Хвалькові вірити – лиха собі нажити.
Жив одного разу у тайзі заєць. По виду він був як і всі зайці: вуха довгі, дві ноги короткі, щоб ними їду тримати, дві ноги довгі, щоб від ворогів бігти. Тільки був той заєць хвалько. Таких хвальків заячий народ ще ніколи не бачив.
Ось один раз зайчишка маленький корінець сарани з'їв, а своїм родичам розповідає:
- Біг я по лісу, їжі шукав. Раптом як ударюся про що те! Ледве голову не розбив. Ось, дивитеся – губу собі розірвав!
Сміються зайці:
- Так, це вірно, губа у тебе роздвоєна. У всіх зайців така губа.
А зайчишка говорить:
- Це у всіх зайців така губа, а у мене особлива… Прагнете слухати – не перебивайте… Ударився я, бачу – сарана коштує, таких ще ніхто не бачив. Стебло у сарани великий превеликий! Корінець у тієї сарани з ведмедя товщиною! Став я землю копати. Зуби у мене гострі. Лабети у мене сильні. Дві сопки землі я накопав по сторонах. Корінь відкопав. Такий корінь відкопав, що десять днів підряд їв, а й половини не з'їв. Ось, дивитеся, який я жирний став!
Подивилися зайці.
- Так ти такий, як усі, – говорять, – не товстіше інших зайців.
- Пром'явся я, – говорить хвалько, – сильно біг, праг вам той корінь показати. Добрий я! Сам наївся тепер на усе життя, нехай, думаю, і брати мої поїдять солодкого корінця.
Потекли у зайців слинки. Запитують вони:
- А як на те місце дорогу знайти?
- Так я покаджу, – говорить зайчишка, – мені не шкода.
Побігли зайці за хвальком. Прибігли на рівне місце.
Говорить хвалько:
- Ось отут я сарану завбільшки з модрину бачив. Ось отут я лабетами дві сопки землі накидав.
- Де ті сопки? - запитують родичи у хвалька.
- Ріка віднесла.
- Де та ріка?
- У морі витекла.
- Де та сарана?
- Пов'янула. Я адже корінь те підгриз.
- А де стебло сарани?
- Борсук з'їв.
- Де борсук?
- У тайгу пішов.
- Де тайга?
- Пожежа спалила.
- А попіл де?
- Вітер розніс.
- А пеньки де?
- Травою заросли.
Сидять зайці, вухами ляскають: розібрати не можуть, чи так було, як зайчишка говорить. А хвалько своє:
- Так таку сарану неважко знайти! Зовсім проста справа таку сарану знайти. Треба тільки вперед бігти так у обидва боки дивитися. Не з однієї – так з іншої сторони побачиш…
Кинулися зайці врозсип! Летять, ока у різні сторони розвели Так, що свій хвіст бачать, а що спереду – не знають. Розвели очі, бояться ту солодку сарану з модрину розміром прогледіти… Бігали, бігали, поки з ніг не звалилися. Отут від голоду їм і проста трава солодше сарани здалася. Тільки ока вони й дотепер звести не можуть…