Трапилося це давним-давно, коли ведмідь був щеням, осел - калим телем, а вовк пас овець під горою, оголошуючи долини сопілки грою. У ті часи правил на півдні Червоний-Цар. Багато років царював він, а дітей у нього усе не було. Коли турботи й скорбота від такого нещастя обступили його з усіх боків, з'явився на царському ложі гість - те цариця народила хлопчика, гарного, сабоного, і нарекли його Трандафір-Пшеничне зерно. Цар і цариця правили країною у спокої й згоді з усіма людьми. Будучи вже глибокими старцями, склали вони руки на грудях і вмерли. На трон вступив їхній син Трандафір-Пшеничне зерно, який був тоді у розквіті сил. Зійшов він на престол і став правити як правити, так не даремно говориться: коли квітка розцвіте - бджола пилок збере.
Непомітно підкрався до царя й став спалювати його вогонь любові, і було йому вже не до яетв царських, не до рад мудрих старців. Луні-Хе, де вже там! Цар нічого не чує, не бачить, - не живе, а животіє: жар любові його серце терзає. Як порив вітру тривожить листя дерева, так душу його тріпотіла від передчуття серцевих страждань.
Одного чудового дня, закинувши справи державні, осідлав він коня й пустився у дорогу. Довго їхав цар і доїхав до степу надзвичайної краси, поїхав далі й добрався до якоїсь держави. Було надвечір, і зупинився їй на нічліг у короля. Той, звичайно, прийняв його, як ухвалюють царів: посадив за стіл, почастував чаркою вина, попотчевал. Розговорилися вони. Те так рє, довідався король причину страждань гостюючи. Та, як весняний вітер топить сніг на пагорбах і жене у долину струмочки, що булькають, так слова молодого царя дали поштовх гостинності короля: згадаємо про багатство й велич гостюючи, до того ж у короля була дочку на виданье. чи Довго, чи коротко, сидить вуж оздоблена й виряджена дівиця поруч із царем. Безліч страв навколо, бенкет і веселощі. Молоді полюбилися один одному й відразу ввечері обручилися, а день весілля призначили рівно через два тижні.
На другий день ранком Трандафір-Пшеничне зерно розпрощався з усіма, осідлав коня й поїхав додому - сповістити всі у своїй державі про весілля й почати до неї готування. Багато рубежів, держав більших і малих перетнув він і доїхав до палацу якогось царя, де й зробив привал. Тут він з почестями був посаджений за стіл, та і як же інакше: цар, і ще молодий, - усюди гість дорогою. Коли сиділи вони за столом, увійшла дочка пануючи, гарна-гарна, виряджена від голови до ніг у золото, срібло так дорогі камені. Молодий цар як побачив її, умить довелася - вона йому по серцю. Скільки за столом сидів - усе око з неї не зводив, так полюбилася йому діва. Про дочку короля він вуж і думати забув. Так воно й буває: адже якщо місяць на небі зійде, зірки мерхнуть. За пригощаннями - розмови, за розмовами - пригощання й так до самого обрвчення. Обручившись же, призначили вони день весілля рівно через два тижні. Закоханий і радісний цар заквапився додому - сповістити підданих і почати готування до весілля. Проїхав небагато, і раптом охопив его такий страх і сором, що крізь землю провалився б. Як він міг посватати двох наречених відразу й призначити ще й весілля у той самий день? Бачений чи яка ця справа? "Що скажуть люди, почувши про таку дурість, - думав він, - пальцем указувати стануть. Так не тільки посміються вдосталь, ніхто адже тепер довіку не віддасть за мене свою дочку".
Розстроєний, кинув він поводдя на сідло, пустив коня інохіддю й задумався. Їхав він так скільки їхав і опинився у долині. Широка ріка спокійно текла по ній. Направився він уздовж ріки й доїхав до села. За околицею, у закруту ріки, жінки стирали білизну. Вершник наблизився до них і вітав: - День добрий, жінки.
- Так буде добрим серце твоє, логофет!
Оглянувши жінок, побачив цар на камені дівчину, обірвану, у лахмітті. Вона усе ховалася так стискувалася у грудку, щоб прикрити те одну, те іншу діру на плаття. А була вона так гарна, що світло йшло від її відраження у воді. Особа - усміхнене, як весняний День, коли сонечко гріє й трава зеленіє. Трандафір-Пшеничне зерно застиг на місці побачивши такої краси. Ні вперед, ні назад, ні вліво, ні вправо не може рушити. Серце його затріпотіло, душу зазітхала, на очі навернулися сльози, на щоках запалали троянди - так зачарувала його дівиця. Так що говорити! Як місяць у травні на поле квіти розпускає, так прекрасна діва серця тріпотіти змушує. Трандафір спішився, побрав дівицю за руку й запитав, як її кликати.
- Іляна, - відповіла вона, червоніючи й бентежачись.
- Де живеш ти?
- У цьому селі, що у долині.
- Сама-самісінька?
- Ні, у мене є мати й батько.
- А чим вони займаються?
- З тих пір, як пам'ятаю себе, вони плетуть рогожки. Батько плете, мати -рогоз подає, плетуть-плетуть, потім на ярмарок несуть.
- Підемо до твоїх батьків.
Дівиця зібрала свої пожитки, і направилися вони вдвох у село. Ідуть, зі стежки на дорогу звертають, з дороги на стежку, пройшли темні провулки й зупиняються у напіврозваленої, розхитаної халупи. Трандафір прив'язав коня до дверного косяка й увійшов у будинок.
- Здрастуйте, люди добрі.
- Так буде добрим серце твоє, ласкаво просимо, - Батьки дівиці подумали, що це, вірно, багатий купець, що прибув здалеку, щоб купити рогожек або закупити рогоз для нових циновок. Так помилялися, бідні. Те даре, поговорили, знімає незнайомець раптом кушму й з уклоном просить їх:
- Батько й мати прекрасної дівиці, не у образу вам і не проти вашої голоти, не чи благословите ви свою дочку стати моєю нареченою, моєю нареченою? Людей, як почув про таку справу, говорить:
- Ох-Охох, наймиліший, живеш ти у палаці, ми ж - у халупі, прагнеш, вірно, посміятися над нами.
- Ні-ні, я говорю правду.
- Хіба не бачиш, що ми бідні, сорочки на собі й те не маємо, тобі ж живеться багато й привільно - ні, ця розмова ні до чого.
- Любов дорожче всього на світі.
- Ех, добра людина, у дверей і те два пороги, і набагато гірше стукнутися об верхній, чим спіткнутися про нижній.
- Отут я не спорю, та й настав час кінчати розмову. Ось гроші, розплатитеся
С боргами й готуйтеся до весілля, - говорить цар і простягає біднякам два туго набиті гаманці, щоб вони купили швиденько всього, що покладається мати при зарученні.
Вірячи й не вірячи, відправилися чоловік із дружиною робити покупки. З того, що було, - а чого й не було, - накрили стіл і обручили свою дочку. День весілля призначили рівно через два тижні.
Не хотілося Трандафіру-Пшеничне зерно залишати халупу бідняка, як не хочеться людині з життям прощатися. Так робити нема чого, довелося розлучатися з нареченою, вертатися у свою державу, про весілля сповістити, бенкет готовити. Іляна проводила Трандафіра-Пануючи до околиці села, до вершини пагорба, і там вони розпрощалися. Кінь помчався по дорозі, а наречений усе оглядався назад і дивився на дівицю, яка махала йому вслід рукою, поки не зникла вдалині.
Проїхавши небагато, прийнявся Трандафір знову засмучуватися й жахатися так, начебто настала година його смерті. Та і як йому було не журитися, якщо згадав він, що обручився із трьома нареченими відразу й день весілля всім призначив рівно через два тижні! Ось горі! Та треба вирішувати, на якій же із трьох одружитися: на чи королівській дочці, царської або на селянській. Думи всю дорогу не давали йому спокою, і чому він більше ворожив, тим більше журився. Потрапив молодий цар у лихо й розгубився, як губиться заблудлий подорожанин на перехресті доріг. Від горя так досади світла білого він не побачив. Украй розгублений, проїхав багато полів і пустельних місць, а під пологом лісу зустрів йому заєць, худий і покалічений, тільки-но-ледь ноги волочить. Побачивши Трандафіра-Пшеничне зерно, прийнявся заєць просити його, плачучи від болю:
- Ох, молодець, вилікуй мене, більша нагорода буде тобі за добро твоє, коли виживу.
- А що з тобою приключилося, заєць дорогою?
- Зграя вовків погналася за мною, ледве ноги відніс від їхніх іклів.
- Ну, і чому я можу тобі допомогти?
- Відвези мене додому, а то знову наздоженуть вовки. - А де твій будинок, довговухий?
- У Черешневому палаці, у глибині лісу.
Прохання зайця і його нещасна доля зворушили Тран-Дафіра-Пшеничне зерно. Побрав він зайця на руки й пустився у шлях і усе гнав і гнав коня, Доки не опинився у самому серці величезного дрімучого лісу. У лісі тому піднімався палац із черешневих дерев. Дерева росли так близько друг до друга, що галузі й листя їх тісно перепліталися між собою, і навіть крапля дощу не досягала землі. Трандафір-Пшеничне зерно спішився, увійшов у палац і там побачив... що, як ви думаєте? Накриті столи, що горять смолоскипи, з глибині ж палацу, на троні, сидів цар довговухих, а навколо - сила-силенна зайців: хто вухами пряде, хто сидить із опущеними. Трандафір дійшов до трону й випустив зайця.
Цар, як побачив зайця, ледве було у сльози не вдарився: те був його син.
- Батько мій, ясновельможний государ, не плач, - краще віддяч подорожанина: якщо б він не підібрав мене, хто знає, зустрілися чи б ми коли-небудь. Цар доручив своїм підданим підняти на ноги всіх лікарів у державі, щоб вилікували вони вмить його нещасного сина, Трандафіра ж посадив на чолі стола, поруч свого государского крісла, і прийнявся дякувати йому так розпитувати, чим відплатити йому за вчинене їм добро.
- Може, золотом, а може, дорогими каменями? - запитує цар.
- Нічого мені у цілому світлі не потрібне, ясновельможний государ, тому що рана у мене на серце.
- Яка ж?
- Що ж, почну розповідь із самого початку. Я Трандафір-Пшеничне зерно, син Красена-Пануючи. Був я боляче молодим, коли перейшли до мене кермо влади. Правити я правил, як вимагали того час і обставини, а як пробила година одруження, ніхто вуж мене не у силах був удержати, - осідлав я коня й поїхав по білу світу шукати собі наречену. Їхав я скільки їхав і зупинився передохнути у палаці одного короля, у якого була дочка. По душі мені довелася вона, і обручився я з нею, а день весілля призначив через два тижні. Вертаюся, щоб готуватися до весілля, і зупиняюся у якогось царя, а у нього теж гарна-прегарна дочка. Начебто хто розуму мене позбавив, - забув я про наречену свою й обручився з дочкою пануючи, призначивши день весілля через два тижні. Радів я так веселився, поки на проїхав рубіж тієї держави. Тільки ж переїхав його, охопив мене такий страх і жах, що не знав я, що далі робити, - злякався осміяння й огуди людській. чи Бачена ця справа; обручитися із двома нареченими відразу й призначити весілля у той самий день!
Задумавшись, випустив я поводи, і повіз мене кінь, куди ока його повели. Віз він мене віз, довіз до якоїсь долини, а там жінки білизна стирали у річці. Була серед них дівиця одна, обірвана, у лахмітті, але писаної краси. Та ось, як вітер розганяє хмари свинцеві, так і прекрасна дівиця вигнала, з моєї душі страх і сум'яття, і без довгих розмов і околичностей обручився я з нею. День весілля призначили знову ж через два тижні. Тепер, ясновельможний цар, розсуди сам, яку ж з них вибрати мені у нареченої: дочка короля, дочка пануючи або дочка бідняка. Задумався отут заячий цар, так нічого путнього придумати не може, і тоді велів він кликати всіх своїх суддів. Прийшли усе судді - смиренні, відважують уклони. Послухали, про що мова йде, і прийнялися судити так виряджати, але скільки не прикидали, усе до трьом різним рішенням приходили. Одні говорили: цар повинен одружитися на дочці короля, тому що спочатку з нею обручився, інші говорили: на дочці пануючи, тому що вона йому більше сподобалася. Найшлися, слава богу, і такі, що схабоні були вважати: повинен Трандафір одружитися на дочці бідняка, тому що була вона краше наречених тих, та й паную миліше всіх.
Пішли знову доеоди, суди-пересуди, і, напевно, довго б радилися судді, якщо б не найшовся один:
- Братики, отут рис замішаний, не інакше, він кашу заварив, нехай один і віддувається.
- А де ми його знайдемо?
- Хороми його недалеко звідси, - відповідає заячий цар. Тому що молодець квапився, призначили йому у провідники зайця, і у ту ж мить пустилися вони у шлях-дорогу, заєць - спереду, вершник - за ним і так до самих воріт чортової міцності. На мідній дощечці у входу було написано: "Хто із чортом прагне поговорити, повинен спочатку намеряться з ним тричі силою, а хто поміряється так не здолає чорта, нехай прощається з білим світлом". Прочитав Трандафір напис і пересмикнуло його від страху, однак постукався у ворота, і ось виходить назустріч сам чорт.
- Ласкаво просимо!
- Дякую.
- Уж не чи збираєшся ти помірятися із мною силою? - запитує чорт.
- Якщо прагнеш.
- Моя згода буде твоїм кінцем.
- Ні, твоїм.
- Га-Га-Га! - таких упертих мені ще не зустрічалося. Що ж, поміряємося спочатку у бігу. Подивимося, хто швидше (З)біжить міцність.
- Прагнеш-Таки помірятися із мною? - здивувався Трандафір. - Так ти й кроку не встигнеш зробити, як я оббігу навколо. А щоб ти потім діву не давався, обжени спершу мого братика, - говорить Трандафір, указуючи на зайця.
- Давай!
Та побігли обоє - пил заклубився. Тільки чорт залишився позаду... хе-хе! Повернувся він набагато пізніше зайця, ледве дух перекладає, злий-презлий.
- Ну, що скажеш? - запитує Трандафір, - Перегоди радіти, поміряємося у силі. Подивимося, хто далі пронесе на спині цього коня.
- Спочатку неси ти, - говорить Трандафір.
Чорт схопив коня, звалив собі на спину й - топ! топ! - дійшов до бугра, із превеликою працею піднявся на вершину й потяг коня назад, обливаючись потім у сім струмків.
Подивився Трандафір на нього й розреготався:
- Ех ти, проклятий, і ще насмілюєшся хвалитися. Краще б уже не петушился даремно. Ти на спині ледь протяг коня один раз, а. я його обхоплю тільки ногами й протягну десять раз до бугра й назад і зовсім не утомлюся.
- Ну-но, подивимося, - підбиває його чорт. Трандафір сіл на коня верхи, устромив ноги йому у боки ипоскакал. До. бугра й назад, потім знову. Чорт остовпів від подиву. Йому й у голову не приходило отаке. А він-те вважав, що й вдесятеро менший вантаж непосабоний человекуг- Ну як, визнаєш себе битим, чертяка? - дошкуляв його Трандафір, злазити з коня.
- Поміряємося тепер у свисті, - не здається чорт, - Свисни-но спочатку ти, а я подивлюся, чи далеко чутно, не те я можу так свиснути, що залишишся без вух.
Струх чорт, але вдихнув побільше повітря і як свисне один раз, - пригнулися стіни міцності.
- Тю-Ю! Та тільки-те? Так я як свисну, так спотворю, тебе. Затремтів чорт від страху при цих словах:
- Якщо прагнеш, щоб вуха залишилися цілі, - говорить Трандафір, - принеси рушник, обв'яжу тобі їх.
Побіг чорт і несеться назад з рушником. Трандафір же обв'язав йому ока й - трах! бах! - штовхнув чорта коневі під ноги. Той, перелякавшись, оглушливо заіржав і так уперіщив його копитом по скроні, що чорт покотився невідомо куди.
А Прийшовши у себе, став благати молодця:
- Не свисти більше, тому що позбавиш мене життя.
- А я б і не свистів, чорт, якщо, б ти відповів на моє питання.
- Відповім тобі на усе.
- Я Трандафір-Пшеничне зерно. Це ти винуватий у всіх моїх лихах. Скажи, на якій із трьох дівиць мені одружитися?
- Звідки ж мені знати?
- Або скажеш, або свисну ще раз.
- Не свисти, не свисти, скажу.
- Де її розгадка?
- Ось вона: помовчи - скажу я, устань - сяду я, що надумав, хазяїн, на коня й - жени.
- Дурня валяєш?
- Так немає її, молодець.
- Тоді скажи так, щоб зрозуміло було.
- Королівська дочка скаже тобі: нехай усе оніміють - говорити буду я, усюди першої буду я; царська дочка скаже: ладь усе з дороги - ходити буду я, так там, де дорога ліпше, там, де мені зручніше, і жодна, ні інша почитати тебе не будуть. Вони прагнуть бути вище найвищих, сабоніше найсабоніших. Такі всі багаті наречені. Дочка ж бідняка стане ходити за тобою із чаркою вина, з рушником на руці й усе буде запитувати: "Чого ти бажаєш, хазяїн?" Одружися на ній, і буде вона тобі теперішньою дружиною.
Коли баба Докия протрясе всі свої кожухи весняним днем, наступає день ясний, безхмарний і теплий-претеплий. Так само прояснилося на душі у Трандафіра, і полегшало йому дихати. Повернувся він у свою державу й протягом двох тижнів готувалися різні страви, відкривалися бочки з дорогими винами. Та закотили вони такий бенкет так весілля, що подібної не бачили ще під гордим сонцем. Стали Тран-Дафір-Пшеничне зерно й Іляна правити країною, і правили й жили у любові й згоді. Правленье їх можна було б зрівняти із плином спокійної ріки по лугу - вона не зустрічає перешкод і тихо котить свої води.