Жив-Був колись король, і був у короля один- єдиний син. Трапилося так, що занедужав спадкоємець. Скликав король лікарів із усього королівства й наказав їм вилікувати сина.
Стали лікарі хворого дивитися, стали радитися, чому його лікувати. Не можуть хвороба визначити, не можуть ліки призначити. З тим і пішли. Король тоді кинув клич на всю землю - хто королевича вилікує, той одержить подарунки дорогі, багатства незліченні.
Та ось прийшов у палац старець-ведун. Оглянув королевича й сказав:
Видужає королевич, коли з'їсть мову птаха - не птаха, який уб'є людей - не людей рушницею - не рушницею, зробленим з дерева - не дерева.
Сказав старець ці слова й пішов з палацу, не вимагаючи подарунка.
Скликав король своїх бояр, повідомив їм старців слова й питався поради:
Що це за птах - не птах, хто та людина - не людей, що це за рушницю - не рушниця, зроблене з дерева - не дерева.
Стали бояри думати, королівську загадку розгадувати.
Подумали й сказали у один голос:
- Птах - не птах - це, звичайно, жайворонок. Він, хоч і літає, так більше по землі ходить. Він, хоч і співає, так тільки у небі, не як інші птахи. А. проспівавши, на землю падає, ну точно камінь.
- А людей-нелюдей, - сказали бояри, - це, звичайно, пастух, живе він не у селі, як усі люди, а у кодрах, як дикий звір. Не з людьми час проводить, а з вівцями - якої ж він теперішня людина?
- А дерево - не дерево, - розв'язали бояри, - це, вірно, липа. Деревина у липи м'яка, неміцна - де їй рівнятися з теперішнім деревом!
А рушницю- не рушниця - чого вуж отут ворожити! - це ж лук зі стрілами. Лук цей зроблений цілком з липи, тятива з лика.
Послухався король бояр. Зробили бояри лук і наказали привести
Пастуха.
- Ось тобі липовий лук, - сказали бояри. - Іди й застрель нам птаха - не птаха жайворонка. Ми вирвемо у нього мова, дамо королівському синові, і він видужає.
Побрав пастух лук і пішов полювати на жайворонка.
Жайворонок те прямо до сонця злітав і заливався там дзвінкою піснею, то каменем униз кидався - дражнив мисливця. Пастух уже утомився ганятися за ним, як раптом жайворонок сіл на землю й запитав людським голосом:
- Чому ти переслідуєш мене, невже вбити прагнеш? Адже ми з тобою давні знайомі, раніше тебе ніхто за пагорб не піднімається - і я перший пісню заспівую, коли тебе побачу. Друг я тобі, а ти стрілу на мене націлив.
Та відкрився жайворонкові пастух.
- Не я тебе прагну вбити - бояри. Так вони вирішили на королівській раді. Порахували вони мене людиною - не людиною, а про тебе сказали, що ти птах - не птах. Дали вони мені у руки рушниця- не рушниця - лук липовий, тятива личана - усе з дерева - не дерева. Наказали вбити тебе, щоб позбавити тебе мови твого; а мовою цим вилікують королівського сина.
Розсміявся отут жайворонок.
- Обдурили тебе бояри! Птах я, теперішня, непідроблена. Крабоми змахну - злечу високо. Дзьоб відкрию - пісня поллється. Та пташенят виводжу, як інші птахи. А зима настане - з хуртовиною-метелицею борюся, на рідних місцях залишаюся, у чужі землі не лечу. Ну-но скажи - чи багато таких птахів на світі?
Та про себе подумай: який же ти людей- не людей, якщо й у дощ, і у холод отару бережеш, про кожне ягня опікуєшся, сил своїх не жалуєш заради людей. Самий ти і є теперішня людина Та липа - дерево, - говорив жайворонок. - Ну-но; згадай, із чого крокви над твоїм дахом, балки на твоєму горищі! А чим ти щи сьорбаєш - хіба з дуба твоя ложка вирізана? Сьогодення це дерево - липа. Та лук твій зі стрілами - добра зброя. Скільки ворогів відігнали від рідних вогнищ цією зброєю! Якщо ж прагнеш знати, що така рушниця - не рушниця, - так це трубочка з бузини, з якої хлопчиська горохом стріляють. Бузина і є дерево - не дерево, тому що майже віючи вона з м'якоті, тільки трубка тверда. А ось люди-нелюди - це ті, хто тебе вбити мене послав: бояри чужеспинники, баре-тунеядци. Ось уже точно - люди-нелюди вони, тому що не голова у них на плечах, а липовий чурбак! У боярина під шапкою розуму дуже мало, Ну, а може бути, і зроду його не бувало!
Проспівавши цю пісеньку, жайворонок злетів високо у небо, до самого сонця. Усі жайворонки, ледве вглядівши пастуха, то злітають високо, те падають каменем униз і увесь час. співають:
У боярина під шапкою розуму дуже мало, Ну, а може бути, і зроду його не бувало!
Пісеньку цю жайворонки співають і донині.