Жила-Була баба, і мала вона сина. А жили вони бідно-пребідно, навіть ложки у будинку не було. Прийшов час, і склала баба руки на груди. Робити нема чого, умерла - так потрібне поховати її по-людськи, а бідний син тільки руками розлучає: дощок для труни й тих немає. Тримати ж покійну на крамниці негоже. Пішов він жебрати, ходив-ходив, хоч із рушниці впали - нічого не може знайти. Пересилюючи себе пішов до попа й повідав про лихо своєї.
- Тільки угода, син мій, - мовить піп, - заплатиш мені за панахиду, щоб господь прийняв покійну у ряди праведних і непорочних. чи Повіриш, панотець, у кишенях у мене порожньо.
- Ну ні, не проспіваю за упокій душі, Доки не побачу грошики.
Чекати більше хлопець не міг, і став він просити так просити попа. Тому подітися нікуди - побрав євангеліє й направився вуж було службу служити. Так як з будинку виходити, подумав: невже так і не вдасться виманити у нього поминальний дарунок так небагато грошенят.
- Син мій, у тебе справді нічого немає?
- Та гроша ламаного, панотець.
- Тьфу, ось напасти. Так перегоди, мей, роздобудемо грошей.
- Де ж, панотець?
- Піди, бре, до такого - те, у нього є кобила, укради так поведи. рє на ярмарок, ось і буде чому виносити покійну з будинку.
- Боюся, панотець, піймає.
- Покладися на мене, пішли.
Дочекавшись напівночі, пробралися вони у стайню, і хлопець повів кобилу на ярмарок. Піп же, залишившись у конюш не, надяг на себе вуздечку й прив'язав до ясел.
Ранком хазяїн прийшов годувати кобилу, так замість шкапи побачив попа. З переляку прийнявся він хреститися так молитися: "Ох, господи, не бачиш ти з висоти своєї, що на землі робиться, - суцільно ворожіння так чаклунство. Кобила моя, видне, була попом, а я її ганяв і на гору й під гору, як худобин".
Зняв він з попа вузду й мовить:
- Вибач мене, панотець. Мабуть по миру, либонь прогодуєшся. А я куплю собі іншу кобилу.
Піп, обрадувавшись, пішов, а хазяїн, урвавши тут і там грошик, пішов на ярмарок, Пришедши, став він оглядати коней, і сподобалася йому одна кобила. Підійшов ближче: його кобила - як не довідатися! Наблизився він до неї й став шепотіти на вухо:
- Що ж це, панотець, ніяк, знову заворожили? Кобила ж знай трясе собі головою так вухами пряде. Побачивши таке, хлопець закричав: Агов, дід, що ти їй там нашіптуєш?
- Мей, відпусти кобилу, адже це піп. Він був у мене. Ти, видне, піймав його, коли він знову перетворився у кобилу.