Жив-Був колись чабан, і було у нього три слухняні, працьовитих дочки. Він пас овець, а дочки управлялися зі справами по будинкові, і усе йшло так, як повинне було йти. Так з деяких пор став почувати чабан, що старість гнітить його до землі, і одного чудового дня так сказав він своїм дочкам:
- Дорогі мої, старий я став, немає у мене більше сил пасти отару.
- Ах, батько, не засмучуйся, залишайся будинку, відпочинь, наберися сил, а отару будемо ми пащі але черзі, - говорить старша дочка.
- Погодився б я, дорога, якщо б ви були хлопцями, ви ж -
Дівчата-домувальниці, боюся, тільки вийдете у поле - перелякаєтеся чого-небудь.
- Ох, панотець, - заперечила йому старша дочки, - побачиш, як ще станемо пасти, радіти будеш - не нарадуєшся.
- Помовчи, дочка, тому що з тих пір, як пасу овець, не бачив ще чабана з хусткою на голові й у спідниці.
- А ми одягнемося у чоловічий одяг: зипун, кушму, постоли. Ніхто нас і не довідається.
- Може, і так.
Недовго думаючи, надягла старша дочка зипун, взула постоли, на голову натягнула кушму, - чому не хлопець! - обв'язалася потім поясом червоним, як полум'я, кушму ж загнула едак залихватски. Випустила потім овець із загону, вивела отару за село й, награючи на флуере, направилася до невеликого пагорба. Старий батько не додав особливого значення словам і сміливості дочки, він просто праг перевірити, чи може сподіватися у випадку лиха на неї. Ховаючись, щоб не бачили інші дочки, витягся він через балку ведмежу шкіру, прокрався у чагарник, натягнув на себе шкіру й з'явився до отари, - мрр... мрр!., - кидається прямо на овець. Ягнички ж, тільки-но побачили, що до них наближається звір, розбіглися вмить, очима й те не піймати б їх. Чабан скам'янів на місці від страху. Ноги затремтіли, ціпок упустив з рук і, закричавши від жаху, повернув назад, додому, так що тільки п'яти заблискали.
Горестно й прикро стало старому, як ніколи. Прийшовши додому, побачив він дочка свою, перелякану на смерть і блед-»ную, як віск.
- Ох, лиха мої, знав же я, що на вас надії мало. Тільки й годитеся, що у плити вертітися.
- Не засмучуйся, батько, - говорить друга дочки, - поведу тепер я овець на пасовище.
- Дочка дорога, сиділа б ти краще будинку, не хочеться мені, щоб і тебе так налякали звірі, як твою сестру.
Так не міг її відговорити. Дівчина одяглася у чоловічий одяг і погнала овець туди, де трава була густіше.
Батько ж не міг усидіти на місці. Праг він переконатися, чи може бути певен у розумі й сміливості середньої дочки, якщо (не дай, господь!) трапиться з нею яке лихо. Та так само ховаючись, непомітно побрав ведмежу шкіру, на лісовій галявині, до якої саме наближалася дочка з отарою, надяг на себе шкіру й - мрр! мрр!..- вийшов до них. Дівчина, побачивши таку громадину, що йшла на неї, ричачи й брязкаючи зубами, повернула овець назад і побігла що було сечі.
Старий же сховав шкіру й бігцем за дочкою. У двір увійшли вони майже одночасно. А будинку - плач, стогони, бідна людина світла білого не побачила від такого переполоху. Зібравши всіх трьох дочок, прийнявся він їх заспокоювати й нарікати на долю:
- Ох, мої лиха, видне, немає щастя мені на світі: будь у мене син, була
Би сьогодні допомога, а так що робити? Пропадуть вівці, доглянуті мною, і після стількох років важкої праці залишуся я ні із чим.
Молодша дочка так близько до серця прийняла нарікання батька, що розв'язала допомогти його лиху будь-що-будь.
- Батько, - сказала вона, - поведу і я овець на пасовище.
- Залиши, дочка моя, не було мені допомог від старших твоїх сестер, а від тебе - тим більше. Боюся, перелякаєшся так, що потім у себе не прийдеш.
- Не злякаюся я нічого на світі.
- Так усі ви говорите будинку, під батьківським дахом, а там, на поле, тремтите від страху.
Але відговорити ніяк не міг її. Скільки не урезонював, однаково вона зробила так, як сказала. Надягла зипун, взула постоли, натягнула кушму на голову й відправилася з вівцями у ліс.
Як вивела вона отару у широко поле, одна ягничка прийнялася бекати так метушитися, місця собі не знаходить, начебто занедужала вертянкой.
- Що приключилося, миоара мила, не по душі тобі твій хазяїн або трава польова?
- Та трава мені подобається, і хазяїн по душі, а не можу собі місця знайти, тому що боюся:, знову ведмідь зустрінеться - злякаєшся до смерті, як перелякалися твої старші сестри.
Дівчина, як усе дівчини, хоч і була сміливої, але всі жа боялася одна-самісінькав поле, і підтримки ніякий.
- Ти багато раз паслася у цих небезпечних місцях, миоара мила, не чи буде краще обійти їх?
- Обходи-Не обходи, небезпека - спереду, але ти не бійся. Як побачиш,
Що ведмідь направляється до отари - кидайся до нього з кийком і бий по морді. Дівчина дуже вуж прагла стримати слово, дане батькові, підбадьорилася й пішла вперед, - туди, звідки звичайно звір
З'являвся. Ось і ведмідь здався, ричачи, брязкаючи зубами, і кинувся на овець і дівчину. Вівці перелякалися, збилися у купу й прагли було бігти ладь. Дівчина ж покрутила кийком над головою, свиснула й - трах! - один раз ведмедя по морді, - бах! - по ребрах так, що батько відчув, як ведмежа шкіра розповзається від ударів. Відскочив він убік і закричав:
- Стій, дочка моя, не бий!
Дівчина, почувши таке, вухам своїм і очам не повірила. Затремтіла вся, а батько підійшов до неї, обійняв і так сказав:
- Дочка моя, ти стримала слово, не перелякалася, як твої сестри, відтепер
Ти будеш пасти овець, і я спокійний, - знаю, що їсти кому доглядати за ними, і ніхто відтепер не наважиться сказати, що ти не теперішній чабан. Та стала вона пасти овець, обійшла з ними, усі місця уздовж і поперек. Справи йшли як по маслу, і батьку було легко на серце, і людям приємно бачити такого чабана. - Одного разу повела вона отару у місця, більш віддалені, і там зустрів їй інший чабан з отарою. Як звичайно при зустрічі двох чабанів, з'єднали вони отари, один - слово, іншої - друге, розговорилися, і довідалася дівиця, що цей чабан - син баби Котороанци.
Так пасли вони й пасли овець разом. Так ось якось подивився син баби Котороанци на дівчину більш боргам поглядом, і кевкнуло у нього серце: зрозумів він, що чабан цей - дівиця, а не хлопець, як можна було думати, дивлячись на одяг. Цей здогад, що пустив паростки у його серце, не давала йому спокою й гризла день і ніч, змушуючи його боротися з думами, як море б'ється з вітрами.
Нишком дивився хлопець те на рум'янець щік, то на плавну ходу, то на солодкі вуста, а вечорами, коли приганяв він отару додому, бачила Котороанца, що син її важко зітхає й тане прямо на очах.
- Так що з тобою, сипок дорогою, - звернулася вона до нього якось, - що трапилося? Може, нещастя яке?
- Так немає ж, - говорить він.- Зустрівся я сьогодні з одним чабаном, і здалося мені по тому, як він ходить і як поводиться, що це дівчина, але ні словом, ні главами не міг я проникнути у таємницю.
- Не журися, а випробуй його, як я тобі зараз пораджу, і обов'язково усе довідаєшся. Завтра, коли зустрінешся з ним, поведи овець під полог лісу, де будуть птаха й квіти, і, якщо це буде юнак, - потягнеться до дерев, щоб вибрати ціпок для кийка або гілку для сопілки, а якщо буде дівчина, - потягнеться вона до квітів.
Син Котороанци ожив умить і розв'язав зробити, як порадила мати. На інший день, розспівуючи, закоханий у поля й кодри, наблизився він до отари дівиці.
Але, як земля з її багатствами відбивається у спокійних і тихих водах, так думи й почуття одних поволі передаються серцям інших, більш
Далекоглядних і обережних. Чарівна миоара вгадала думки сина Котороанци й усе намагалася знайти розгадку всьому підступу, який могла підбудувати Котороанца дівчині.
Як прийшов час іти у кодри, шепнула вона про свої здогади дівчині, і - тепер тримайся! - розв'язали вони вкрутити хлопцю мізки. Свистячи й відіграючи на сопілці, дійшли до лісу" звідки починалося пасовище, засіяне квітами такими прекрасними, що вистачали за серце й кликали до себе, щоб хоч понюхали їх або поторкали руками. Дівчина ж наступала на них, начебто й не бачила, і усе віддалялася у хащу, захоплюючи за собою чабана, - вибрати ціпок для кийка й гілку для сопілки.
Син Котороанци був приголомшений і губився у здогадах. Увечері прийшов він додому смутний, замислений. Котороанца заспокоїла його як могла, утішила й надоумила запросити чабана до себе, тоді вуж напевно вони довідаються, дівчина це або юнак.
Сказане - зроблене. Повів сьш Котороанци отару й усе прагне видатися чабанові відданим товаришем, а до вечора прийнявся, почавши здалеку, зазивати чабаненка до себе додому, у гості. Дівчина спочатку противилася - те так рє, а потім пішла. Котороанца вже чекала їх. Нагріла води заздалегідь - нібито помити голову своєму синові, а сама надумала інше: змусиш чабаненка помитися, тоді вона побачить, є чи у нього коси, і усе стане ясно. Миоара чи дізналася що або винюхала, а тільки наблизилася до дівчини й шепнула, який їй готується підступ, Вжахнулася та й попросила у вівці ради. Миоара сказала:
- Як приготують тобі корито для миття, я пройду й ненароком перекину, його, ти ж скажи, що у іншій воді та станеш митися: Як на, буде Котороанца тебе вмовляти - відмовляйся.
Так і зробили. Приготувала баба усе, що покладається, і кличе
Чабаненка помити голову. Необережна ж миоара шкутильгала, шкутильгала навколо
Корита й - перекинула його.
- Ось бідова ягничка, напакостила мені, - говорить Котороанца.- Так перегоди, поставлю зараз іншу воду гріти.
- Не метушитеся даремно, я у іншій воді митися не буду, - говорить чабаненок. Побачила Котороанца, що нічого не виходить, і розв'язала іншим способом вивідати таємницю. Як стала укладати чабанів спати, підклала їм під голів по пучкові василька й шепнула синові:
- Лягай, дорогою мій, до ранку усе дізнаюся. Я поклала вам під голів по пучкові василька, якщо не зів'яне до ранку, - значить чабаненок - хлопець, а якщо зів'яне, - дівчина.
Уляглися чабани, один на одному куточку подушки, сот-рій - на іншому, як уклала Котороанца, а на зорі, коли сон особливо солодкий, миоара побрала й поміняла пучки василька.
Ранком стала Котороанца перевіряти пучки, а вони однакові. Нічого не вийшло з її ворожіння й чаклунства.
- Тобі здалося, син мій, - говорить вона синові.- Цей чабан - юнак. Раз вуж з'ясувалося усе таким чином, залишив син Котороанци свої здогади, розстався із чабаном і став думати про свої справи. Через якийсь час він одружився, і у світі й спокої потекла його життя. Якось випадок заніс дівчину-чобана до будинку сина Котороанци. Підійшла вона ближче й бачить: горить перед будинком багаття, а на триніжках вариться щось у горщику. Ледве подале, у дерева, син Котороанци білує ягняти, а у будинку клопоче молода господарка. Дівчина підійшла ближче. У цей час багаття розгорілося так яскраво, що з горщика стало вихлюпуватися вариво. Господарка
Підбігла, обхопила горщик фартухом і прагне знімати його з вогню. - Бог ти мій! - не витримала дівчина-чабан, - скільки по білому світлі ходжу, не бачила ще господарку, щоб знімала горщик фартухом.- Та с досади кинула кушму об землю. Волосся її розсипалися по плечах, оточили особа золотавими кільцями. Син Котороанци, як оглянувся й побачив її, кинувся до неї з розпростертими руками, щоб обійняти (а руки його були забруднені кров'ю ягняти). Дівчина ж прокружилася навколо себе й обернулася ластівкою. Тільки на тому місці у шиї, де доторкнулися руки сина Котороанци, залишилася смужка кольору крові, і збереглася вона до наших днів.
Забилася ластівка й - фрр! фрр! фрр! - стала підніматися у небо. Син Котороанци схопив її за хвіст, а вона рвонулася щосили, і у руках у нього залишився тільки пучок пір'я. Подивився він ластівці вслід і побачив, що хвіст у неї прийняв форму ножиців. А ластівка усе віддалялася й віддалялася від нього, ховаючись у небі.
З тих пір у ластівок і червона шийка, і хвіст ножицями, а гніздо своє вони у'ють під дахами будинків-знак того, що ведуть свій рід від роду людського.