Жив у одному місті багатий купець. Був у нього син, хлопчик розважливий, розумний, і дуже йому хотілося вчитися. Усі б добре, так ось адже лихо:
Купчина був жадібний і впертий. Не бажав він, щоб син займався науками, не давав йому не читати, не писати, ні на дудці відіграти. Тільки побачить синка із книгою, кричить:
- Книга тебе не нагодує, син! Та дудка багатства не дасть! Потрібно, милий, працювати, працювати, працювати. Зрозумів або немає?
Отож і дошкуляв хлопчика, - гроші багатію світло застили, видне! Не давав синові вчитися, та й усі отут!
У ту пору відкрилася поблизу ярмарок. " Нехай-но синок справою займеться", - розсудив купець і відправив хлопця на ярмарок, надавав йому всяких доручень і велів закупити товари. Ну, а син займатися торгівлею не став, відправився прямо до вчителя, захотів навчитися листу. Хлопчик був тлумачний, старанний і швидко всю премудрість осягся. Вернувся додому хоч і голіруч, так розумніше, чим пішов. Батько розсердився:
- Де так довго гуляв? Чому затримався? Де товари? Може, забравшись у чужі краї, ти розв'язав батьківську калитку растрясти?
- Не привіз я товарів, батько, - відповів йому син, - зате купив розуму й корисних знань. Дасть бог, я потім накуплю усе, що ти побажаєш!
- Бач хитрий який! - посміхнувся батько. - А ти чув прислів'я: "Поки трава виросте, кінь ледащий издохнуть встигне"? Стільки грошей пустив на порожні витівки й знову піти норовиш? Ні, люб'язний, знаю тепер, який ти добувач!
Пройшов рік, знову відкрився ярмарок. Знову дав купець синові багато грошей і спорядив у шлях, - либонь, думає, виправиться! А щоб хлопець голіруч назад не повернувся - прочитав йому на прощання строге наставляння. Уже він йому загрожував, загрожував. Тільки всі даремно. Добрався купецький син до ярмарку, на товари й не глянув. Негайно ж відшукав бродячих музикантів і пішов до них вчитися. Вчився завзято й скоро своїх учителів перевершив. А потім вернувся додому голіруч. Як побачив батько, що синок накоїв, увесь затрясся, від злості позеленів, ледве не помер. Уже кричав він, кричав, уже лаявся, лаявся! Так, спасибі, дружина понемножку втихомирила, сина-те їй було жалюгідне! Ще рік пройшов, знову відкрився ярмарок. Просить хлопець, щоб батько послав його за товарами. Та якщо, мол, розтратить він гроші, нехай батько його самого продасть на покриття збитків. Ну, і мати стала просити: відпусти його, чоловік.
- Ось пристали! - відповів купець. - Ну, добре, довірю йому гроші, але тільки, син, тримайся! Промотаєш - і справді продам тебе, помни! Не сподівайся на те, що ти у мене єдиний. Доріг син, а гроші дорожче! Та й ти, дружина, не поскаржся тоді, не проси за нього, не плач і мене не вини!
- Дай йому грошей, хазяїн, а після роби що прагнеш! - відповіла мати. Вийняв гроші купець, відрахував, віддав синові, і той відправився на ярмарок. Став малий проходжуватися по торговельних рядах, прицінюватися до товарів, а як утомився, пішов у кав'ярню. Дивиться: люди у карти відіграють на гроші! Підійшов він ближче, і страх як захотілося йому навчитися! Сіл за стіл і почав відіграти.
Усе спустив, зате гравцем став справдешнім і тепер обіграв би кожного, якщо б гроші залишилися.
Вивчив він усі тонкощі картярської гри, та й зібрався додому. Як з'явився до батька без товарів, без грошей - розлютив купець, зробився зліше отрутної змії: вжалила б його у цю годину гадюка - сама б отруїлася. Та кричав купець, і лаявся, навіть плакав; пустив, мол, синок по вітру батькове багатство. А потім схопив сина за руку й повів на базар продавати. Дружина просила, молила, лила гіркі сльози: пощади, мол, що люди-те скажуть, плоть і кров адже свою продаєш! Не послухав купець ні дружини, ні сина, не повірив його обіцянкам заробити у сто раз більше, ніж він грошей витратив. Привів він сина на базар і почав кричати:
- Агов, люди! Промотав мій син більші гроші, я за це його продаю. Скільки грошей він побрав у мене, стільки я за нього побрати прагну. Купуйте його, хто бажає!
А синок теж почав кричати:
- Агов, люди! Це правда, що батько, прогнівавшись, прагне продати мене, свого сина! Тільки помніть: хто мене купить - покається. Та хто не купить - покається!
Торгувалися з купцем дуже багато, а як почують, що хлопець кричить: "Хто мене купить - покається!" - відходять у сторонку. Тем би справа й скінчилася, так приїхав на ринок якийсь столичний купець. Почув він: "Хто мене купить - покається", - розлютився й відразу до батька хлопчика підійшов, став відраховувати гроші. "Агов, бережися, купець, - покаєшся!" - пригрозив йому хлопець. Але купець був багатий так чванливий: був він правою рукою у царя, ось і величався. "Покаджу тобі, як я покаюся! Будеш ти у мене за гусаками ходити!" - відповів він з усмішкою й негайно ж кликнув слугу, велів звести хлопця на постоялий двір, де приїжджі люди живуть, так замкнути у прикомірку. Ну, а ввечері сіл він на тому постоялому дворі за стіл і написав лист найдорожчій дружині: "Так і так, мол, дружина, тут, на базарі, я купив молодого хлопця, за таку-те ціну. Посилаю його до тебе - нехай працює. Ти давай йому хліба раз у добу, осели його у пташнику, разом з гусаками. Нехай ходить за птахом. Так вели йому вигрібну яму вичистити, за смітником стежити - словом, усюди його посилай, де робота брудна, важка й противна. Так, до речі, передай цареві: через місяць приїду. Нехай зустрічає салютом з гармат". Посадив він потім хлопчика на корабель, а лист передав головному корабельникові - хазяїнові. Попросив його за хлопцем стежити й посланье дружині доправити.
На кораблі плило великий кількість людей. Шлях по морю нешвидкий, а справ - ніяких!
Стали у карти відіграти, спочатку - без грошей, а потім набридло. Зговорилися:
Нехай кожний поставить хоча б небагато, ну, скажемо, по п'яти пари. А потім разохотилися, давай ставити усе більше й більше. Адже картярська гра - прилиплива штука! Коли сяде за карти людей, важко відстати. Сіл відіграти й хазяїн корабля. Він був недотепний гравець, обібрали його, як дитину, усе, що мав, жваво спустив, навіть корабель програв. Що отут робити! Підійшов до нього проданий купецький син і шепнув: "Дай мені небагато грошенят, може, я відіграю хоч частину твого стану!" Корабельник повірив і дав. Сіл хлопець відіграти й у яку-небудь годину обчистив усіх, одержав чималий виграш і віддав його корабельникові. "Одержуй, говорить, а у нагороду дай мені той лист, що тобі передав мій хазяїн. Прагну подивитися, що він пише. Прочитаю й поверну тобі". Корабельник, не пам'ятаючи себе від радості, охоче передав йому лист. Хлопець миттю його роздрукував, прочитав, побрав паперу й написав тим же почерком: "Будь здорова, дорога хазяєчка! Цей лист принесе тобі молодий хлопець, самий багатий і самий розумний з усіх, кого я довідався у новому місті. Я прагну, щоб він був нашим зятем. З'явиться він - наряди його у найкраще плаття, дай йому мій перстень дорогоцінний, поклич усіх попів і владику, і негайно нехай іде хлопець під вінець із нашою дочкою. А повернуся, попируем на весіллі, так відсвяткуємо, що й паную не присниться.
Нехай і старий і молодий подивуются - де, мол, вони відшукали такого розумного хлопця! Дивися, дружина, зроби всі так, як я велю, ні у чому не відступай від моєї волі. Якщо образиться хлопець, чому тоді виправдаєшся?" Написав він лист, склав точно так само, як і перше, запечатав і відразу повернув корабельникові. Ну, приплили вони у стольне місто. Корабельник побрав хлопця із собою, відвів його, як умовлено було, до дружини купця. Прочитала вона лист - заморгала, розплакалася, заохала, здивувалася несказанно. Так адже дружина повинна слухатися чоловіка! Відразу дочку й хлопця одягли у розкішне плаття, обвінчали їх, як покладається, і господарка вручила зятеві всі ключі від комор, і складів, і від усіх скринь. Став він у будинку теперішнім хазяїном. Якось ранком сидів хлопчик у вікна. Глядь, у царському палаці віконце відкрилося. У віконця - сам цар, у златотканому вбранні, на верхівці - корона, а особою невеселий, тихо співає тужливу пісню. "Підіграти йому, чи що, на скрипочці? - заманулося раптом хлопчикові. - Нехай послухає так подивується!" Як провів він смичком по струнах, - диво! - кожний, хто повз ішов, назад повернувся, рота роззявив і слухає. А цар і зовсім обімлів.
Тільки скінчив хлопець відіграти, цар його вже до себе призиває: "Ніколи не чув подібної гри, пограй ще хоч трошки!" До того захопився, що забув усі свої царські справи, з ранку до вечора слухати б готів. Та так полюбив музиканта, що зробив його першою особою у всій державі. Більшу владу одержав хлопець, навіть страти скасовував, від петлі рятував засуджених. Варто йому попросити, цар негайно помилує. Ось як сабоно любив його цар! А той багатій, що купив хлопця, через місяць поїхав додому. Перед від'їздом дружині й паную написав по листу, щоб зустрічали його, як покладено. Дуже вже він загордився про себе, дуже хвастався: "Я найголовніший при царі вельможа, і, коли вертаюся додому, у мою честь гармати з міцності палять".
- Ну ось, милий друг, твій тесть приїжджає! - говорить хлопчикові цар. - Пише, щоб я у його честь із гармат стріляв. Це правда, не спорю, був він першим моїм наближеним, так тепер вуж не він, а ти став першим!.. Що ж робити - те, а?
- Государ! - відповідав йому хлопець. - Доведи мені, що я для тебе всіх дорожче, зустрінь його без гарматної пальби!
- Добро! Так і буде! - відповів цар.
Ну, незабаром приплив багатій на своєму власному кораблі. Чекає салюту, а його немає! Зрозумів купець, що цар не прагне його вважити, і розсердився (вибагливий він був над міру!). Як тільки зійшов з корабля, відразу ж відправився у палац сказати про свою образу. Прийшов він до царя, а той його навіть сісти не запросив: новий-те улюбленець поруч сидів, і цар праг йому догодити - показати, що тепер купець йому, государеві, що торішній сніг. Зрозумів багатій, що цар не прагне його відрізнити, поклонився й сумовито поплівся додому. "Що трапилося? - думав він. - Який такий хлопець сидів з государем поруч? Ось адже чудно: він схожий, як близнюк, на того хлопця, що промотався, якого я місяць назад на базарі купив! Коли й справді він, так це вуж просто чудеса, казка якась! Але чому ж цар відрізнити мене не праг, у мою честь із гармат не стріляв і біля себе не посадив? Виходить, усе це підступ того проклятущого хлопця. Адже недарма він сказав тоді, на базарі: "Хто мене купить - покається!" Ось я й каюся. Але як же він міг подружитися із царем у настільки короткий час? Ось доберуся додому, усе довідаюся!" Міркуючи, ішов купчина додому. Тільки він хвіртку відкрив, а назустріч йому дружина з дочкою. Дочка, як ведеться, низько батькові поклонилася. Купець бачить, що дочка одягнена як мужняя дружина. Здивувався він, ну а потім догадався: знову, вірно, підступ проклятого пронози.
- Іди-но сюди, дорога жінка! - сказав купець своїй дружині. - Чому ти дочку нарядила у отаке плаття? Хто той пес, що тебе обдурив, а мене знеславив, убий тебе бог?!
- Ну, а я-те при чому? - здивувалася дружина. - Що дурного я зробила? У користь не поберу! Ось твій лист... Адже ти сам надіслав мені з корабельником хлопчика й лист. Як ти велів, так я й зробила. Ось прочитай - переконаєшся, що я у точності виконала всі твої накази!
Побрав лист багатій, прочитав, і небо йому з овчинку здалося. Як же це трапилося? Адже він велів, щоб хлопця послали гусаків пасти, а вийшло так, що той у зяті до нього проліз! А лист-те!.. Правда, почерк до тонкості схожий, так писав-те він зовсім інше!
Три години міркував купець, а потім - що ж робити! - визнав, що хлопчик вірно сказав: "Хто мене купить - покається. Та хто не купить - покається!" - Зовсім не те я писав тобі, жінка: не наказував я дочка віддати за пройдисвіта, а велів тобі послати його гусяча череда пасти й усяку чорну роботу робити! Так, видне, не даремно старі люди повторюють: "Зробив будинку розрахунки, а на ринку прорахунок. Загадаєш одне, так не вийшло воно!" Ну, а зятеві незваному я тільки одне скажу: "Молодець, раз пропащу справу зумів на користь собі звернути". А знаєш, дружина, - коли я купував його, він мені мовив: "Хто мене купить - покається. Та хто не купить - покається!" Ну, а я з упертості купив: побачимо, мол, як твоя погроза здійсниться. Ось і побачив! Як він сказав, так і вийшло. Каюся, що купив його й що став він нам зятем, - і не каюся: вуж боляче розумний хлопець. Та із царем сидить поруч, і у короткий час заслужив пошані більше, ніж я за усе своє життя. Що ж, дочка, іди, поцілунок мене у щоку, а потім до руки прикладися, за звичаєм, щоб дав я тобі своє отче благословенье. Та давайте влаштуємо сьогодні ж весільний бенкет, так такий, щоб дим коромислом стояв.
Отут повернувся й зять із царського палацу. Багатій, як побачив його, підхопився, підбіг до нього, обійняв, у чоло його поцілував, - з пошаною прийняв і ні слова докору не вимовив. Ну, і зять промовчав, не відкрився, як він усіх навколо пальця обвів.
Негайно хлопець спорядив гінця за батьком і за матір'ю, а тестеві сказав:
- Ось приїдуть батьки, тоді й зіграємо весілля!
Почули батьки неждану новину, відразу у шлях зібралися й незабаром прибутки.
- Ну що, бачиш, батько? Роздобув я куди більше грошей, чому на вчення витратив!
- Бачу, бачу, синок, - і батько розплакався. - Довгих років тобі життя й великого щастя! Уже вибач мене!
- Забудемо старе, - відповідав син. - Я не гніваюся! Я адже знаю: немає худа без добра. Про що нині плачеш, тому завтра радієш.
Та ось запросили вони звідусіль гостей, зіграли веселе весілля. Цілий місяць бенкетували по-царському. А потім стали жити у пошані, у достатку й славі. Говорять, і тепер ще десь живуть. Тільки люди ніяк тієї країни не знайдуть. Ходять, шукають, плутають, а дороги не знають.