Умерла у однієї людини дружина, залишила малих сиріт - двох братів і одну сестрицю. Погоревал, погоревал удівець, але у будинок господарка потрібна, малим дитинкам - мати, ось він і одружився у другий раз. Вибігли якось брати у двір пограти.
- Ти будеш конячка, - говорить старший, - а я - кучері. Ти й-го-го кричи, а я тебе поганяти буду. Але - Про, Сивка, але-але!
- Ні, хлопці, - говорить їм мачуха, - ви краще у сірих вовків пограйте. Станьте рачки й кричите у.
Послухалися пасинки мачухи, стали рачки - і ну вити по-вовчі. А батько, дивлячись на синів своїх, не нарадується.
- Дивися, як дітлах наші граються! - говорить він дружині. А та ляснула у долоні й говорить:
- Ось пускай і перетворяться вони у вовків, пускай нишпорять по лісах дрімучим, по пісках пальним, по ярах сипучим!
Не встигнула вимовити, як обоє брата перетворилися у вовків і побігли до лісу.
Вискочила на ґанок за ними сестриця, плаче, убивається, руки ламає, братів своїх милих кличе.
Отут тільки зрозуміли батько з дочкою, що за мачуху він у будинок привів: не жінка це Божья, а зла чаклунка - лауме. Ось і говорить батько дочки:
- Берися, Марите, за всю роботу з будинку, догоджай мачусі як можеш. Либонь змилостивиться вона й поверне синочкам моїм людський вигляд. Раніше всіх у будинку вставала пасербиця, пізніше всіх лягала. Робота у руках у неї спорилася: і пряла вона тонше всіх, і ткала швидше всіх, а якщо за рукоделье яке візьметься - усе село збігалося подивитися. Але мачусі усе було мале.
- Ти вже зовсім, дівка, виросла, - говорила вона пасербиці.- Не століття ж тобі на батьківських хлібах сидіти, пора тобі придане готовити! Послухалася Марите мачухи, наткала собі штуку полотна, нашила сорочок, простигни, напірників і, за звичаєм, прийнялася рушника вишивати. Так такі вони у неї гарні вийшли, що й око не відірвати. Усі вона на них вишила: і як вони з батьком і матінкою родною добре жили, і як матінка вмерла, а батько до них у будинок злу мачуху-лауме привів, і як брати на двір відіграти вибігли, а мачуха їх у вовків перетворила, і як вона сама, Марите, стоїть на ґанку й руки ламає. Побачила мачуха рушника ці, нічого не сказала, тільки ще більшу злість на Марите у душі затаїла. Дочекалася вона, коли чоловік її зерно на млин повіз, схопила рушники пасербиці у оберемок і викинула їх за двері.
Ступай і ти за своїми рушниками! - кричить.
Та виштовхнула Марите на вулицю, а двері за нею на засув замкнула.
Зав'язала Марите рушника свої у вузлик, іде по дорозі, сльозами заливається. Згорнула вона до лісу. Троє доби лісом ішла, бачить – полум'яніє щось удалині, точно багаття горить. А це був будинок Сонечка, сюди воно до вечора почивати спускалося.
Постукалася Марите до Сонечка у віконце. Впустило її Сонечко у будинок та й запитує ласкаво:
- Про що ти плачеш, красуня? Розповіла дівчина Сонечку, як зла мачуха-лауме братиків її у вовків перетворила, а сама ще пущі сльозами заливається.
- Сонечко, Сонечко червоне, не чи бачило ти моїх милих братів? - запитує.
- Побудь у мене до вечора, - сказало Сонечко, - увечері я зберу до себе всі свої промені, що за день по білу світу розбрелися, і розпитаю їх, не чи бачили вони твоїх братів.
Затопила Марите грубку, напекла Сонечку й наварила всякої їжі, повний стіл стравами уставила.
Стемніло за вікном, стали до Сонечка промені його на відпочинок збиратися. Сіли хазяї з гостею за стіл, і, коли усе наїлися, запитує Сонечко у своїх променів:
- Не чи зустріли вам брати Марите, яких зла мачуха-лауме у вовків перетворила?
- Ні, - відповідають промені, - ми адже тільки днем по білу світу бродили, а вовки більше ночами нишпорять. Запитай, дівчина, у Місяця, може бути, він що-небудь про братів твоїх знає.
Розпитала Марите дорогу до Місяця, розпрощалася з хазяїнами так як оглянулася з порога - бачить, що Солнишкина світлиця так і залишилася після вечері не метена. Узялася вона за мітлу, гарненько піл підмела, сміття зібрала й уже прагне його у грубку кинути.
- Стій, красуня, - говорить Сонечко, - не викидай сміття, а зав'яжи його у куточок рушника, либонь він тобі ще згодиться.
Послухалася Марите його ради, зав'язала сміття у вузлик рушника й відправилася у дорогу-дорогу.
Ішла вона лісом, дивиться - спереду щось сріблиться й голубіє, точнісінько брила льоду сіяє. А це був Місяців будинок, сюди він до ранку почивати спускався.
Постукалася Марите до Місяця у віконце, а сама коштує, сльозами заливається. Шкода їй братів своїх, скоріше розшукати їх хочеться. Впустив її Місяць у будинок так запитує ласкаво:
- Про що ти плачеш, красуня? Розповіла йому дівчина про братів своїх, як зла мачуха-лауме їх у вовків перетворила.
- Місяць, Місяць ясний, не чи бачив ти моїх милих братів? - запитує.
- Переночуй у мене, - говорить Місяць, - а ранком я зберу до себе всі свої промені, що всю ніч по білу світу бродять, і розпитаю їх, не чи бачили вони твоїх братів.
Перетопила Марите грубку, напекла й наварила Місяцю всякої їжі, повний стіл стравами уставила, лягла спати, а заснути не може - усе променів Місяця чекає. Щоб тугу розігнати, узялася вона випрати білизну Місяцю. Білизна у неї біле, як кипень, вийшло. Простягнула вона мотузку у дворі, білизні розвісила. А отут світлішати сталі вікна, почали до Місяця промені його на відпочинок збиратися.
Сіли хазяї з гостею за стіл, откушали.
- Не чи бачили братів Марите, яких зла мачуха-лауме у вовків перетворила? - запитує Місяць у своїх променів.
- Бачили, - відповіли промені, - вони на Скляній горі лігвище собі влаштували, але піднятися на гору цю звичайній людині не під силу.
Розпитала Марите у променів Місяця дорогу до Скляної гори, розпрощалася з хазяїнами, вийшла у двір, дивиться - білизну, що вона випрала, уже висохнуло на мотузці. Прийнялася вона його знімати, потім мотузку від стовпів відв'язала, згорнула джгутом, прагне у кухні на гак повісити.
- Стій, красуня, - говорить Місяць, - не вішай мотузку на гак, краще побери її із собою, либонь вона тобі ще згодиться.
Послухалася Марите Місяця, побрала із собою мотузку й відправилася у дорогу-дорогу. Ішла вона, ішла лісами дрімучими, пісками горючими, ярами сипучими й рахунок втратила дням і ночам, що вона у шляху провела. Стомилася, знесиліла, ледве до Скляної гори добрішала.
Ступила вона на Скляну гору. А гора ця крута й слизька, ніяк на неї не піднятися. Гола вона вся, тільки на самій вершині суха сосна стирчить.
Що ж робити? - думає Марите. А у цей час вийшло через хмару Сонечко й глянуло їй прямо у особу. Вона й згадала про сміття, що Сонечко покарало їй у куточок рушника зав'язати. Стала вона це сміття перед собою сипати, ноги вже не сковзають - так вона до половини Скляної гори й добралася. А отут ніч уже настала, стемніло навколо, а Марите всього тільки півдороги пройшла.
Далі гора ще стрімкіше, ще крутіше, а у Марите вже усе сміття вийшло. Що мені робити далі? - думає бедняжка.
А отут Місяць через хмару вийшов і глянув їй прямо у особу. Отут-Те й згадала Марите про мотузку, що Місяць покарав їй із собою побрати. Зробила вона петлю з мотузки, розмахнулася щосили й накинула її на засохлу сосну, що на Скляній горі росла. Так по мотузці й добралася вона до самої вершини. А на вершині вхід у печеру чорніє. Увійшла Марите у печеру, а у печері сходи - униз веде. Спускалася Марите по сходах цієї, спускалася, тисячу сходів нарахувала й з рахунку збилася. Привела її сходи у багаті хороми. Дивиться дівчина - не те це людське житло, не те звірине лігвище.
Посередині хором стіл багатий коштує, дві лежанки у стін, але лежанки не ковдрами, а мохами лісовим вистелені, а навколо них кістки обгризені валяються. Догадалася Марите, що це житло її братів.
А що, як не довідаються мене брати, - думає бедняжка, - і загризуть мене на смерть? Розвішу-но я отут по стінах свої рушники. Якщо визнають їхні брати - виходить, вони люди ще, а не визнають - виходить, і насправді вони у диких звірів перетворилися.
Розвісила Марите рушника свої по стінах, а сама у грубку сховалася й чекає.
Над ранок повернулися вовки у своє лігвище, побачили рушники на стінах і говорять один іншому:
- Глянь-но, братик, але ж це ми з панотцем, з матінкою родною й із сестрицею щасливо живемо.
- А це батько злу мачуху-лауме до нас у будинок привів.
- А це вона нас у сірих вовків перетворила.
- А це сестриця Марите на ґанку плаче, руки ламає... Сестриця Марите, де ти, рідна?
- Я тут! - відгукнулася Марите й вилізла із грубки.
Розповіли брати їй, що зла лауме таке заклятье на них наклала: якщо хто прагне їх расколдовать, щоб вони знову у людей перетворилися, повинен та людина кропиви нарвати, напрясти із кропиви пряжі, виткати з тієї пряжі рядно, зшити з того рядна сорочки й сорочки ті на вовків надягти – тоді вони знову у людей перетворяться. А поки не перетворяться вони у людей, людей цей повинен мовчати, слова навіть не можна йому вимовити, та й немає сказати не можна.
Та кропиву рвати, і прясти, і ткати, і шити - усе це він повинен робити мовчачи.
- Але хто ж побере на себе таке борошно, щоб нас урятувати! - сказав менший брат і заплакав.
- Я Та не таке борошно на себе побрала б, тільки б вас, милі братики, урятувати, - відповіла Марите.- Сьогодні наговоримося вдосталь, а завтра вже я мовчальницею стану.
Назавтра нарвала Марите кропиви, стала пряжу із кропиви прясти. Руки її білі міхурами покрилися, але вона мовчить, слова не вимовить.
Потім із пряжі Марите наткала рядна й прийнялася з рядна цієї братам сорочки шити. Та пряде, і тче, і шиє - усе це мовчачи.
А у цей час полював у лісі поруч Скляної гори молодий бравий мисливець. Глянув він на гору й. бачить, що над горою серпанків у'ється, виходить, хтось отут живе.
Розв'язав мисливець піднятися на гору - подивитися, хто на ній поселився. Прив'язав він коня свого у підніжжя гори, дивиться - по схилу гори стежка у'ється, сміттям посипана, щоб ноги по ній не сковзали, а далі мотузка звисає, до сухої сосни прив'язана.
Чи Довго, чи коротко піднімався мисливець на гору, але нарешті добрався до самої вершини, відшукав печеру й по сходах спустився у житло вовків. Тільки зараз воно на звірине лігвище й не походило, так Марите його забрала так прикрасила.
Увійшов мисливець у хороми й ойкнув: сидить у хоромах цих у вікна красуня, яких він ще й не бачив, і шиє щось.
- Хто ти, красуня? - запитує мисливець, а дівчина мовчить.
- Не можеш ти говорити із мною або не прагнеш? - запитує мисливець, а дівчина у відповідь ні полслова.
- Матінка моя всюди наречену для мене шукала, - говорить мисливець, - але як побачить вона тебе, інших уже шукати не стане.- А сам ближче до Марите підходить.- Прагнеш ти із мною до матінки моєї поїхати? Скажи тільки ні, і я негайно піду, дам тобі спокій, - говорить мисливець.
А дівчина у відповідь ні ні, ні так не говорить.
- А, раз так!.. - сказав мисливець, схопив дівчину на руки й виніс її з печери на біле світло.
Спустився він зі своєї драгоценною ношею зі Скляної гори, посадив дівчину на коня й відвіз із собою. Та не бачив він, що за ним вискочили на дорогу два сірі вовки так підгляділи, куди він їх сестрицю умчав. Гірко було молодому мисливцеві, що наречена його за цілий день слова йому не вимовила, але недовго довелося йому мучитися. Зшила до вечора Марите другу сорочку. Бачить мисливець - вийшла його красуня на ґанок, а під самий цей ґанок два сірі вовки прибігли. Не встигнув хазяїн і рушниця зі цвяха зняти, накинула його красуня на вовків сорочки, і перетворилися вовки у ставних, рослих хлопців. Отут наречена заговорила й розповіла мисливцеві усе - і про мачуху-лауме, і про чаклунство її, і про заклятье, що вона на братів Марите наклала. Не знала тільки Марите, що заклятье мачухи ще не скінчилося. Як зшила дівчина братикам сорочки, залишилася у неї ще рядно, а залишок цей не міряти, не вішати не можна було, інакше брати Марите знову у вовків звернуться. Нічого цього не знала щаслива наречена. Цілими днями вона пісні
Розспівувала так допомагала свекрухи до весілля готуватися. Вирішили вони з нареченим послати гінця - запросити панотця Марите на весілля. Як довідалася зла мачуха-лауме про щастя, що її пасербиці й пасинкам випало, розв'язала вона на своєму поставити, знову хлопців у вовків звернути. Переодяглася вона циганкою, загорнула кошеня у лахміття й на руках його, як дитину, заколисує.
Підійшла зла лауме під вікно пасербиці й розчулено так просить:
- Красуня, красуня, багата будеш, щаслива будеш!.. Може,
Є у тебе у будинку благенька ряднинка? Відміряй мені всього чотири п'яді, онученяті моєму на пелюшки... Не пошкодуй у такий день!
А про себе думає: зараз відріже шматок, і знову брати перетворяться у вовків. А Марите скупий ніколи не була.
- Навіщо мені отмерять тобі чотири п'яді? - говорить.- На тобі усе рядно, що у мене залишилася! - Та кинула циганці у вікно рядно.
Так доброта Марите врятувала братів від злої чаклунки. Незабаром зіграли веселе весілля Марите й мисливця. Сто гостей скликали, сто гусаків приготували, сто пирогів напекли. Мені б таке весілля влаштували - я б хоч сьогодні одружився!