Одного разу ввечері три сестри купалися у озері.
Ось вони наплавалися, нахлюпалися й вийшли на берег.
Дві старші одяглися, а молодша - її Егле кликали - тільки руку простягнула до сорочки, раптом хтось як засичить на неї!
Подивилася Егле - це вуж забрався у рукав.
- Іди ладь! - закричала дівчина.
- Пообіцяй, що підеш за мене заміж, піду, - сказав вуж людським голосом. Егле розсердилася, а сестри сміються.
- Чому не наречений тобі! - говорять. - Погоджуйся, сестриця. Та побігли додому.
Залишилася Егле одна на березі Сонце зайшло, зовсім стемніло. Страшно Егле, так як без сорочки додому підеш?
- Милий вуж, віддай сорочку! - просить вона. А вуж усе своє повторює:
- Назвися моєю нареченою.
- Ну добре, - крикнула Егле, - будь по-твоєму!
- Уж виповз із рукава. А Егле схопила сорочку й скоріше за сестрами. На інший ранок села Егле у віконця пряжу прясти. Сидить пряде, пісні співає. Про вужа й думати забула. Раптом чує - у дворі шурхнуло, засичало. Глянула дівчина у оконце, так так і обмерла зі страху.
Повний двір вужів! Сичать, ізвиваються. А три самі більші, самих товстих уповзли на поріг, у щілинку під дверима - у будинок прослизнули. Егле - скоріше з кімнати так у кліть. Забилася у куточок, тремтить від страху.
А вужі говорять батькові з матір'ю:
- Прийшли ми сватами від самого царя озерних вод. Споряджайте вашу молодшу дочку. Вона за нашого пана обіцяла заміж піти.
Що отут робити! Нехай хоч цар, а однаково гад повзучий, вуж холодний, - як за такого улюблену дочку віддати! Але й відмовити не можна – сама дівчина слово дала.
Саме у ту пору у них баба сусідка гостювала. Та баба й говорить потихеньку батькові з матір'ю:
- Віддайте замість дочки білу гуску. Де вужам розібрати!
Батько з матір'ю так і зробили. Винесли білу гуску й говорять сватам:
- Ось наша молодша дочка. Везіть скоріше наречену до нареченого.
Вужі посадили білу гуску у корито й повезли її знадвору. Тільки під'їхали до воріт - чують, зозуля на заборі кукует: Ку-ку, ку-ку! Дівчину приховали, Гуску посватали. Ку-ку! Відвертали вужі у будинок, засичали, засвистіли - подавай їм теперішню наречену.
Знову баба сусідка шепотить батькові з матір'ю:
-Виведіть їм білу ягничку.
Мати з батьком привели білу ягничку.
- Не хотілося з дочкою розставатися, - говорять, -так що поробиш! Беріть її, ведіть до нареченого.
Вужі повели білу ягничку. Півдороги пройшли, як раптом з дерева знову зозуля закувала:
Ку-ку, ку-ку! Дівчину приховали, Ягничку посватали. Ку-ку! Приползли свати назад.
- Ні, - говорять, - не та наречена. А баба сусідка усе вчить:
- Віддайте вужам білу корову.
Привели білу корову, червоною стрічкою їй шию оповили, віддали сватам. Вужі погнали по путівцеві білу корову, до самого битий шляху довели. А там у кущах зозуля сидить, по зозулясті говорить:
-Ку-ку, ку-ку! Дівчину приховали, Корову посватали. Ку-ку! Відвертали свати, говорять:
- Ми до вас із честю, а ви ось як! Три рази нас обдурили! Дивитеся, у четвертий обдурите - не минути вам лиха. Зубами згриземо ми ваші дерева у садах, хвостами поб'ємо посіви на полях.
Егле почула ці слова й вийшла до сватів.
- Я, - говорить, - слово дала, я й відповідаю. Ведіть мене до нареченого. Свати по дорозі повзуть, за сватами Егле йде, за Егле вужі у пилу у'ються - наречену до нареченого проводжають. А зозуля за ними летить, по зозулясті говорить:
Ось це наречена! Розумна й чарівна, Струнка, точно ялинка, Кучері - як із шовку!
Підійшли до озера. Вода у озері запінилася, забурлила й відринула від берега. А на прибережному піску юнак з'явився - ставний, гарний, у багатому одязі.
- Я наречений твій, - сказав Егле юнак. - Кличуть мене Жалтис. Для інших людей я вуж, а для тебе, дівчина, скинув я зміїну шкіру, тобі однієї відкрив своє ім'я. Полюбиш мене, красуня?
- Полюблю, -сказала Егле, - буду тобі вірною дружиною. - Та пішла за нареченим у підводне царство.
З тих пір дев'ять років минуло. Егле народила своєму чоловікові двох синів і дочку. Добре жилося Егле. Та діти вдалися ласкаві, слухняні, і чоловік її любив і берег. Тільки ось занудьгувала Егле по рідному будинкові. Стало їй підводне царство не миле, захотілося на батька з матір'ю подивитися, ласкавим словом із братами перекинутися, із сестрами за прядкою пісні проспівати. Просить вона чоловіка:
- Відпусти мене, Жалтис, додому погостювати, батькові з матір'ю показати наших дитинок. А Жалтис не відпускає.
- Хіба погано тобі у підводному царстві? - запитує її.
- Ні, добре, - відповідає Егле, - так погана та дочка, що батька й мати своїх забуде навіки.
- Ну, будь по-твоєму, - говорить Жалтис. - Відпущу тебе, тільки колись спряди ти мені золоту кудель.
Егле села за пряжу. День пряде, іншої пряде, а кудель усі не
Убуває, начебто навіть більше стає. А стара нянюшка, яка молодшу
Дочку няньчила, подивилася, як Егле пряжу пряде, покачала головою й говорить:
- Хоч до моїх років доживеш, і те тобі не спрясти всієї кудели. -А що ж, нянюшка, робити? - запитує Егле.
- А ти загостри спицю у вогні та й проткни нею кудель.
Побрала Егле спицю, загострила й тільки застромила у кудель - раптом вискочила із клубка більша жаба. Ця жаба у кудели сиділа й випускала з рота золоті нитки. Егле з одного кінця пряжу пряла, а з іншого кінця кудель ще довше ставала. Ну, а тепер Егле всю кудель у одну ніч спряла. Ранком приносить вона чоловікові пряжу й говорить:
- Що ти велів, то я виконала. Виконай і ти, що обіцяв.
-Добре, - відповів Жалтис, - я від своїх слів не відмовляюся. Відпущу тебе до матері й батькові, коли ти ці черевики зносиш.
Жалтис дістав з-під крамниці залізні черевики й подав їхній дружині. Взула Егле залізні черевики. З ранку до вечора ходить по гострих каменях, на скелі піднімається, а на залізній підошві хоч би подряпина! Нянюшка дивиться на неї й головою качає:
- Даремно себе, донечка, мучиш. Сто років проживеш - сто років черевики цілі
Будуть.
- Навчи, нянюшка, що робити! - просить Егле.
- Знеси ковалеві й вели їх у горн кинути. Так Егле й зробила. Коваль перегартував залізо у горні - стало воно ламке так тендітне, що стекло. У одну година зносила Егле черевики. Приходить вона до чоловіка й говорить:
- Тепер відпустиш?
- Відпущу, - говорить Жалтис. - Тільки як же ти без заячого пирога у рідному будинку здасися? Дивися, засудять тебе люди - запишалася, скажуть. Отут Егле й згадала. Ще коли вона маленької була й траплялося батькові з матір'ю куди-небудь із будинку їхати, ніколи вони голіруч не верталися. Привезуть пірог, усіх дітей шматком обділять і притім такі слова скажуть: По дорозі йшли, у заячий будиночок зайшли, заєць нам пиріг спік, ось і вам шматок. Так по всій Литві здавна велося. Соромно стало Егле, що дідівський звичай забула, і побігла пекти пиріг. А чоловік потихеньку всі цебра й горщики приховав, одне решето залишив. Як у решеті воду носити, як тісто місити? Вода проллється, борошно просиплеться.
Але й отут стара нянюшка допомогла. Вона побрала житнього хліба й заліпила дірки. Егле замісила у решеті тісто - ні крапельки води не пролила, ні горсточки борошна не просипало.
Спекла Егле пиріг і стала із чоловіком прощатися.
Чоловік їй говорить:
- Більше дев'яти днів не гості. Та дивися, як назад підеш, щоб ніхто тебе не проводжав. Стань на березі й поклич мене так:
Якщо живий мій друг безцінний -Забурли, вода проточна, З безодні бризни, піна, - Піна біла, молочна!
Якщо ж милий мий убитий Та у безодні темної плаває - Над волною закипить піна червона, кривава.
Та ви, мої сини, і ти, дочка, слово дайте: про що знаєте, людям не розповідати.
Дали діти слово.
Отут Жалтис обернувся вужем і виніс дружину з дітьми на берег озера. Ось радості-те було, коли Егле зі своїми дітьми у рідний будинок постукалася!
Батько й мати дочкою так онуками не намилуються, брати, сестри з Егле не наговоряться.
Тільки сусіди їх будинок стороною обходять і говорять:
- Повернулася ужиха з уженятами. Добре ще, чоловіка свого будинку залишила. Не було б від них лиха!
Братам кривдно. Стали вони сестру вмовляти:
- Відмовся від чоловіка, залишайся з нами навіки. А прийде чоловік за тобою - ми тебе не видамо. Егле відповідає:
- Не справа ви, брати, говорите. Як дружині від живого чоловіка відмовитися, як дітей рідного батька позбавити? Та не прийде чоловік за мною - я сама, як час поспіє, з вод озерних його викличу.
- А як ти його викликати станеш?
- Ех, брати, - відповідає Егле, - не вам його кликати, не вам про те й знать. А мене краще не запитуйте, однаково не скажу.
А баба сусідка вчить братів.
- Не з тієї сторони, - говорить, - підступаєте. Що мати не скаже - малі діти вибовкають.
Ось зібралися брати вночі у ліс коней пасти й старшого сина Егле із собою побрали. У лісі коней на зелену траву пустили, розклали багаття й стали хлопчика випитувати, як батька по імені кличуть і на який він заклик озивається. Нічого їм старший син не сказав. Пещенням випитують - відмовчується, побоями випитують - тільки сльози ллє.
- Ну, - говорять брати, - цей у матір пішов, може, з молодшим краще зговоримося.
Ранком повернулися вони додому. Егле запитує у сина:
- Тому у тебе, син, ока червоне?
-У лісі багаття димно горіло, - відповідає їй син, - ось ока й почервоніли.
На наступну ніч знову пішли брати у ліс коней пасти й зазвали із собою молодшого сина Егле. Та й від нього нічого не добилися. Повернулися ранком додому. Егле глянула на сина й запитує:
- Що це, син, і у тебе ока червоне? Не чи скривдили тебе дядюшки?
- Ні, не скривдили, - відповідає їй син. - Я всю ніч не спав, коней стеріг, ось і почервоніли ока.
Та на третю ніч зібралися брати у ліс. Приголубили вони маленьку племінницю й із собою заманили.
Була вона у матері з нянюшкой улюбленим дитятей. Ніхто її ніколи й пальцем не торкнув, злого слова не сказав. Ось стали її дядьки випитувати так випитувати. Вона у землю вічками вперлася, мовчить, тільки головою качає: Не знаю я нічого. А як пригрозили їй дядьки гнучким прутом, вона затремтіла вся, побіліла, як хустка, так усі й розповіла. Та як батькове ім'я - сказала, і на який він заклик озивається - відкрила. Ну, дядькам тільки того й треба. Ще пригрозили їй, щоб вона перед матір'ю й словом не згадала, і відвели її додому.
А самі захопили коси, пішли до озера. Зробили вони своя зла справа, коси про траву витерли й відвертали назад. Тільки стали коси у сінях вішати, почува Егле залізний дзенькіт, і стислося у неї серце.
- Що, братики, - запитує, - ви так рано на роботу піднялися? Брати відповідають;- Густа трава по ранковій росі ровнее лягає.
А Егле усе душею неспокійна. У той же день зібралася вона назад, до чоловіка. У порога з матір'ю й батьком попрощалася, у воріт сестер, братів обійняла - нікому проводжати себе не дозволила. Підійшла вона з дітьми до озера, стала на бережку й сказала, як чоловік її навчив:
Якщо живий мій друг безцінний -Забурли, вода проточна, З безодні бризни, піна, - Піна біла, молочна!
Якщо ж милий мий убитий і у безодні темної плаває - Над волною закипить Піна червона, кривава...
Отут сколихнулися озерні води, піною спінилися. Так не біла піна на хвилях гойдається, не біла, як молоко, а червона, як кров. Та із дна голос почувся:
У годину мрячний, У годину світанковий Я людьми загублений злими.
Дочка мила, Навіщо ти назвала батькове ім'я?
Заплакала, заридала Егле. Потім обернулася до дітей і сказала:
- Немає у вас ласкавого батька, немає у мене коханого чоловіка. Ніхто нас у підводному царстві не приветит, а під одним дахом зі злими вбивцями нам не жити. Нехай же буде так, як я скажу:
Сини мої рідні, Ви стримали слово твердо - У дуб і ясен перетворитеся, Не згинаючись, стійте гордо.
Ти ж, маленька дочка, Не сабона у лиху душою, Стань пугливою осикою, Тріпоти завжди листвою.
Мені ж ялиною стати сумною, Стати похмурою, темною ялиною, Лити потоки сліз бурштинових, Ночами стогнати із заметіллю.
Та як сказала, так і сталося: старший син перетворився у дуб високий, молодший - у ясен, а дочка - у трепетну осику;Сама Егле обернулася темною ялиною. З тих пір і повелися на землі ялина, дуб, ясен і осика. Сумною вдовою хилить ялина свої галузей долу. Ледве дохне вітер - тремтять, точно від страху, дрібні листочки осики. А у дуба і ясена стовбури міцні й тверді, як серце вірної людину. А чому це так, тільки той і знає, хто чув від дідів про бідну Егле й про її дітей.