У старожитні часи правил усім миром один-єдиний король. Та така була у нього влада, що його наказам підкорялися не тільки люди, але й усі тварини, комахи й тварини на землі. Так ось яка була у ті часи велике лихо: вогню у світі не було. Тільки сяде сонце — вуж і не мабуть нічого колом, і обігрітися ніде. Знати-Те знали, що глибоко у пеклі вогонь горить, так ніхто пробратися туди не міг, щоб наверх його винести. Пообіцяв король більшу нагороду тому, хто вогонь роздобуде. Багато і так і отак намагалися, але добути вогонь не вдавалося жодній людині. А королеві-те неодмінно хотілося у своє царювання дати людям вогонь. Скликав він своїх радників і наказав розсудити, яку покласти нагороду тому, хто принесе вогонь. Судили вони так виряджали й вирішили так: хто королеві вогонь доправить — тому й самому, і дітям його, і онукам на віка вічні вільно даром за кожним столом і є, і пити, і щоб ніхто їм цього забороняти не міг і гнати не сміливий.
Рознеслася звістка про той по світлі серед звірів, худоби, птахів, гадів і комах. Але ніхто не міг дістати вогонь зі страшного пекла. Багатьом довелося знайти там свою погибель.
Та до павука ця звістка дійшла. Негайно розв'язав він роздобути вогонь і почав моторно плести мотузки. Сплів цілий вьюк і, нікому нічого не говорячи, відправився у пекло. Добрався до пекла, приміцно прив'язав угорі мотузку й спустився вниз у пекло, у самий темний куточок, щоб його не знайшли. Улучив підходящу хвилину, підкрався до багаття, схопив здоровенну головешку й по мотузці, як по сходах, благополучно вибрався на землю. Хоч і спритний був павук лазать, але від такої великої подорожі так з тяжелою ношею він сабоно утомився й, вибравшись у безпечне місце, приліг відпочити. А головешку у узголів'я поклав. Думав павук тільки малість прикорнуть, так сон його, втомленого, здолав, він і заснув. Сонце вже наказало худоба виганяти, а павук усе спить. Неподалік отут муха взад-вперед літала. Раптом їй у ніс чудесний якийсь захід ударив. Оглянулася вона, бачить — чудо: у павука у узголів'я головешка палає! Муха - Те, звичайно, зрозуміла, що хазяїн вогню — павук. Але що муха робить? Вона говорить:
- На що такому роззяві вогонь? Коли так міцно спати, то вогню й згаснути недовго! А мені нагорода більше згодиться, чому йому.
Моторно схопила муха головешку й полетіла. Летить, дзижчить, принесла королеві вогонь і говорить, що вона його з пекла винесла. Давай, мол, нагороду! Король задав на честь мухи бенкет горою й грамоту їй подарував, що вільно мусі за кожним столом і пити і є.
Павук тільки до полуденка прокинувся, побачив, що сонце вже високо, і перелякався, що стільки часу проспав. Але як же переполошився павук, не знайшовши вогню на місці! Забігав як недоумки туди-сюди, шукає, кого не зустріне — допитується: хто потяг вогонь назад у пекло? Потішаються усе над ним, обзивають недоумком: бовтає, начебто вогонь у пекло віднесли, але ж вогонь-те муха тільки що королеві віддала!
Почувши таке, павук очманів так як закричить зі злості у весь голос:
- Муха злодійка! Мухи злодійка! Говорю вам: вона мене обкрала! Не вона, а я добув вогонь із пекла, мені одному нагорода належить!
Усе вуха навострили, слухають павука, так тільки, говорять, дарма кричиш: адже грамота вже у мухи на руках. Ще пущі павук розлютив. Ні, не поступиться він злодійці незаслужену нагороду!
Щодуху помчався до короля розсерджений павук і скаржиться, як його муха безсовісно обкрала. А муха говорить:
- Бреше павук! Хто ж його з вогнем-те бачив? Король павукові наказує:
- Доведи! А не доведеш — те й на очі мені не показуйся.
Павук говорить:
- Та мотузка й посейчас у пекла прив'язана, по якій я у пекло по вогонь спускався.
Але не допомогло це: злодійства-те павук довести не смог, так і пішов ні із чим, клянучи так паплюжачи муху.
Зібрав він потім усіх павуків і розповів, як муха його працями прославилася. Обікрала мухи його, очорнила так тим самим і всіх павуків знедолила. Повинні павуки тому всім мухам мстити. Погодилися з ним павуки й вирішили надалі павутину ткати, мух ловити, а яка впіймається — тієї голову геть!
З тієї пори всі павуки павутину тчуть і мух ловлять.
А мухи Усе-таки з будь-якого стола і є, і пити можуть.
Прийшов якось голуб до дрозда — повчитися, як гніздо вити: дрізд у цій справі був митецький майстер. Прийнявся дрізд вити ладне гніздечко.
Дивився-Дивився голуб, як дрізд працює, але тільки було виложено дно й трохи намітилися краї, голубові знудило стояти так дивитися. Здалося йому, що він уже навчився. Закричав він у усі горло: «Можу... Можу...» — крабоми змахнув і полетів, навіть спасибі не сказав.
На інший день прийнявся голуб сам гніздо вити. Почати-Те початків, а ось далі — ні з місця, скільки не намагався.
Полетів голуб до дрозда й просить:
- Покажи мені ще один раз, як вити гніздо. А той у відповіді:
- Похвалявся, що сам можеш, не праг вчитися, ну й справляйся сам.
Так і донині гніздо у голуба не дороблене, хоч він і воркоче часто: «Можу... Можу...»