За старих часів солдатам подовгу служити доводилося. Молодим ще піде у солдатчину, а додому прийде сивий і скорчений. А які й зовсім не верталися.
Ось раз відпустили одного солдата додому. Іде він пешочком. Дорога перед ним далека. Погода холодна. А солдат іде так іде. Тільки бачить раптом, сидить на камінчику якийсь старезний-старезний дідок, зовсім закоцюбнув, так і трясеться. Кличе його солдатів із собою. Дідок говорить, що холодно йому. Сидить і трясеться від холоду, з каменю піднятися не може. Підходить солдат до старця, знімає свою пробиту кулями шинель і простягає йому:
- На тобі, дідок, — говорить, — мені не так холодно, я й потерпіти ще можу.
Зігрівся старець і кличе солдата до себе. Ідуть вони разом по дорозі. Раптом старий і говорить:
- Коли ти до мене з добром, так і я тобі прислужуся. Я адже знаєш хто? - смерть! Тільки тебе я не трону. Ти тепер ступай болящих лікувати. А я с тобою відправлюся, так так, що тільки ти один мене будеш бачити. Коли я у ногах у хворого буду стояти, тоді ти давай хворому будь-яке зілля, яке захочеш, — він однаково поправиться, а коли я у головах устану, тоді ніяке зілля не допоможе — помре хворий.
Пішов солдатів далі. Заходить у один будинок. А там усе у сумі: хазяїн хворий, жоден лікар допомогти не може. Увійшов солдатів до хазяїна у кімнату, глянув і бачить, що ста -
Рец у його шинелі коштує у ногах хворого. Кликнув солдат господарку й просить, щоб принесла йому чистої води. Подув він для виду на воду, пошептав, а потім дав випити хворому. Тільки хворий випив, відразу видужав і піднявся з постелі. Обдарили чудесного лікаря багато, почастували й на ніч дали притулок.
Та широко розлетілася звістка про те, як солдат хворих зціляє. Стали за ним із усіх країв приїжджати. Та багатьох він виходив. Раз повезли солдата далеко, до одному важкому хворому. Їде він, їде, чому далі їде, тим більше йому місця знайомими видадуться. Нарешті зміркував він, що до батьківського будинку під'їжджає. Ну так, ось і на батьківський двір у'їхали. Ніхто його там не довідався, тому що й він сам уже посивів. Входить солдатів у кімнату й відразу ж бачить — лежить його старий батько, увесь висохнув, ось-ось богу душу віддасть. А у головах його коштує старець. Що ж робити? Хоч ти трісни, а батька рятувати потрібне. Викликав він старця на двір погуляти. Ідуть вони по бережкові озера. Вийняв солдатів з кишені порожній горіх і став у нього свистіти. Старець дивиться, дивиться й дивує. Отакої дивовижної музики він ще не слихивал. Пристрасть як захотілося смерті навчитися цієї забави. А солдат говорить, що воно легше легені, тільки треба у шкарлупу залізти, і тоді справа саме собою піде. Старець відразу перетворився у блоху й стрибнув у горіх. Як тільки блоха у шкарлупі виявилася, так солдат уламком сірника й заткнув дірку. Та залишилася смерть у шкарлупі. Пішов солдатів до батька, дав йому зілля, і батько відразу видужав.
Горіх зі смертю солдатів дбайливо у кишені ховав. Тепер він усіх хворих міг виліковувати, ніхто більше не вмирав.
Тільки незабаром солдат одружився. А дружина йому попалася дуже вуж цікава. Чистила вона раз кишені солдата, побачила горіх і висмикнула затичку. Вистрибнула звідти блошка й застрибала. Знову смерть розгулялася. Відразу солдатов батько помер, а Незабаром й сам солдат. Зі злості смерть початку був усіх не перебираючи й без жалості косити, поки не набридло їй. А потім знову люди почали вмирати, як їм покладене.