Трапилося усе це у Покапалье - маленькому горном селищі. Його домішки юрбляться на самій верхівці високого пагорба. Схили пагорба до того круті, що, коли курям приходить час нести яйця, жителі Покапальи кожній несучці підв'язують полотняний мішечок. А не підв'яжи - яйця так і покотяться вниз по схилу, прямо до підніжжя пагорба, поросшему густим лісом. Тому цьому видне, що жителі Покапальи зовсім не такі лежні, якими вони сливут.
Про бідолах взагалі багато чого розповідають. Склали навіть приказку:
"У Покапалье всі навпаки - осів поганяє, хазяїн реве". Але приказку Цю придумали селяни з долини. Адже жителі долин тільки й чекають випадку посміятися над жителями гір. А над покапальцами сміялися особливо полювань але. " За що ж?" - запитаєте ви. Так тільки за те, що те були людьми покладливими й нікому ні у чому не суперечили.
- Е-Е, - відповідали вони насмішникам, - дайте строк, повернеться наш Мазино, подивимося тоді, хто зареве голосніше - ми або ви!
Але покапальци знають, хто такий Мазино, а ви не знаєте? Ну отож.
Мазино - це улюбленець усього селища. Не подумайте, що він який-небудь богатир. Зовсім немає.
Мазино народився сущим замірком, маленьким і кволим. Мати злякалася, що він зовсім роздумає жити на світі, і розв'язала викуповувати його у теплому вині. Батько Мазино докрасна розжарив на вогні підкову й сунув її у балію з вином, щоб воно нагрілося. Після такого купання Мазино й став хитрим, як вино, і міцним, як залізо. А у колиску маленького Мазино поклали шкарлупки незрілого каштана. Адже всякому відомо, що гіркі зелені каштани роблять людину розумним. Та вірно, Мазино розуму займати не треба було - свого вистачало. Ось який Мазино! Звідки ж він повинен був приїхати? З Африки. Він там служив у солдатах.
А тим часом у Покапалье почало діятися щось незрозуміле.
Каждийвечер відьма Мичиллина викрадала із череди покапальцев те корову, то бика.
Страшна відьма Мичиллина жила у лісі у самого підніжжя пагорба. Коштувало їй тільки дунути - і корови наче й не було. Селяни, чуючи, як з настанням темряви відьма шарудить і возиться у лісі, стукали від страху зубами й падали на коліна, призиваючи всіх святих. Вони навіть вірші склали: Осів поганяє, Хазяїн реве, Унизу під горою Мичиллина живе. Ми вночі боїмося Ступити на поріг: Пчихни Мичиллина - Ми валимося з ніг.
Глухими ночами Всі знову й знову У нас зникають Бики й корови. Жахлива відьма Всіх нещасть причина! Тремтите, біжіть, - Іде Мичиллина!
Раніше у Покапалье корови паслися, скільки прагли й коли прагли, а ночували де прийде. Тепер їх на ніч зганяли на галявинку, виставляли дозорців і розлучали величезні багаття. Але й це не допомагало. Тому що коштувало проклятій відьмі Мичиллине заворушитися у чагарнику, як дозорці жалися до багаття, затикали собі вуха пальцями й замружували ока. А ледве розвиднить, глядь - знову у череді не вистачає однієї, а то й двох корів. Отут дозорці ухвалювалися волати й плакати, трясли кулаками й посилали відьмі прокляття.
Не подумайте, що корів не шукали. Селяни Покапальи влаштовували навіть облави, тільки, зрозуміло, днем. Але ні корів, ні самої Мичиллини вони так жодного разу й не бачили. З настанням дня Мичиллина зникала, залишаючи тільки сліди величезних чобіт на сирій землі так пасма довгих чорних волось на колючих гілках чагарнику.
Довелося бідним покапальцам замкнути своїх корів у хлівах і ні на крок не випускати звідти.
Ішли тижня й місяці. Корови взаперті зовсім захиріли. Вони так охляли, що замість скребниці їх можна було чистити граблями - зуби грабель як по мірці доводилися між ребрами, що стирчали. Ніхто не наважувався водити худобин на пасовище, ніхто не ходив у ліс, і гриби, яких ніхто не збирав, виростали завбільшки з парасольку. Жителі Покапальи щовечора сходилися на сільській площі, щоб розв'язати, що ж їм робити. Вечора у горах холодні, і покапальци розлучали багаття. Сидячи у вогню, вони чесали потилиці й на всі лади кляли свою нещасну долю, а заодно й відьму Мичиллину. Чесали вони потилиці сім днів, чесали двічі сім днів, чесали тричі сім днів і, нарешті, надумали просити захисту у самого графа. Граф жив у круглому замку на вершині сусіднього пагорба. Замок був обнесений високою кам'яною стіною, густо утиканої поверху цвяхами й битим склом.
Ось у один прекрасний ранок покапальци підійшли до воріт замка. Вони зняли свої круглі рвані капелюхи й тільки потім насмілилися постукати у ворота. Їм відкрили, і покапальци опинилися у дворі замка. Вони побачили безліч графських найманих солдатів. Солдати сиділи на землі й мазали свої пишні руді вуса маслиновим маслом. А посередині двору у оксамитовому кріслі сидів сам граф. Чотири солдати, могутні, як молоді дуби, старанно розчісували графові його довгу-довжелезну чорну бороду чотирма гребінцями. Чесали вони її із самого верху до самого низу, а потім знову із самого верху до самого низу.
Старший з покапальцев довго переминався з ноги на ногу, нарешті набрався хоробрості й заговорив:
- Ми прийшли, щоб просити у вашої світлості допомоги. Граф не промовив ні слова.
- Проклята відьма Мичиллина, - продовжував старий, - зовсім нас замучила.
Граф не промовив ні слова.
- Ми прагнемо, - додав старий, - просити вашу світлість про велику милість. Накажіть своїм солдатам изловить відьму Мичиллину, щоб ми спокійно могли пасти наших корів.
Отут граф відкрив рота.
- Якщо я пошлю у ліс солдатів, мені доведеться послати й капітана... - Селяни радісно запосміхалися. - Але якщо я пошлю капітана, -сказав граф, - з ким же я буду відіграти по вечорах у лото? Селяни впали на коліна.
- Змилуйтеся, синьйор граф, допоможіть нам!
А солдати навколо позіхали у всю глотку й мазали руді вуса Маслиновим маслом.
Граф сказав:
- Я граф і коштую трьох. Тому скажу вам - ні, немає й немає. Та й взагалі, раз я не бачив вашу відьму Мичиллину, - виходить, ніякої відьми немає.
Отут солдати позіхнули востаннє, побрали рушниці напереваги й стали повільно наступати на покапальцев. Ті задкували, задкували й самі не помітили, як опинилися за воротами.
Нічого іншого не залишалося покапальцам, як знову зібратися ввечері на площі, розвести багаття й чесати потилиці. Через годину хтось із селян сказав:
- А не чи написати нам Мазино?
Усе обрадувалися. Написали лист і відправили. Та ось якось увечері Мазино з'явився у коротку відспустку.
Скільки отут було шуму й радості! Мазино обступили з усіх боків. Його розпитували навперебій і розповідали навперебій. Через кожні два слова поминали відьму Мичиллину. Мазино всіх вислухав, а потім заговорив сам:
- У Африці я бачив людожерів, яким доводилося харчуватися сараною, тому що люди не погоджувалися, щоб їх їли. У море бачив я рибу, взуту у туфлю й черевик; вона прагла стати царицею риб тільки тому, що уее подруг не було ні туфлі, ні черевика. Бачив я у Сицилії жінку, у якої було сімдесят синів і всього один казанок для супу. Бачив, як у Неаполе люди мчаться по вулиці, не рухаючи ногами, тому що якщо двоє неаполитанцев зупиняться поміркувати на розі, від їхнього лементу піднімається такий вітер, що на всіх чотирьох вулицях неможливо встояти на місці. Виделлюдей чорних і білих, жовтих і червоних, бачив худих, як буйвіл, і товстих, як тріска, бачив чимало хоробрих, а ще більше боягузів. Але таких боягузів, як у моєї рідний Покапалье, я ще не зустрічав. Односільчани слухали мовлення Мазино, розвісивши вуха й роззявивши роти. Однак коли він дійшов до кінця, роти їх захлопнулися, і вони у перший раз задумалися, не чи випливає їм образитися.
Але Мазино не дав їм часу подумати про це як випливає. Він заговорив знову:
- Зараз я задам вам три питання, а коли проб'є північ, я відправлюся ловити вашу відьму Мичиллину.
Де вже отут було ображатися!
- Запитуй! Запитуй! - хором закричали покапальци.
- Нехай першим відповідає цирюльник. чи Багато борід довелося йому бритьи стригти за останні півроку? Та цирюльник відповів:
Бороди м'які, бороди тверді, Бороди довгі, бороди плоскі, Пещені бороди, бороди брудні, Кучерявенькі бороди, бороди різні Стрижу я й голю без ліку, - Така вуж наша робота!
- Так я й думав, - сказав Мазино. - Тепер нехай скаже швець. чи Багато чобіт замовляли тобі за останні півроку?
- Айме! - зітхнув швець.
Я дзвінкі цокколи Робив, бувало, Та туфлі З різьбленим каблуком... Мабуть, Покапалья Зовсім зубожіла: Сиджу я без справи, Ходжу - босоніж!
- Та це схоже на правду! - сказав Мазино. - На третє моє питання нехай відповість веревочник. чи Багато мотузок продав ти за останні півроку? Та веревочник відповів:
Мотузки міцні, плетені, Мотузки міцні, кручені, Мотузки, дратву й канат, Тасьми, нитки й шпагат За минулі тижні У мене скупити встигнули...
- Тепер, мабуть, усі, - сказав Мазино. - Дуже вже я утомився з дороги. Здрімну годинка-інший. Розбудите мене рівно опівночі, і я сходжу за відьмою.
Мазино влігся у багаття, насунув на очі свою солдатську каску й захріп. До самої півночі покапальци сиділи не ворушачись, навіть зітхнути боялися, щоб не розбудити солдата.
Рівно опівночі Мазино схопився на ноги, випив казанок теплого вина, тричі сплюнув у багаття й, не глянувши ні на кого, покрокував по дорозі до лісу.
Односільчани прийнялися чекати. Понемножку усе поліна у багатті перетворилися у вугілля. Потім усі вугілля перетворилися у попіл. Потім попіл став чорніти, чорніти...
До цього часу й повернувся Мазино. Він тяг... Кого б ви думали? Самого графа! Мазино тяг його за довгу чорну бороду, а граф просив, волав, упирався й лягался.
- Ось вам ваша відьма! - сказав Мазино й, оглянувшись колом, заклопотано запитав: - А куди ж ви поставили гаряче вино?
Хоча від багаття ще йшло тепло, граф увесь стисся у грудочку, немов муха у осінню холоднечу.
А покапальци дивилися те на графа, то на Мазино й слова не могли ви - говорити від подиву.
- Ну, чому отут дивуватися!? - прикрикнув на односільчан Мазино. - Усі дуже просто. У відьми Мичиллини була довга борода. А цирюльник сказав, що всі ви справно голитеся. Виходить, жоден з жителів Покапальи не міг бути відьмою Мичиллиной і залишати на кущах жмути бороди. Відьма Мичиллина взувалася у добрі чоботи. А швець говорив, що покапальци забули, як черевики надягають на ноги. Виходить, знов-таки ніхто з вас не був відьмою Мичиляиной і не залишав на землі слідів величезних чобіт, подбигих цвяхами. А якби відьма Мичиллина була й справді відьмою, навіщо б їй, скажіть на милість, купувати стільки мотузок? Адже нечистій силі не треба прив'язувати крадену худобин... Так куди ж запропастилось гаряче вино?!
Тим часом граф намагався сховатися у свою власну бороду, тому що ховатися більше було нікуди.
Мазино запитав:
- Що ж з ним зробити?
Покапальци, які дотепер мовчали, тепер прийнялися кричати усе разом:
- Задушити його власною бородою!
- Поставити у город замість пугала!
- Посадити у мішок із шістьома собаками й шістьома кішками.
- Е, - сказав Мазино, - від усього цього мало користі. Насамперед нехай поверне всіх украдених биків і корів. Нехай вичистить хліва, у которихиз - за нього замкнена худоба покапальцев. Ну, а потім нехай пасе череда доти, поки ребра корів не покриються м'ясом і жиром.
Так і зробили.
А Мазино, улаштувавши справи односільчан, знову відправився служити у солдатах.