Цю історію розповів мені один селянин за склянкою доброго вина. Чув він її від свого діда, а дід чув від свого, діда. А вуж від кого той дід чув, ніхто не знає. чи Те це з ним самим трапилося, чи то з його братом, чи то із сусідом. Ну так однаково! А історія презанятная. Якщо прагнете, послухайте.
Жив колись король, і був у нього улюблений ловчий сокіл. Любив його король за сабоні крила, зіркі очі й міцні пазурі. Три роки служив сокіл своєму панові й жодного разу не вертався без видобутку. Та за це повісив йому король на шию маленький дзвіночок наполовину із золота, наполовину зі срібла. Як тільки птах повертав голову, дзвіночок дзенькав те золотим, те срібним дзенькотом.
Одного разу захотілося королеві відпочити від своїх королівських турбот. Ось він і відправився на полювання. Сокіл, як завжди, сидів у нього на витягнутому пальці. Доїхав король до рівного поля й випустив сокола. Випустив у перший раз, той приніс йому переспівала. У другий раз сокіл приніс куріпку. А втретє злетів і більше не повернувся. Може, згадав птах вільне життя, може, погналася за швидким голубом і полетіла далеко ладь. Так або не так, а довелося королеві вертатися у свій замок без улюбленого сокола. На пошуки птаха король послав сім зброєносців.
Шукали вони сім днів, а на восьмий повернулися голіруч. Тоді король повелів глашатаям оголосити по всьому королівству такий указ. Хто знайде сокола й принесе у королівський замок, той одержить нагороду - двісті золотих флоринів, а хто знайде сокола й приховає, теж одержить нагороду - мотузку на шию.
Поки король горював про улюблений птаха, поки глашатаї скакали від краю до краю королівства, сокіл долетів до далеких гір і опустився на дерево. Та треба ж так трапитися, щоб саме неподалік від цього дерева орав своє поле селянин. Він-Те й був не те дідом діда того, хто розповів мені цю історію, не те братом діда, не те сусідом. Крокував він по борозні за ослом, запряженим у плуг, і міркував уголос.
У селянина була дружина й двоє дочок. Якщо у будинку три жінки, так чоловікові краще мовчати. З жінок слова сиплються, як із рваного мішка полова. Їхнім не перекричиш. А на лихо, селянин і сам любив поговорити. Доводилося йому відводити душу у поле із самим собою або зі своїм осликом.
- Добре тобі, довговухий, - міркував він, - ніяких у тебе турбот немає.
А мені двох дочок пристроювати треба. Дівчини вони тихі, скромні, не більше десяти раз на дню сварки затівають. Так ось наречені нині стали занадто розбірливі. Краси ні, так придане їм подавай, а де я його поберу, це придане.
Раптом селянин почув тихий дзенькіт. Обернувся й побачив на дереві птаха. Селянин підняв руку й у жарт понадив птаха пальцем. Та як же він здивувався, коли птах розмахнув широкі крила й злетіла до нього на палець, задзвенівши дзвіночком.
- Е, - сказав селянин, - так ти птах не простий. Мабуть, моєму роботязі ослові ніхто на шию золотих брязкіток вішати не стане.
Отут він придивився більш уважно й розглянув на дзвіночку тонко вирізану корону.
- Про таку шапку ми чули. Узимку вона не гріє, улітку від сонця не вкриває. Та мабуть ж ти, хто раз її на голову напнув, нізащо знімати не прагне. Буває, звичайно, що втрачають цю шапку, так тільки разом з головою. Ну, про це краще помовчати. Словом, птах, я тебе визнав. Ти той самий сокіл, про який тиждень тому назад повідомляв на сільській площі глашатай. Але ж це непогано, що ти попався мені у руки!
Із цими словами селянин відправився додому, несучи сокола перед собою на пальці.
- Ну, дочки, - сказав він, - ось ваше придане, - і показав їм птаха.
- Ти, батько, видне, глузуєш із нас! - разворча-лисій дочки. - Обіцяєш у придане якийсь птаха, який і курки гарної не варто.
- Багато ви розумієте, - сказав селянин, повернувся й крикнув дружині: - Агов, дружина, збирай чоловіка у дорогу! Іду я у королівський палац, а шлях туди не близький. Дай мені із собою три коржі, три маслини так три цибулинки.
Поки дружина укладала три коржі, три маслини так три цибулинки у мішок з-під вівса, селянин зняв недоуздок зі свого ослика, один кінець обмотав навколо лапки сокола, інший навколо руки. Потім скинув мішок за спину й відправився.
День ішов, два йшов, на третій прийшов до королівського палацу. У селянській халупі дверей завжди навстіж - тільки поріг переступи - і усе. А у королівському палаці кам'яні стіни, чавунні ворота завжди на запорі. Але селянина це не збентежило. Він підійшов ближче й прийнявся бити по воротах ногою, тому що руки у нього були зайняті - одна притримувала мішок, на іншій сидів сокіл.
Ворота розгорнули, селянин уже праг увійти, але не отут-те було. Двоє стражників перепинили йому шлях довгими списами, а третій стражник забив у дзвін, начебто на пожежу сзивал. Отут з палацу вибіг товстий начальник варти й став допитувати селянина.
- Куди йдеш, селючка?
- До короля йду, - відповідав селянин.
- А що у тебе на руці?
- Сокіл.
Начальник варти, звичайно, відразу довідався птаха, але швидко встигнув зміркувати, що отут можна поживиться.
- Сокіл-Те сокіл, а чий сокіл? - запитав він.
- Королівський, - сказав селянин.
- Ах, негідник! - закричав начальник варти. - Так чи знаєш ти, що король від туги за своїм улюбленим соколом не їсть, не спить. Нарешті я изловил тебе, безсовісного злодія. Агов, варта правої половини воріт, виконуй свою справу!
Варта потягла селянина праворуч, і він побачив прямо перед собою шибеницю з петлею, що бовтався напоготові.
"Чого доброго, і насправді повісять!" - подумав бідолаха й заволав:
- Так що ви, зовсім з розуму спятили? Де це бачене, щоб злодій крадене добро назад хазяїнові приносив!
- Почекайте вішати, - наказав начальник варти. - Так ти що ж - цього сокола королеві приніс?
- Звичайно, королеві, - відповідав обрадуваний селянин.
- Ну так давай його мені, - сказав товстий начальник варти, - а я знесу королеві.
- Е, немає! Сокіл-Те мій!
- Ах, твій! - знову закричав начальник варти. - Виходить, ти Усе-таки
Прагнеш приховати королівський птаха. Варта лівої половини воріт, виконуй свою справу!
Селянина знову підхопили й поволочили ліворуч. Ліворуч теж стояла шибениця, видне рідна сестра правої. Селянинові вона сподобалася не більше, ніж перша. Тому він вирвався з рук стражників і підбіг до начальника.
- Милостивий пан, - заговорив він, низько кланяючись. - Щось не хочеться мені бовтатися між небом і землею. Не чи зговоримося ми як-небудь інакше?
Начальникові тільки цього й треба було. Він підкрутив свої вуса й важливо сказав:
- Королівська служба не жарт. Що не трапся, за усе начальник варти у відповіді. Мені свою голову даром втрачати теж небажання.
- Навіщо ж даром, пан начальник, - сказав селянин.
- Ось це розмова іншої. Так і бути, підемо разом до короля. Тільки дивися, угода такої: сокола ми піймав! удвох. А раз удвох, так і нагорода на двоє.
- Будь по-твоєму, - сказав селянин. - Ідемо до короля.
Король навіть підхопився із трону, побачивши свого улюбленого сокола. Селянин розмотав ослиний недоуздок, і сокіл перелетів з його пальця на палець хазяїна. Тоді король запитав:
- Хто піймав?
- Я... - почав селянин, - і... він теж.
- Так, я теж, - підхопив начальник варти.
- А хто ж побачив мого сокола перший?
- Ну, побачив-те я перший, - відповів селянин. - Але оскільки ловили
Ми вдвох, те усе, що ваша королівська величність подарує, належить нам нарівно. Про одне тільки прошу у вашої королівської милості - не давайте нам нагороду золотими монетами.
- А чим же? - запитав король.
- Я б праг одержати батогами. Та здається мені, що по п'ятдесят ударів
Кожному буде якраз.
Король дуже здивувався. Але королеві не дозволяється виявляти подив. Він покликав придворного ката й велів відпустити по п'ятдесят ударів. Селянин підставив свою спину сам, і вид у нього був презадоволений. Зате начальника варти тягли до ката шестеро слуг, тому що від страху ноги його зовсім підгиналися.
А король тим часом просто вмирав від цікавості, і тому що король Усе-таки людей, то він не витримав і велів привести до себе селянина.
- Тепер, коли ви обоє одержали те, чого просив ти один, - сказав йому король, - поясни мені, чому ти вибрав таку дивну нагороду.
- Тому що обоє ми її заслужили, - прийнявся пояснювати селянин. - Я за те, що дав себе провести, а пан начальник вашої варти за те, що провів мене.
- Як так?
Отут селянин розповів усе по чистій правді.
- Звичайно, - додав він, - я б віддав перевагу чому-небудь інше, тим більше, що я бідний землепашец і у мене дві дочки на виданье. А бита спина незавидне придане. Але я людина слушна й розсудив так: хто що заробив, то й одержуй.
Король розреготався. Потім сказав:
- Ну, і я людей слушна. Тому розсуджу інакше. Начальникові моєї варти я велю додати ще п'ятдесят батогів. А ти побери собі ось цей гаманець. У ньому рівно двісті золотих. Непогане буде придане у твоїх дочок.
- Ну, якщо так, побіжу їх обрадую, - сказав селянин. Побрав гаманець, поклонився королеві й пустився, весело розспівуючи, у дорогу назад.