Жили колись сім сестер, сім королівських дочок. Росли сестри у палаці, не знаючи турботи й горя. Недарма говорить прислів'я: багатому так щасливому й свіча, як сонце, світить.
Але ледь старшої дочки здійснився двадцять один рік, а молодшої, Сантине, пішов п'ятнадцятий, щастя покинуло королівську сім'ю. На королівство напало вороже військо. Король втратив свою армію, потім свій
Трон, а потім і самого його побрали у полон. А королеві із сьома дочками довелося бігти у чуже королівство й укритися у глухому лісі, у темній хатині, у якій колись жив вугляр.
Тепер королівська сім'я довідалася другу половину прислів'я - бідному так нещасному й сонце, як сальна свічка, чадить. Замість м'яких Пуховиків і атласних ковдр у них були голі дошки, ледве прикриті сухий травою. Замість золотих і срібних блюд - одна глиняна миска й вісім дерев'яних ложок. А у мисці що? Іноді юшка із грифів, а іноді й зовсім нічого. Отож і жили.
Одного разу ввечері королева-мати вийшла з хатини посидіти у порога. Отут до неї підійшла стара-престара бабуся з кошиком у руках і запитала:
- Не чи купите ви у мене небагато винних ягід?
- Ах, добра жінка, - відповіла, зітхнувши, королева, - ще недавно я могла б купити у тебе хоч сто таких кошиків. Але зараз у мене немає жодного сольдо. Побери цей
Гребінь і дай мені за нього сім винних ягід для моїх семи дочок.
__ Не треба мені гребеня, - сказала бабуся, - я й так дам тобі ягід.
Повідай мені про своє горе. Може, я й зумію допомогти.
Королева розповіла бабусі про усе, що трапилося з ними за останній рік.
Бабуся вислухала, покачала головою й сказала:
- Бідна королева! У однієї із твоїх дочок зла доля. Усі ваші нещастя від цього. Поки з вами дівчина Сфортуна - дівчина Невдача - не чекайте удачі.
- У якої ж з моїх дочок зла доля? - запитала королева.
- У тієї, що спить, схрестивши на груди руки, - відповіла бабуся. - Прожени її, і усе піде добре.
Потім вона підняла із землі кошик і зникла за деревами. Королева ввійшла у хатину, запалила свічу й схилилася над старшою дочкою. Та спала, витягнувши руки. Друга дочка закинула їх за голову, третя підклала долоні під щоку, четверта - під подушку, п'ята рукою прикривала ока, у шостий рука звісилася вниз. Та щораз королева полегшено зітхала. Але ось мати піднесла свічу до молодшої дочки, Сантине, і ледве не скрикнула, - молодша дочка спала, схрестивши на груди руки.
Королева стала на коліна у її постелі й гірко заридала. Сльози так і капали з її очей. Одна гаряча сльоза впала на щоку дівчини. Вона прокинулася й почула, що говорить мати.
- Ах, моя донечка! Ти така любляча й ласкава, невже ти й справді можеш приносити нещастя! Ні, ні, моя бідна Сангіна, ніколи я не назву тебе Сфорту-Ний, що б не говорила баба. Я ніколи не прожену тебе. Краще ми будемо ділити з тобою усе, що накличе твоя зла доля. Гірко було чути це юної королевне, але вона лежала тихо, як мишка, і нічим не показала, що прокинулася.
Коли ж мати, наплакавшись, задрімала, Сантина встала, зв'язала у вузлик свої пожитки - стареньке платтячко, гребінку так дерев'яну ложку, глянула востаннє на сплячих сестер і мати й покинула хатину. До самого світанку йшла вона лісом, а ледве піднялося сонце, вийшла на рівнину. Куди не глянь, ні горбка, ні кустика, тільки один будинок і піднімався на рівнині. Королевна наблизилася до будинку й заглянула у вікно. Вона побачила трьох жінок, які сиділи за ткацькими станами й ткали. Одна ткала золотими нитками, інша - срібними, а третя, ткала червоною ниткою по синій основі.
Під митецькими пальцями майстринь нитки лягали такими гарними візерунками, що королевна не могла відвести око.
Раптом та, що ткала золотом, підняла голову й помітила дівчину. Ткаля встала й відкрили двері.
- Не чи прагнеш увійти? - запитала вона.
- Якщо дозволите, - відповіла королевна.
- А як тебе кличуть?
Королевна подумала: "Якщо я й справді приношу невдачу, нехай мене й кличуть Невдачею – Сфортуной". Так вона й сказала ткалям, а потім додала:
- Залишите мене у цьому будинку, - буду вам прислужувати. А не залишите, - піду далі.
- Ну що ж, - сказали ткалі. - Залишайся.
Та Сфортуна прийнялася за роботу. Вона підмела підлогу, розвела вогонь у вогнищі й почала куховарити.
До полудня обід був готовий. Ткалі поїли, похвалили митецьку куховарку й знову сіли за стани.
Коли сонце стало хилитися до заходу, старша з майстринь, та, що ткала сині й червоні візерунки, сказала:
- Сьогодні ми запрошені у гості. Шлях туди не близький, і повернемося ми тільки до ранку. Гарненько опікуй без нас будинок. Адже пряжа наша зроблена зі срібла, золота й шовку, а тканини, що сходять із наших станів, замовив сам король для весільних убрань нареченої. Замкни двері за нами на засув, а ми ще зовні навісимо великий замок. Ткалі надягли святкові плаття й пішли.
Сфортуна всі чисто прибрала, вимила посуд, потім поклала у кут солом'яний тюфячок і, задувши свічу, заснула.
Прокинулася вона рівно опівночі. Їй здалося, начебто хтось ходить по кімнаті. Щось дзвякало й шаруділо.
- Хто там? - скрикнула дівчина.
У відповідь із темряви почувся скрипливий старушечий голос:
- Це я, твоя доля. Ранком побачиш, який гарненький подарунок я тобі приготувала. - Та доля пронизливо захихикала.
Потім усе стихло. Сфортуна подумала: "Двері міцно замкнені зсередини й зовні, нікому не ввійти у будинок. Вірно, мені це сниться". Подумала так, повернулася на інший бік і закрила очі. Ранком повернулися ткалі й голосно застукали у двері. Королевна підхопилася й відкрила господаркам. Промінь сонця ввірвався у кімнату. Сфортуна сполотніла, ткалі так і ойкнули. Дорога пряжа була поплутана й порвана, а золоті й срібні тканини порізані на шматки. Ось що наробила зла доля Сфортуни.
- Ах, негідниця! - закричали ткалі на бідну дівчину. - Так-Те ти платиш за нашу доброту! Убирайся геть!
Стусани й поштовхи посипалися градами. Та ось знову молода королевна бреде, сама не знаючи куди.
До вечора прийшла вона у якесь селище. У всіх вікнах уже світилися привітні вогники. У цю годину сім'я збирається у вогнища за вечерею після дня, проведеного за роботою. Але у жодному із цих будинків немає місця для Сфортуни. Вона так і не зважилася постукатися у які-небудь двері. Сфортуна добрішала до площі й села на кам'яну сходинку ґанку багатого будинку. Скоро хазяїн вийшов закривати ставні й побачив дівчину.
- Що ти тут робиш? - запитав він.
- У мене більше незмога йти, - відповіла Сфортуна. - Будь ласка, не проганяйте мене.
- Ти, дівчисько, видне, не знаєш, з ким маєш справу. Адже я поставляю вино самому королеві. Я не можу дозволити тобі сидіти тут на сходах. Вставай і входь у будинок.
Сфортуна ввійшла.
- Залазь на ці бочки з вином і спи, - сказав хазяїн. - Їм нічого не зробиться, це просте вино. А то, що приготовлене до весілля короля, запечатане у десятьох барилах і зберігається ось отут, у льосі.
Та хазяїн хвалькувато постукав по дверцятах люка у підлозі.
Утомлена Сфортуна міцно заснула. Над ранок їй приснився дивний сон. Начебто вона сидить над струмком. Струмок біжить по камінчиках, дзюрчить і белькоче, як дитина. Його б пісеньку слухати так слухати, а Сфортуне чомусь страшно.
Отут вона прокинулася злякано й раптом почула, як хтось бурмоче скрипливим голосом:
- Десять червоних струмочків, збирайтеся у озеро! Я своя справу знаю, а дівчиську від мене не відв'язатися.
Бідна Сфортуна зрозуміла, що її зла доля знову накоїла лиха. Королевна голосно закричала:
- На допомогу! На допомогу!
Прибіг заспаний хазяїн зі свічею. Та що ж він побачив? Нікого у крамниці ні, крім дівчини. Кришка люка відкинута. У льосі так і плескається вино. Десять порожніх барил плавають зверху.
Що могла сказати бідна Сфортуна! Мовчачи вона витерпіла лайку й побої. Удосталь накричавшись, хазяїн виштовхнув її за двері. Заливаючись гіркими сльозами, Сфортуна знову побрела, куди ока дивляться. До полудня вона вийшла на берег річки й побачила жінку, що стирала білизну.
- Е, - сказала жінка, - до пралі Франчиске прийшла помічниця. Чи не так, дівчина?
- Якщо ви дозволите, - відповіла Сфортуна, - я охоче допоможу вам.
- Ну, так берися до роботи, - сказала праля Франчиска. - Я буду намилювати, а ти полощи.
Жваво пішла у них робота. Сонце ще не втомлено припікати, а білизну вже була усе розвішане. Тільки воно підсохнуло, Сфортуна сіла на траві й почала штопати дірки. Прийнялася допомагати їй і Франчиска, але у неї виходилокуда гірше.
- Подумати тільки, - сказала праля, - двадцять летячи стираю й штопаю білизна нашому молодому королеві й завжди думала, що ніхто на світі не може зробити це краще мене. А тепер я бачу, що годжуся тобі у подмастерья. Ось що, дитя, залишайся жити із мною.
- Ах, добра жінка, - відповіла дівчина, - я не смію навіть переступити поріг твого будинку. Недарма я прозиваюся Сфортуной. Моя зла доля насилає нещастя на мене й додому, у який я входжу.
- Ну, це дрібниці! - сказала Франчиска. - Доля, звичайно, особа важлива Та й людей не флюгер, щоб вертітися, куди вітер подує. Можна й проти вітру повернути, можна й злу долю подобрее зробити. Посидь тут, я скоро повернуся.
Не пройшло й години, як праля повернулася. Вона принесла два більші рум'яні кренделі.
- Побери ці кренделі, - сказала вона Сфортуне, - і йди вниз за течією річки. Річка приведе тебе до моря. Стань на березі моря поклич мою долю.
- Як же можна покликати долю? - здивувалася Сфортуна.
- Так дуже просто. Крикни погромче: " Ого-Го-Го!
Доля Франчіски-Та-Та!" Та так три рази. Отут моя доля й здасться. Ти з нею обійдися повежливей, ну так, втім, тебе цьому вчити не треба... Віддай моїй долі один крендель, поклонися від мене так розпитай її, як розшукати твою долю. Другий крендель подаруй своїй долі.
Ішла, ішла Сфортуна й вийшла до берега моря. Три разу покликала вона долю Франчіски, і та з'явилася перед нею.
- Синьйора доля Франчіски! Франчіска посилає вам привіт і ось цей крендель. Та ще, якщо буде на те ваша милість, навчите, як мені розшукати мою. долю.
- Навчити я тебе можу, - сказала доля Франчіски.- Тільки ти цій зустрічі не обрадуєшся. Твоя доля презла старушонка. Але,"якщо прагнеш, слухай. Бачиш у'ючну стежку, що веде у гори? Ступай по ній. Як дійдеш до ущелини, згорни у першу розпадину між скелями. У самому темному куті коштує грубка, у грубки клопоче баба. Це і є твоя доля. А вуж розмовляй там, як сама знаєш, тому що з нею й сам чорт зговоритися не може, Сфортуна подякувала долі Франчіски й пішла шукати свою долю. Ось і ущелина, ось і розпадина, ось і грубка. А ось і доля Сфортуни. Ох, що у неї був за вид! Сиві волосся висіли брудними патлами, гачкуватий ніс забруднений у сажі, платті розідране у жмути. Молодий королевне було вже майже шістнадцять років, і можна було заприсягтися, що за всі ці роки її доля жодного разу не вмивалася.
- Навіщо прийшла? - забурчала баба, побачивши Сфортуну. - Коли мені знадобиться, я й сама тебе розшукаю. А поки вбирайся ладь.
- Я зараз піду, дорога синьйора моя доля. Поберіть тільки у подарунок ось цей крендель.
- Дуже мені потрібні твої подарунки! - сказала доля й повернулася спиною до дівчини.
Але Сфортуне здалося, що голос баби став ледве пом’ягше. Дівчина поклала крендель на грубку й тихенько пішла. А тим часом праля Франчіска віднесла білизну королеві. Молодий король подивився на білизну й викликнув:
- Франчиска...
Король називав Франчіска - кума Франчіска - тому, що скільки пам'ятав себе, стільки пам'ятав і її, адже вона стирала ще його пелюшки. Отож, побачивши білизну, він викликнув:
- Франчиска, ніколи вам не вдавалося випрати краще, чим сьогодні. Яке воно біле! А штопання! Вони гарніше мережив на моїх сорочках. Ось вам десять скудо понад покладену плату.
Франчіска дуже обрадувалася й накупила на ці гроші всякого добра - плаття для Сфортуни, черевики для Сфортуни, а на голову їй чорну мереживну шаль.
Цілий тиждень прожила Сфортуна у пралі Франчіски. Ось пройшла неділя, настав понеділок, а по понеділках у Франчіски завжди бувало більше королівське прання. Вони прийнялися за справу вдвох. До полудня усе випрали, а потім Сфортуна ніч безперервно штопала й гладила. Ранком, коли праля принесла королеві білизна, той сказав:
- Е, Франчиска, з кожним разом ти стаєш усі искусніше. Як запрасовані складки! А білі комірці здіймають, немов морська піна. Та король дав пралі цілих двадцять скудо понад покладену плату. Франчіска подякувала королеві й знову відправилася за покупками. Цього разу вона знову купила плаття, черевики, гарна головна хустка. Але це ще не всі, вона купила мило, губку, гребінку й цілий пухирець із дорогоцінним рожевим маслом.
Праля принесла покупки додому й сказала Сфортуне:
- Дивися, які подарунки я приготувала твоїй долі. Зараз я спечу крендель, і ти підеш до неї у гості. Одягни її у усі нове, так спершу вимий гарненько.
Доля Сфортуни була такий же брудної, як і раніше, але зустріла вона дівчину привітливішу.
- Крендель принесла? - запитала вона, углядівши Сфортуну.
- Звичайно, принесла, дорога синьйора моя доля. Та вона простягнула бабі крендель.
Тільки доля підійшла до Сфортуне, дівчина міцно схопила її за руки й потягла до струмка. Ну й волала ж баба, коли Сфортуна терла її намиленою губкою.
- Не прагну митися! Не прагну митися! - кричала вона, вириваючись.
Але Сфортуна не обертала уваги на її лементи. Вона чисто вимила свою долю, зачесала її, наділу нове гарне плаття, взула у нові скрипливі черевики й вилила на неї весь пухирець із рожевим маслом. Ах, яка мила добра бабуся стояла тепер перед нею! А пахнуло від неї, як від десяти кущів троянд. Відома справа, усе жінки, навіть самі старі, люблять нові вбрання. Доля намилуватися на себе не могла. Вона раз у раз оправляла оборочки на спідниці, поскрипувала новими черевиками, приміряла шаль.
- Розумник ти моя, - сказала вона Сфортуне. - Так вуж повелося: якщо у людини зла доля, він тільки й знає, що скаржиться так кляне її. Ось вона й стає ще зліше. Нікому й у голову не прийде, що треба самому постаратися зробити свою долю краше. Ти, моя голубка, так і зробила. Тепер усе у тебе піде добре. Спасибі тобі за подарунки, прийми й від мене подарунок.
Та доля дала Сфортуне маленьку коробочку. Дівчина розцілувала бабусю у обидві щоки й піджала до Фран-Чиске.
Разом із Франчиской вони відкрили коробочку. Та що ж там лежало? Всього-на-всього шматочок галуна, длиною з палець.
- Не дуже-те щедра у тебе доля, - сказала Франчіска й засунула коробочку у ящик комода.
Ну, а у понеділок, як завжди, Сфортуна із Франчиской випрали білизна, і у вівторок праля понесла його у палац.
Цього разу король навіть не глянув на білизну, так він був стурбований.
- Ваша величність, - сказала праля, - Франчіска насмілюється запитати вас, чому це ви стурбовані?
- Ах, Франчиска, у мене тисяча лих і сто неприємностей. чи Бачиш, радники підшукали мені наречену у заморському королівстві. Наречену я ніколи й у очі не бачив і одружитися мені зовсім на ній не хочеться. Але якщо радники що-небудь уб'ють собі у голову, вони нізащо не відстануть. Я й погодився.
- Що ж отут поганого? - сказала Франчиска. - Весілля - справа весела.
- Ну, а мені зовсім не весело. По-перше, у мене до весілля немає провина.
Якесь дівчисько забрело до мого постачальника й випустила усе краще вино з бочок...
- Це ще не лихо! - сказала Франчиска. - Коли гості напляшутся, вони не розбирають, яким вином угамовують спрагу.
- По-друге, - продовжував король, - наречена зажадала, щоб я подарував їй три плаття - із золотий, срібної й синьо-червоної парчі. Три ткалі наткали парчі. А яка -
Те дівчисько забрело до них і порізала всі дорогоцінні тканини.
- Е, ваша величність, - сказала Франчиска, - найкрасивіше вбрання для нареченої - це біле плаття.
- Так я й сам розв'язав. Плаття з білого шовку вже готове. По поділу його обшили галуном. Але ось горі! Уяви собі; Франчиска, галуна не вистачило. Зовсім маленького шматочка, отак з палець довжиною. А такого галуна немає більше у всій державі.
- Ваша величність! - закричала праля. - Почекайте, я зараз повернуся. Франчіска побігла додому, порилася у комоді й принесла королеві коробочку з галуном. Його й не відрізнити було від того галуна, яким обшивали плаття нареченої.
- Ну, Франчиска! - викликнув король. - Ти врятувала мене від ганьби перед заморської королевной. За це я відважу тобі стільки золота, скільки важить твій галун.
Стали зважувати шматочок галуна. Спершу на маленьких вагах, потім на середніх, потім на самі більші. Але, скільки не сипали золота, галун виявлявся тяжчай.
- Франчиска, - запитав король, - скажи правду: чий це галун? Франчіска розповіла про Сфортуне. Король побажав глянути на дівчину. Та ось Сфортуна у своєму новому платті прийшла у палац. Тільки король і Сфортуна побачили один одного,, як відразу закохалися. Та нема чому отут дивуватися, адже обоє вони були молоді й гарні.
Король негайно ж покликав радників і сказав:
- Ви шукали мені наречену за морем. А я знайшов її у власному королівстві. Якщо кому-небудь із вас більше подобається заморська королевна, нехай одружиться на ній сам.
Та король наказав готовити усе до весілля.
Потім він велів покликати трьох ткаль і постачальника провина. Ті так і обмерли, побачивши наречену короля. Король заплатив їм за порізану парчу й пролите вино й відпустив з миром.
Тепер королевну ніхто не називав Сфортуной, адже вона вже не була дівчиною-невдачею. Кликали її тепер тем іменем, яке дали їй батько й мати, - Сантина.
За три дні до весілля Сантина сказала своєму нареченому:
- Ах, ваша величність, як би мені хотілося довідатися про мою дорогою матері й сестрах, про мого нещасного батька.
- Заспокойтеся, мила Сантина, - відповідав король, - у той день, коли я вперше побачив вас, я послав гінців у сусіднє королівство. Сьогодні гінці повернулися й привезли радісну звістку. Король, ваш батько, біг з полону, зібрав військо й повернув собі трон. Королева, ваша мати, і королевни, ваші сестри, перебувають зараз у шляху. Вони їдуть сюди.
Радості Сантини не було кінця.
Настав день весілля. За пишним столом, на самому почесному місці сиділи молоді, а з боків батько, мати й шестеро сестер Сантини. Була отут, звичайно, і Франчиска.
А за кріслом нареченої стояла ще одна гостя. Вона радісно кивала щораз, коли чула сміх Сантини. Але ніхто не бачив цю гостю, крім молодий королевни, тому що ця була її власна доля.