У самого селища Кьяпацци, там, де кінчається його єдина вулиця, піднімається пагорб. На пагорбі коштує стародавній замок. Зараз від нього залишилися одні руїни й у його темних вежах гніздяться тільки сови так кажани. Жителі селища розповідають про цей замок дивні історії. Років сто тому назад, щодня рівно о дванадцятій годині відсувався іржавий засув. Важкі двері зі скрипом розчинялися,.і на поріг виходив старий. Його довга біла борода спускалася нижче пояса. Він був одягнений у куртку з пишними рукавами, короткі штани, на голові у нього був червоний ковпак, на ногах -туфлі із пряжками. Старий крекчучи всідався на щаблях сходів, щоб погріти на сонечку свої кістки. А кістки були дуже-дуже старі - ніхто не знав, скільки йому років, так він і сам не зміг би їх порахувати. У цю годину до замка збігалися всі діти селища Кьяпацци. Вони влазили старому на коліна, смикали його бороду, стаскивали з голови червоний ковпак. Але старий не гнівався на дітей. А іноді, коли сонце припікало особливо пекуче й кістки старого переставали нити, він лукаво підморгував хлопцям, і ті починали, пританцьовуючи, просити:
- Покажи, дідусь!
- Пусти нас, дідусь!
- Дай, дідусь, пограти!
Старий піднімався й входив у темні двері, хлопці навшпиньках ішов за ним. Вони проходили гучними залами, склепінними коридорами, потім довго спускалися по вузьким сходам. Старий із труднощами відсував залізні двері. Хлопці переступав поріг, і двері захлопувалися за ними. Та щораз роти й очі їх широко розкривалися від замилування. Адже у підземелля зберігалися скарби Кьяпацци. Купами лежали золоті й срібні стародавні монети, скрині з відкинутими кришками були доверху повні дорогоцінними каменями. Від каменів ішло таке сяйво, що у темному підземеллі видалося світле, як днем. Старий дозволяв дітям відіграти скарбами. Хлопчики у жарт улаштовували бій. Одні розмахували мечами із золотими рукоятками, інші прикривалися величезними щитами з вигадливим візерунком. Дівчинки прикрашали себе самоцвітами, надягали дорогі убори..Платтячка були у них старенькі, але дівчинки відразу начебто перетворювалися у маленьких принцес.
А старий, дивлячись на усе це, тихенько посміювався. Потім він брав у руки срібний дзвіночок і дзвонив. Принцеси знову ставали маленькими обірваними дівчинками, хоробрі воїни - простими хлопчиськами. Усі швидко клали коштовності на місце й виходили з підземелля. Та ніколи ніхто з дітей не ніс із собою ні однієї монетки, жодного камінчика. Тільки один раз семирічний хлопчик, який потрапив у підземелля вперше, поклав у кишеню монету із квадратною дірочкою, щоб зробити з неї вантажило для вудки. Та дивна справа, залізні двері нізащо не прагли відкриватися. Тоді старий сказав:
- Хто побрав, - нехай віддасть.
Хлопчик, почервонівши, кинув монетку у купу монет. Двері негайно розгорнули.
Але у одну темну ніч у замок Усе-таки пробралися три злодії. Ці злодії хворіли на страшну хворобу - їх спалювала спрага багатства. Прийшли вони здалеку, тому що у тих краях, звідки вони були родом, стало нема чого красти. Усе, що можна було украсти, вони вже украли,
Злодії ці були спритні, будь-які двері могли відкрити без шуму. Черевики вони обмотали повстю, особи прикрили масками. Але Усе-таки старий прокинувся. Він вийшов їм назустріч і запитав:
- Що вам потрібно тут, добрі люди?
Злодії, побачивши, що мають справа зі старезним, беззбройним старим, осміліли.
- Говорять, що у цьому замку зберігаються скарби! - закричали вони.
- Це правда, - відповів старий. - А навіщо вам скарбу?
- Я побудую собі палац у сто кімнат, заведу сто слуг і буду жити у ньому один, - відповів перший злодій.
Другий злодій сказав:
- А я куплю великий корабель і об'їду всі країни. Та у кожній я буду їсти тільки те, що їсть сам король, що править цією країною.
- Ну, а я не так дурний, - сказав третій злодій. - Я не стану розтрачувати даремно свою частку багатства. Я сховаю золото й буду щасливий тим, що їм володію.
- Дозвольте й мені сказати слово, - заговорив старий. - Дарма ви ділите те, чого ніколи не одержите. Ідете, поки я не розсердився.
- Навіщо ми даремно гаємо час, слухаючи бредні цього старого дурня! - крикнув перший злодій. - Що він нам зробить!
- Зараз довідаєшся що!
Та злодій з жахом відчув, які могутні руки у цього старезного на вид старого. Старий згріб за шиворот усіх трьох і виволік за двері. Немов невідома сила підхопила першого злодія й жбурнула нагору. Добре ще, що йому вдалося вхопитися за хмару, що пропливала повз. Повернувся він на землю тільки через три дні, коли хмара пролилася дощем.
Другого злодія старий закинув його вище - на блискавку. Так він і злетів униз, сидячи верхи на цій блискавці, коли через тиждень вибухнула гроза. А третього злодія старий закинув так високо, що він дотепер не повернувся на землю.
Звідки ж з'явилися скарби у замку Кьяпацци? Хто був старий, що опікував ці скарби, і куди вони подіялися? Та про це можуть розповісти жителі селища, якщо їх дуже попросити.
Говорять, що колись замок Кьяпацци належав знатному роду можновладних синьйорів. Останній у роді хазяїн замка жив там рідко й неподовгу. Він не задавав веселих, шумних бенкетів, його не приваблювали посмішки красунь, не займали бесіди з ученими старцями. Найбільше на світі він любив скакати на доброму коні зі списом напереваги назустріч ворогу й схрестити свій меч із мечем супротивника у жаркій сутичці. Одним словом, синьйор владетель замка був воїном.
Одного разу до синьйора дійшла звістка про те, що сарацини висадилися на узбережжі й напали на приморське місто. Хазяїн замка без зволікання зібрав загін своїх солдатів і поспішив туди. Але було вже пізно. Сарацини розграбували місто, - спалили його вщент і спливли на своїх кораблях, відвозячи багатий видобуток. Синьйор у похмур замисленіст їха по зруйнован палаюч вулиц, як раптом почу жалібн плач, що до-носившийся словно из-под земли Синьйор зіскочив з коня й оглянувся колом. Не швидко він догадався заглянути у занедбаний, пересохлий колодязь. При світлі смолоскипа він побачив на дні його маленького хлопчика. Як він туди потрапив, переляканий хлопчик і сам не міг розповісти. Синьйор пошкодував дитину, посадив його перед собою на коня й відвіз у свій замок.
Коли хлопчик підріс, синьйор зробив його своїм зброєносцем. Та не було у нього слуги вірніше й преданнее.
Ринальдо - так кликали найду - супроводжував свого пана у всіх походах. Він завжди боровся пліч-о-пліч із синьйором. Щастя мінливе у жарких битвах. Але коли двоє опікуються друг про друга, смерть пролітає повз. Не раз Ринальдо прикривав синьйора своїм тілом, не раз синьйор своїм мечем відводив меч недруга, занесений над головою Ринальдо.
Так тривало багато років. Одного разу воїни синьйора переслідували у далеких горах ворога. Вражому загону вдалося зникнути у ущелинах. Тим часом спустилася ніч. Місце було незнайоме, і синьйор розв'язав дочекатися світанку. Ринальдо примітив у підніжжя крутого стрімчака печеру, наносив туди гілок і влаштував зручне ложе для свого пана. Сам же Ринальдо влігся поперек входу у печеру, поклавши поруч із собою зброя.
Уночі синьйорові, вірно, не спалося. Зброєносець чув його неспокійні кроки по кам'яній підлозі печери, а піднявши голову, бачив димне полум'я смолоскипа, що металося у глибині під низькими зводами.
Ранком синьйор вийшов з печери хмурий і стурбований. Замість того, щоб переслідувати ворога, він повернув загін назад.
З тих пір життя Ринальдо потекла по-іншому. Тієї вночі синьйор відкрив у печері незліченні багатства. Сім років підряд він перевозив скарб на білому хромом мулові з печери у далеких горах у підземелля свого родового замка. А тому що у синьйора не було слуги вірніше й преданнее Ринальдо, він доручив йому
Стерегти скарбу.
Ринальдо зі смутком зауважував, що вдача його пана, дотоле великодушний і шляхетний, круто змінився. Він став скупим і недовірливим, не поспішав більше на виторг скривдженим, забув про ратну славу. Коли синьйор бував у замку, він цілі дні проводив один, замкнувшись у підземеллі, де лежали скарбу.
На восьмий рік синьйор знову зібрався у гори на своєму білому хромом мулові. Їдучи, він сказав Ринальдо:
- Помни: що б із мною не трапилося, ти повинен берегти скарб. Заклинаю тебе вогнем, який спалило твоє рідне місто й пощадило тебе, заклинаю тебе мечем, яким я тричі три рази відвертав смертельний удар від твоєї голови, - бережи скарб! Якщо хоч мала частка його побачить світло дня, ти вмреш!
Синьйор виїхав і не повернувся. Ринальдо чекав його довго, потім перестав чекати. Він загубив лік дням, місяцям і рокам. Унизу під пагорбом, у селищі Кьяпацце, умирали старі, одружилися молоді, народжувалися діти. Ринальдо бачили бачив те похорон, те крестини, те перезва. Тільки для нього самого нічого не мінялося. Він зберігав скарб.
Якось уночі він почув свист бури й виття вітру. Дерева тріскотіли й ламалися. За всю свою довгу-довге життя Ринальдо не бачив такої бури.
Дощ лив не краплями, не струменями, а потоками. Думи про те, що робиться там, унизу, у Кьяпацце, не давали заснути старезному зброєносцеві.
Ледь над землею піднявся хмурий світанок, старий устав і визирнув з бійниці. Те, що він побачив, було страшніше бойовища після довгого бою.
Там, де стояла Кьяпацца, бушували мутні води. Вони крутили уламки колод і залишки домашньому начиння. Подекуди над водою ще чорніли руїни будинків. А на пагорбі, у стін замка, юрбилися нещасні змерзлі жителі селища.
Старий широко розгорнув двері замка. У камінах, у яких стільки років не розпалювався вогонь, затріщали поліна.. Зігрівшись, діти з веселими лементами прийнялися бігати по гучних залах, але особи їх батьків і матерів залишалися як і раніше хмурими. Одна бурхлива ніч віднесла те, що наживалося цілими поколіннями у тяжкій праці. Вони втратилися даху, загинув урожай, втопила їхня худоба, Старий зброєносець мовчачи дивився на плачучих жінок. Потім він заговорив:
- На скарб Кьяпацци лежить заклятье. Я опікував цей скарб багато років, тому що так мені велів мій синьйор. Воно нікому не принесло щастя - ні моєму панові, ні мені самому, ні тим, хто володів їм раніше. Але, може бути, настала година, коли золото й дорогоцінні камені допоможуть людям, які цього заслуговують. Я не розкрию вам двері підземелля, це значило б розкрити двері заздрості, грабежам і вбивствам. Я дам вам стільки, скільки потрібне для того, щоб побудувати заново Кья-Паццу. Їдучи, синьйор сказав: якщо хоч мала частка скарбу побачить світло дня, я вмру. Ну й що ж! Адже мені моє старе життя давно ні до чого. Ютарик спустився у підземелля й виніс звідти мішок золота. Жінки втерли сльози, чоловіка розправили плечі. Старий зброєносець посміхнувся їм і сказав:
- А Усе-таки я недарма зберігав скарб.
Та це були його останні слова. У ту ж хвилину він упав на кам'яні плити залу й умер.
Старий зброєносець подарував людям лише малу частину скарбу. А що ж сталося з усім скарбом? Ніхто доладно не знає. Говорять, воно перетворилося у черепки й вугілля. Замок постарів і майже зруйнувався. У ньому ніхто не буває.
Лише зрідка який-небудь селянин посмелее сховає там сіно, щоб його не намочили зимові дощі.