За давніх часів у Італії було так: що ні місто, то королівство, а що ні королівство, те й король.
Ось у одному такому місті вмер старий король і його корону надяг син.
Першою справою молодий король розв'язав оглянути свої володіння.
У супроводі першого міністра й головного радника він об'їхав на білому коні своя держава, благо воно було невелике. Виїхав він опівдні, а повернувся у замок, коли сонце ще не закотилося.
Молодий король сіл на трон і запитав:
- чи Всі ми оглянули?
- Ні, не всі, - відповіли перший міністр і головний радник. - У вашої королівської величності є ще королівська темниця, а у ній королівські у'язні.
- Я неодмінно повинен зараз же оглянути її! - викликнув король, підхоплюючись із трону.
- Але ж уже стемніло, - заперечив перший міністр.
- Дурниця, - відповів король, - якщо це теперішня темниця, то у ній і днем темно. Накажіть слугам запалити смолоскипи й ведіть мене.
Гримлячи ланцюгами, обірвані, виснажені у'язні вибудувалися у ряд перед королем.
- За що ти засуджений? - запитав король у першого.
- ПРО, ваша королівська величність, я ні у чому не винуватий. Мене схопили на вулиці й кинули у темницю.
- Який злочин зробив ти? - запитав король у другого.
- Ніякого, - відповів у'язень, обливаючись сльозами. - Мене схопили, коли я мирно обідав у колі своєї сім'ї, і кинули у темницю.
- Ну, а ти? - запитав король у третього.
- Небо бачить, що я заточений даремно. Мене підняли серед ночі з постелі й кинули у темницю.
Четвертого, п'ятого, десятого запитав король, і всі вони клялися, що не знають за собою ніякої провини.
Нарешті король підійшов усе з тим же питанням до останнього у'язня.
- Ваша королівська величність, - сказав той, - я зробив багато злочинів. Я крав, грабував і вбивав...
- Ах, негідник! - закричав король. - Як же ти смієш перебувати серед гарних, чесних людей. Я не дозволю тобі псувати моїх королівських у'язнів. Убирайся з темниці!
Та король наказав зняти з нього ланцюги й вигнати геть.