Захотіла Метелиця-Бореа вийти заміж. Полетіла вона до Сирокко - південному вітру - і говорить: - Дон Сирокко, не прагнеш чи на мені одружитися? А Сирокко про одруження й не думав. Він любив вільне життя. Те у Африку злітає, то над морем носиться - на що йому дружина! Тому він відповів: - Е, донна Бореа, коли два бідняки одружаться, вони багатше не стають. У мене нічого ні, та й ти приданим не багата.
- Як це не багата! - образилася Бореа. - У самого багатого короля немає стільки золота, скільки у мене срібла.
Та отут Бореа прийнялася дути щосили, так що у самої дух захопило.
Ну, а всякому відомо, що буває, коли задує Метелиця-Бореа. Дула вона три дні й три ночі. Покрила снігом пагорби й долини, припорошила даху будинків і дерева. Блищать на сонце сніжинки, іскриться іній, немов чисте срібло.
- Ну, що, дон Сирокко, хіба бідне у мене придане? Хіба мало у мене срібла?
Сирокко нічого не відповів, тільки посміхнувся й теж прийнявся дути. Дул він усього один день і одну ніч. Та розтопив увесь сніг до останньої сніжинки.. А потім запитує:
- Тому що ж, донна Бореа, підеш за мене заміж?
- Що ти! Що ти! Мені потрібний чоловік ощадливий. А ти усе моє придане за одні добу промотав. Не піду за тебе.
З тих пір Бореа розсипає своє срібло тільки тоді, коли Сирокко носиться десь далеко.