Усі, про що тут розповідається, трапилося за давніх часів. А у ті часи було так: проїдеш день і потрапиш у одне королівство, проїдеш інший день - потрапиш у інше королівство. Та, звичайно, у кожному королівстві, велике воно або маленьке, був свій король. Тому що яке ж
Це королівство, якщо у ньому немає короля!
Отож, у ті давні роки у густому-прегустому лісі жив дроворуб. Було у нього майна ні мало, ні багато: сірий ослик, гостра сокира так весела пісня. Ще був у дроворуба славний будиночок на галявині, а у будиночку привітна дружина. Як отут не бути щасливим? Він би й був щасливим, якщо б дружина не засмучувалася.
Піде дроворуб у ліс або повезе на ослику дрова у місто продавати, а дружині нудно, не з ким словом перемовитися. Почне вогнище розпалювати - заговорить із вогнем, піде до колодязя - заговорить із водою, прийметься куховарити - почне розмову з ложками й мисками. А вони усе слухати слухають, відповідати не відповідають. Хоч плач. Та дружина дроворуба часто витирала сльози фартухом. Ось одного разу приходить дроворуб додому й говорить: - Дивися, жінка, що я у лісі знайшов! Та подає дружині ляльку. Дружина. дроворуба глянула й замилувалася. Вона й не знала, що бувають на світі такі ляльки. Уся у шовку й оксамиті, волосся чорні, ока блакитне, щічки рожеві, губки червоні - ось-ось заговорить. Засміялася дружина від радості.
З тих пір вона жодного разу більше не плакала. Чоловік піде у ліс, а дружина господарює й усе з лялькою розмовляє. Лялька, щоправда, теж тільки слухала, але зате дивилася блакитними очима й посміхалася червоними губками. Ось жінці й видалося, що лялька усе розуміє.
Час, що дорога - спереду усе менше, за усе більше.
Сиділи якось дружина дроворуба й сам дроворуб за столом у своєму будиночку й вечеряли. Лялька теж сиділа за столом і дивилася на них своїми круглими блакитними очима.
Раптом хтось постукав у віконце.
- Хто б це міг бути? - здивувалася дружина дроворуба. А дроворуб нічого не сказав, піднявся й розгорнув віконце. У кімнату влетів птах і села на середину стола. Отут і дроворуб здивувався. Уже птахів-те він перевідав у лісі безліч, але такий не зустрічав жодного разу.
Птах відважив уклін хохлатой головою й заговорила людським голосом:
- Нехай у вашому будинку всього буде вдосталь, крім сліз і горя.
- Спасибі за привітне слово, - сказав дроворуб, який часто бував
У місті на базарі й навчився там люб'язного обходження. - Але не чи скажете ви, крилатий синьйор, хто ви такий?
- Я чудо-птах - мовець папуга. А прилетів я до вас ось навіщо. Потрібна мені лялька, та сама, що сидить у вас за столом. Господарка моя, прекрасна Розалинда, не перестає нудьгувати по ній з тих пір, як її втратила. Білка, що живе на сосні у ґанку, якось побачила ляльку у віконце, розповіла голубоперой сойці, та - сороці, сорока ж принесла цю звістку на хвості прямо до палацу, де живе її кума - придворна ворона. Ну, а про що знають сорока так ворона, те відомо всьому пташиному народу. Ось я й прилетів за лялькою.
- Ех, жінка, - сказав дроворуб, - адже й насправді прийде віддавати ляльку, раз найшлася господарка.
Але дружина дроворуба схопила ляльку й міцно пригорнула її до грудей.
- Та не подумаю віддавати. Я її плекала, немов рідну дочку, а тепер раптом віддай якийсь невідомої Розалинде, про яку я й чути ніколи не чула.
- Як? - здивувався папуга. - Ви не чули про мудру й прекрасну Розалинде! Ну, так я розповім вам про її славні й добрі справи. Слухайте ж.
Жив багатий купець. Була у нього дочка, прекрасна, як місяць і сонце, вишедшие разом на небо. Кликали її Розалин так. Одного разу купець зібрався у далеке плавання, у заморські країни. Перед від'їздом він запитав у Розалинди:
- Дочка моя, що привезти тобі у подарунок з далеких країв? Може, розшите золотому платті, може, дорогоцінне намисто?
- Ах, батько, не треба мені ні плаття, ні намиста. Якщо вже ти розв'язав зробити мені подарунок, привези чудо-птаха - мовця папуги, що живе у заморській країні. Ти приставив до мене трьох старі няньок, але вони тільки гарчать на мене так сваряться між собою. Є у мене улюблена подружка, красуня лялька, але вона не вміє говорити. Так що ти сам розумієш, як мені потрібний мовець папуга.
Посміявся купець над примхами своєї дочки, але обіцяв виконати її бажання. Потім сіл на корабель і відправився у далекий шлях. Розалинда залишилася зі своїми трьома няньками. А треба вам сказати, що няньки так пеклися про неї, немов вона була нерозумною дитиною. Кроку їй не дозволяли ступити, порошині на неї не давали впасти. За два дні набридли вони Розалинде до смерті. Адже їй уже здійснилося шістнадцять років. На третій день, коли няньки ще міцно спали, Розалинда побрала свою улюблену ляльку й тайкома втекла у ліс погуляти.
На галявині вона побачила окату бабку й розв'язала її піймати. Побігла вона, а лялька залишилася під кущем. Розалинда - за бабкою, бабка - від Розалинди, усе глибше й глибше у ліс. Нарешті бабці знудила ця гра, вона здійнялася нагору й зникла. Отут дівчина оглянулася - колом глухий-глухий ліс, ні стежок, ні слідів.
Прийнялася вона шукати дорогу до будинку й ще більше заблудилася. Ось і сонце почало хилитися до заходу. Утомилася Розалинда, прилягла під коріннями дуба на опалі листи й заснула.
Сіло сонце, зійшов місяць. Закотився місяць, зійшло сонце. А Розалинда усе спить так спить.
Зате не спав у цей ранній ранок молодий королевич. Він скакав по лісу на доброму коні у погоні за білим оленем.
Раптом кінь королевича присів на всім скаку на задні копита. Королевич розсердився, стьобнув коня батогом, той ні з місця. Дивиться королевич - у корінь дуба спить дівчина небаченої краси. Розірвалося у нього надвоє серце - одна половина прагне за оленем, інша велить навіки залишитися біля дівчини. Але потім королевич розсудив, що, поки дівчина спить, він встигне підстрелити оленя й піднести красуні у подарунок дорогоцінний видобуток. Вийняв він шовкова хустка через пояс і прикрив їм особа дівчини, щоб ніхто на світі, навіть саме сонце не дивився на її красу. Потім він знову пришпорив коня й пустив його навскач.
Пускай королевич женеться за оленем. Залишимося біля Розалинди. Ось вона прокинулася й побачила, що особа її прикрите шовковою хусткою, а колом нікого немає. Здивувалася Розалинда, сховала хустку й знову відправилася шукати дорогу. Шукала вона її не день, не два й, нарешті, знайшла. Дорога привела її прямісінько до палацу. Дівчина трошки оробела - ніколи раніше не доводилося їй бувати у королівському палаці. Але що було робити? Вона так утомилася й проголодалась! Тому дівчина тихенько постукала у чавунні ворота.
Сам король поспішив їй назустріч, побрав за руку й, як дорогу гостю, повів у палац.
Три дні Розалинда прожила у палаці й так полюбилася старому королеві,
Що він прийнявся її просити:
- Залишися із мною, дитя. Ось уже рік, як пропала моя дочка. Їй було б зараз стільки років, скільки тобі. Коли я чую твій дзвінкий сміх, мені здається, що вона повернулася, і горі не так терзає моє серце. Розалинда запитала:
- Що ж трапилося з вашою дочкою?
Король, зітхаючи, розповів їй, як рік тому з'явився у палац якийсь старий і попросив у короля пристановища. Король не відмовив старому й велів придворним звертатися з ним, як зі знатним гостем. Але старому цього здалося мало. Він захотів примірити королівську корону. Зрозуміло, король не дозволив, адже корона не старий капелюх. Тоді старий сказав: "Так не буде у тебе ні корони, ні дочки!" У той же день старий зник, а з ним зникла і єдина Дрчь короля. Скільки її не шукали, так Та не знайшли. Розалинда вислухала цю сумну історію й подумала: "Мій батько повернеться ще не швидко, так що нікому про мене турбуватися. Улюблену ляльку я втратила у лісі. Виходить, удома мене чекають тільки буркотливі няньки. Ну й нехай собі чекають! А цьому старому королеві я допоможу хоч ненадовго забути горе". Та вона залишилася.
Розалинда співала королеві пісеньки або розповідала смішні історії, щоб побавити його. А коли король займався своїми королівськими справами або спав - а поспати він любив, - дівчина гуляла по палацових садах. Одного разу вона забрела у самий глухий кут старого парку, до напівзруйнованого ставку. Над прудом стояла вежа, закрита на сім іржавих засувів. Нерівні камені, з яких вона була складена, обростили диким мохами й лишайником. Розалинда села у ставка й прийнялася дивитися, як павук плете павутину у дверей у вежу. Павук працював ретельно. Не пройшло й години, а вже всі двері були заткані сріблистою частою мережею - ні комар, ні мошка не пролетить. Подивувалася Розалинда майстерності восьминогого ткача й повернулася у палац. Прийшла вона до ставку й наступного дня. Дивиться - павутина вся порвана. "Що за диво, - подумала Розалинда, - видне, хтось входив у вежу. Так чіт, не може цього бути".
Розалинда просиділа у ставка до самого вечора, але колом було тихе й порожньо. Інша дівчина пішла б собі, та й усі отут. Розалинда теж пішла, але, ступаючи по траві, розправляла за собою кожний зігнутим стеблинку, кожним прим'ятий листик. А на наступний ранок трава виявилася пер_-топтаною. Виходить, Усе-таки сюди хтось приходив. Ось яка хитра була Розалинда! Цього разу вона й увечері не повернулася у палац. Сховалася за кущем шипшини й просиділа там до самої півночі. Рівно опівночі почувся свист і на берег ставка прилетів дракон. Підповз до дверей вежі, вдарився об землю й перетворився у старого. Старий зняв із шиї золочений ключик, що висів на довгому ланцюжку, і повів їм по дверям ліворуч праворуч. Та ось важкі двері із сьома іржавими засувами безшумно розгорнула. Старий увійшов у вежу. А безстрашна Розалинда навшпиньках прослизнула за ним. Та тільки вона встигнула прослизнути, як двері так само тихо закрилися. Розалинда причаїлася у темному куті й стала чекати, що буде далі.
Старий запалив світабоник. Кажани метнулися у сторони. Отут Розалинда побачила, що на солом'яній підстилці сидить дівчина не старше самої Розалинди.
- Що ти мені сьогодні скажеш? - запитав чарівник, тому що всякому ясно, що старий був чарівник. - Але дівчина мовчала.
- Е, так адже я забув відімкнути твої вуста! -. викликнув старий і провів по губах дівчини ліворуч праворуч золотим ключиком.
- Ну, що ж ти скажеш? - повторив він.
- Немає! - сказала дівчина.
Чарівник так розлютився, що двічі стукнувся об землю. У перший раз він перетворився у дракона, у другий - знову у старого.
- Бридке, неслухняне дівчисько! - А-А - закричав він. - Рано або пізно ти скажеш "так".
- Ні, - сказала дівчина.
- Ну добре, добре, пробормотів чарівник.- Тепер поїмо, я й сам порядком Зголоднів.
Він тупнув ногою, і на цім місці з'явився столик, заставлений стравами й напоями. Старий і дівчина прийнялися за їжу. У Розалинди у темному куті просто слинки потекли, вона адже теж цілий день нічого не їла.
Наївшись, старий сказав:
- Після ситної їжі мене завжди у сон хилить. Жінки люблять побалакати. Якщо говорити не з ким, вони розмовляють самі із собою. Тому я не стану зараз замикати тобі вуста. Бовтай, поки я сплю. Але, щоб ти не втекла, я замкну тобі руки й ноги.
Чарівник знову тупнув, столик зник, а замість нього з'явилося м'яке
Ложі, покрите килимами. Потім він побрав свій ключик і провів по руках і ногам
Дівчини праворуч ліворуч.
Та ось уже дівчина, немов скована тяжкими ланцюгами, не може навіть ворухнутися.
Чарівник повалився на ложі й у ту ж хвилину захріп у всю глотку. Отут дівчина й справді заговорила. Вона прийнялася гірко нарікати на свою долю:
- Ах, я нещасна! Ось уже цілий рік, як я нуджуся у цій темній вежі. Злий чарівник випустить мене, якщо я погоджуся украсти для нього корону мого батька. Та щоночі я говорю йому "ні". Адже якщо я скажу "так", чарівник прийме вигляд короля, а мій бідний батько перетвориться у мула, на якому возять воду. Вірно, я отут і вмру, тому що ніколи не скажу цього
"так".
- Не плач, сестричка, - прошептала Розалинда й підійшла до дівчини.
Вона тихенько зняла із шиї сплячого чарівника ланцюжок із ключиком і швидко замкнула руки й ноги старого. Вона адже усе бачила, усе примітила зі свого темного кута. Потім Розалинда звільнила дівчину й, відкривши тим же ключиком двері вежі, побігла разом з нею у палац.,Скільки було пролито щасливих сліз, коли король побачив свою дочку живий і непошкодженої! Наступного дня Розалинда сказала королеві:
- Тепер у вас є ваша власна дочка, і я вам більше не потрібна. Дуже прошу вас, дайте мені карету, щоб я могла повернутися у будинок батька. Але король і дочка короля доти просили Розалинду не залишати їх, поки вона не погодилася погостювати ще небагато.
Пішли отут бали й свята. Дівчата так подружилися, що стали називати один одного сестрами.
А чарівника король велів підірвати разом з вежею й на цім місці насипати високий пагорб. Ось і усе.
Папуга важливо поклонився й сказав:
- Тепер ви знаєте, як розумна, добра й прекрасна моя господарка Розалинда.
- Ах, яку цікаву історію ви розповіли нам, синьйор чудо-птах мовець папуга! - викликнула дружина дроворуба.
Дроворуб кивнув головою. Він адже завжди погоджувався зі своєї женушкой. А та продовжувала:
- Звичайно, я віддам Розалинде її ляльку, але не раніше, чим почую, що було далі. Адже ви, синьйор папуга, нічого не сказали про королевича. Ми із чоловіком навіть не знаємо, чи вбив він білого оленя.
- Ну що ж, - сказав папуга. - Слухайте, що було далі.
Іспанської королевне, дочки іспанського короля, здійснилося шістнадцять років. Пора було видавати її заміж. Почули про це наречені, і з'їхалося їх з різних кінців землі безліч. Був отут і індійський раджа, і спадкоємець французького престолу, і португальський принц, і перський шах, а князів так герцогів не перерахувати. Останнім приїхав турецький султан, старий і кривоногий. Королевна у щілинку дивилася на наречених, яких батько ухвалював у парадному залі, і реготала до упаду. Тільки двічі вона не сміялася. Перший раз, коли побачила португальського принца, тому що він був ставний, гарний і дуже сподобався королевне. Другий раз вона не засміялася, коли побачила турецького султана - дуже вуж він був страшний. Батько королевни розгубився: усі наречені знатні й багаті - як отут вибрати гідного! Адже він любив королевну так сабоно, як усякий батько любить свою єдину дочку, є у нього корона чи ні. Думав він три дні й, нарешті, придумав. Нехай королевна кине навмання золотий м'ячик. У кого він потрапить, той і стане її чоловіком.
Ось у призначений день наречені зібралися перед палацом. Королевна вийшла на балкон, і всі наречені разом замружилися, осліплені її красою. Отут королевна й кинула свій золотий м'ячик. Мітила вона, звичайно, у португальського принца. Так на лихо поруч стояв турецький султан. Побачивши, куди летить м'яч, він тісно пригорнувся до португальського принца. М'ячик торкнувся плеча принца, але - на жаль! - він торкнувся й плеча хитрого турка. Та ось обоє стали перед королем і його дочкою.
Король був у зніяковілості. Адже всю цю витівку з м'ячем він придумав, щоб не треба було вибирати. Так до того ж його улюблена дочка, дивлячись на дві своїх наречених, то плакала, то сміялася, і король ніяк не міг зрозуміти, за кого ж їй хочеться заміж.
- Ваша королівська величність, - сказав португальський принц, - я люблю вашу дочку й прошу її руки.
- Мені королевна подобається не менше, - заперечив турецький султан.
Нема чого такій прекрасній дівиці виходити заміж за жовторотого молодика, який навіть жодного разу ще не був одружений. Інша справа я - у мене сто дружин, і я добре знаю, як з ними звертатися. Так що не сумнівайтеся, ваша королівська величність, віддавайте свою дочку за мене. Але отут королевна твердо сказала:
- Моїм чоловіком може стати тільки той, у кого я буду одна, як серце у груди.
Та вона подивилася на португальського принца. Король нарешті зрозумів, чого прагне його дочка й відповів:
- Нічого не поробиш, ваше турецьке султанство, пошукайте собі сто першу дружину у інших краях, тому що свою дочку я вам не віддам.
Турецький султан страшно розгнівався. Він у люті топтав свою чалму й присуджував, що кращого звертання вона й не заслуговує, якщо її хазяїна могли так принизити. Під кінець він сказав королеві:
- Коль твоя дочка не дісталася мені, так нехай не дістається нікому.
Із цими словами він підібрав свою чалму й пішов.
А наступного дня іспанська королевна важко занедужала. Вона худла й блідла з кожною годиною, очі її глибоко ввалилися. Хвороба зводила їй тіло, і королевна раз у раз згиналася, немов у'язальниця снопів. Лікарі не знали, як назвати хвороба і як її вилікувати. Тоді король у сум'ятті вдарив у дзвін Ради.
- Синьйори Ради! - сказав він. - Моя дочка марніє з кожним днем. Скажіть, що мені робити.
Та мудрі синьйори Ради відповіли:
Ми чули, що у Італії при дворі одного з королів живе дівчина, по імені Розалинда. Вона настільки ж прекрасна, як і мудра. Вона розшукала зниклу дочку цього короля й урятувала її. Пошліть за нею, може бути, вона врятує й вашу дочку.
- Прекрасно! - викликнув король. - Ваша рада, синьйори Ради, довівся мені по душі.
Король ляснув у долоні й наказав негайно споряджати кораблі. Послом до італійського короля він призначив найстаршого синьйора Ради. Кораблі вже піднімали якоря, коли король засапавшись прибіг на берег.
- Ах, найстарший синьйор Ради, адже я ледве не забув вручити вам залізну рукавичку. Якщо той король не погодиться відпустити Розалинду, киньте до його ніг рукавичку у знак оголошення війни.
Посол поклонився королеві, побрав рукавичку, і кораблі відплили. Рукавичка й насправді ледве не придалася. Тому що король, названий батько Розалинди, навідріз відмовився відпустити свою прийомну дочку у Іспанію. Та бути б війні, якби сама Розалинда не вбігла у зал. Почувши, навіщо приїхав посол, вона сказала - Не засмучуйтеся, дорогий король, я з'їжджу у Іспанію ненадовго. Може, я й допоможу іспанської королевне. Та вона так умовляла короля, що він погодився. Ось приплили кораблі назад у Іспанію. Сам іспанський король і засмучений португальський принц вийшли зустрічати Розалинду. Тільки Розалинда ступила на берег, вона сказала:
- Ведіть мене скоріше до вашої дочки.
Та було саме час, тому що королевна зовсім станула. "Це не проста хвороба, - сказала собі Розалинда, - отут щось є!"Вона замкнулася з королевной у її спокоях і веліла, щоб ніхто до них не входив три дні й три ночі. Іспанський король своїми королівськими руками наклав на двері, що ведуть у Спокої дочки, сім більших воскових печаток.
Та ось настав вечір. Розалинда прагла запалити свічу, але у неї не виявилося ні кременя, ні кресала, ні губки. Вона глянула у вікно й примітила далеко на пагорбі тьмяний вогник. Розалинда, недовго думаючи, побрала свічу, вистрибнула у віконце й побігла у ту сторону. Чим далі вона йшла, тем яскравіше ставав вогонь. А коли Розалинда підійшла зовсім близько, вона побачила велике багаття. На багатті стояв величезний казан, у якому щось кипіло.
Старий кривоногий турок у чалмі помішував вариво й присуджував щось не по-італійському, не по-іспанськи, а по-своєму, по-турецки.
"Е, - подумала Розалинда, - не у чи цьому казані тане життя іспанському королевни?"Та вона сказала туркові:
- Ах, бедняжка, відпочинь трошки, ти дуже утомився.
- Я не можу відпочити, - відповів турок. - Я заважаю вже три місяці днем і вночі, уночі й днем. Залишилося вже недовго. Скоро я виїду у свою Туреччину, а то як би мої сто дружин не пересварилися між собою.
- Ну так давай я за тебе перешкоджу, - сказала Розалинда.
- Заважай, заважай, але клянуся бородою Магомета, якщо ти будеш погано заважати, я й тебе зварю у цьому казані.
Турок сіл на землю, схрестивши ноги, а Розалинда прийнялася ретельно заважати сушеною совиною лапою смердюче вариво.
- Добре я заважаю? - запитала вона турка.
- Заважай, заважай, - пробормотів турок.
- А ти поспи, - сказала Розалинда. Турок заснув.
Тоді Розалинда побрала та й перекинула казан із чарівним зіллям прямо на турка.
Ох, що отут було! Турок відразу став худим, як тріска, увесь ссохся й, нарешті, перетворився у купу потерті.
А Розалинда запалила свічу від тліючих вугіллячок і кинулася бігти до палацу.
Коли вона повернулася, іспанська королевна вперше забагато днів спала спокійно, як дитя. На її блідих щоках проступив рум'янець. » У призначений Розалиндой день іспанський король зірвав сім печаток і відкрив дверей. На шию йому кинулася весела й здоровіша дочка.
Король нагородив Розалинду багатими подарунками й з почестями відправив у Італію. Іспанська королевна міцно обійняла її, розцілувала й просила не забувати, що у Іспанії у Розалинди є названа сестра. А португальський принц, її наречений, додав - і названий брат.
- Ось і всі, - сказав папуга.
- Як усі! - викликнула дружина дроворуби. - Немає вуж, як прагнете, синьйор чудо-птах мовець папуга, а я не віддам ляльку, поки не довідаюся усе до кінця.
- Так, - задумливо сказав дроворуб, - навіть на базарі не щодня почуєш такі чудесні історії. Так що, будь ласка, крилатий синьйор, розповідайте нам, що було далі.
Папуга сказав:
- Про мою господарку я готовий розповідати до ранку. Уже начебто починає світати. Саме до сходу сонця я встигну повідати вам саму коротку й саму радісну історію про прекрасну Розалинде.
Жив у одному королівстві на півдні Італії король. Був у нього єдиний син, стрункий, як кипарис, спритний і сабоний, як молодий лев, гарний, як місяць на небі. Найбільше на світі любив він полювання.
Ось одного разу почув він, що на заході Італії, за десятьма горами, за десятьма долами, за дев'ятьма лісами у десятому лісі живе білий олень. Побрав королевич своїх єгерів і поскакав на далеке полювання. Два місяці пропадав королевич, а коли повернувся, то король, його рідний батько, не довідався свого сина. Зла недуга
Вселився у королевича й з кожним днем підточував його сили. Королевич не їв, не пив. Цілими днями він лежав на своєму раззолоченной ліжку й важко зітхав.
Король розпитував єгерів королевича, не трапилося чи з ним чого у шляху. Але ті нічого не знали. Вони лише сказали, що королевич поскакав від них за білим оленем, а повернувся тільки до вечора засмучений і без видобутку.
- Про пресвята Мадонна!-викликнув король. - Так убиватися через якусь лісову тварину!
Король пустився на хитрість. Він наказав піймати й доправити у палац оленя із близького лісу. Тайкома від усіх він власноручно пофарбував цього оленя самою білою фарбою, яка тільки найшлася у королівстві. Потім випустив його у палацовий парк і побіг до сина. - Син мій, вставай скоріше, іди у парк і ти побачиш те, до чого рветься твоя душа. Королевич підхопився з ліжка й, валандаючись від слабості, вибіг у парк.
Коли він бачили побачив білого оленя, стогін вирвався з його грудей. Що пуття у олені, якщо він по власній провині втратив прекрасну дівчину й своє серце!
Із цієї години королевичеві стало зовсім погано. Життя його тануло, як тоненька свічка. Усі доктори королівства вже сиділи у палацовій темниці, тому що жоден з них не міг вилікувати королевича.
Та ось у цей сумний час дійшла до короля звістка. про мудру Розалинде, спасшей двох королівські дочок. Король спорядив послів, постачив їх про всякий випадок залізною рукавичкою й відправив за Розалиндой.
- Що за нещастя! - сказав, сплеснувши руками, названий батько
Розалинди. - Видне, усі королі розв'язали по черзі показувати, якого покрою у них рукавички! Неспокійна справа бути твоїм батьком, дорога Розалинда.
- Згадаєте, як ви самі горювали по дочці, - відповіла дівчина, - і не втримуйте мене.
Та Розалинда відправилася з послами. Дорогою вони розповіли їй усе, що знали самі про хворобу королевича. Отут Розалинда задумалася: адже ліс, де полював королевич, був той самий, у якому вона сама заблудилася.
- А як кличуть королевича? - запитала вона у послів. Посли відповіли:
- Королевича кличуть пьетро-чезаре-ан тонио-норло-марио - Доменико-Паоло-Джузеппе.
Розалинда нишком витяглася через корсаж шовкова хустка, той самий, яким хтось невідомий прикрив їй особа у лісі. Вона глянула на хустку й побачила, що по краю його були вишиті букви:
Г. Д. М. А. П. Ч. А. К. М. Д. П. Д.
Розалинда тихенько посміхнулася.
Їхали, їхали посли з Розалиндой і, нарешті, приїхали. Розалинду ввели у Спокої королевича. Серце доброї дівчини сповнилося жалості, тому що королевич, такий молодий і такий гарний, був уже зовсім близький до могили. Він лежав закривши ока, немов мертвий, і тільки по нерівному подихові можна було догадатися, що у ньому ще тепліє життя.
- Відкрийте ока, дорогий королевич, якщо прагнете стати знову сабоним і здоровішим, - сказала Розалинда.
- Я не прагну відкривати ока, - відповів королевич. - Дай мені вмерти спокійно.
- Не дам, - сказала Розалинда, - перш ніж ви не глянете на те, що я тримаю у руці. - Та вона вийняла через корсаж той сама хустка.
Але королевич навіть не пошевельнулся. Отут Розалинда лукаво сказала:
- Відгадайте, дорогий королевич, що це: учора твоє, сьогодні моє, а завтра стане нічиїм або нашим.
Як ні хворий був королевич, а цікавість здолала його. Тому він відкрило одне око. Та що ж він побачив? Своя шовкова хустка. Цією хусткою він прикрив у далекому лісі особа сплячої красуні, якої він любувався одна мить, а втратив навіки.
Отут королевич відкрило друге око й побачило ту, поком нудилося його серце. Ока у нього заблищали, як у здоровішого. Розалинда сказала:
- Тепер ви розгадали загадку й вам треба відпочити. Закрийте очі.
- Я не прагну закривати ока, - викликнув королевич, - я боюся, що знову втрачу тебе! Але я із задоволенням поїв би чого-небудь, наприклад міцного бульйону.
Із цієї хвилини Розалинда тільки й робила, що кормила королевича бульйоном.
По наказу щасливого короля у палацовій кухні увесь час варили бульйон. За три дні його зварили стільки, що у всьому королівстві подорожчало м'ясо.
Незабаром королевич зовсім видужав і став просити батька готовити усе до весільного бенкету.
У усі краї полетіла звістка, що прекрасна Розалинда виходить заміж за королевича. Першим на весілля прибув рідний батько Розалинди. Він саме повернувся із заморських країн і привіз улюбленої дочки подарунок, який вона просила, - чудо-птаха - мовця папуги. Подарунок довівся як не можна до речі - однаково треба було щось дарувати на весілля. Приїхали й названий батько Розалинди зі своєю дочкою, її дорогою сестричкою. Приплили через море іспанський король і іспанська королевна, а з ними португальський принц, який ні на день не праг розставатися зі своєю нареченою.
Бенкет удався на славу!
- Тепер ви довідалися усе до самого кінця! - сказав папуга.
- Ні-ні, - закричала дружина дроворуба, - ще не всі!
- Як не всі, - заперечив папуга. - Раз справа дійшла до весілля, - виходить, казці кінець.
- А як поживає зараз Розалинда? - запитали разом дроворуб і його дружина.
- Дуже добре, але їй не вистачає її улюбленої ляльки. Ось я й полетів її розшукувати.
Дружина дроворуба подякувала папузі за його правдиві історії й віддала ляльку.
Може бути, вам жалко дружину дроворуба? Ви думаєте, вона нудьгує без ляльки?
Не турбуйтеся. Вона утішилася, тому що у неї народилася дочка. А теперішня дочка набагато краще навіть найкрасивішої ляльки.
Ну що ж, скажете ви, виходить, лялькою відіграє Розалинда. Так зовсім ні. У неї народився син, а син адже нічим не гірше дочки.
А у іспанської королевни, що вийшла заміж за португальського принца, народилися відразу й син і дочка.
Ляльку віддали перший названій сестрі Розалинди. Вона поки ще не вийшла заміж.