Жили у містечку Виджанелло дівчина Мариучча і юнак Маттео. Дівчина була так кра - сива, що її ніхто не називав інакше, як "прекрасна Мариучча". А юнак був серед однолітків самим спритним, сабоним і відважним. чи Мудро, що, зустрівшись, молоді люди полюбили один одного. Ну, а вуж раз полюбили, так і за весіллям справа не стала. У будинку батьків Мариуччи вже усе було готове для весільного бенкету. Зарізали білого, як сніг, ягня, двох баранів, зажарили дюжину зайців і більше сотні куріпок. По-старому звичаю біля місця, де повинні були сидіти молоді, поставили два плетені кошики з ласощами. Після весільного обіду наречений і наречена стануть обсипати один одного цукерками, щоб життя їх було солодкої, як мед, з якого зварені ласощі.
Родичка й гості сходилися до будинку з усіх боків. Раптом по вулиці на змиленому коні проскакав вершник. Він голосно повторював тільки одне слово. Але слово це вселяло сум'яття у серця городян.
- Сарацини! Сарацини! - кричав вершник. Та зараз же з вершини пагорба, що здіймав над Виджанелло, зазвучав голос Коломбо й Пеллико - двох величезні морські раковин. У дні миру вони мовчали. Але як тільки Корсиканській землі загрожувала небезпека, дозорці підносили їх до вуст. Тоді Коломбо й Пеллико тривожно співали над долинами, сзивая на битву синів Корсики. Усе чоловіка - від безвусих юнаків до сивобородих старців, - зачувши їх заклик, поспішали назустріч ворогу. Жоден з них не ухилявся від священного військового боргу. А якби й найшовся такий знехтуваний, йому не вдалося б змити ганебне клеймо боягуза до кінця своїх днів.
Так і цього разу. Не встигнули замовкнути Коломбо й Пеллико, як чоловіка, покинувши плачучих дружин і дітей, дзенькаючи на бігу зброєю, кинулися до берега моря, де висадилися сарацини. А поперед усіх на доброму скакунові мчався Маттео.
Бій був жорстокий. Але мужність захисників не врятувала міста, тому що на кожного жителя Виджанелло доводилося десять сарацинів. Ворожі полчища ввірвалися у місто, усі знищуючи на своєму шляху.
Бідна, бідна Корсика! Лежать у руїнах спалені селища, спустошені родючі долини, а твоїх прекрасних дочок ведуть у рабство.
Не уникла сумної долі й Мариучча. Її краса вразила самого проводиря сарацинів. Він схопив дівчину й перекинув її через плече, як вовк напівзадушену ягничку.
Скоро сарацини з награбованим добром рушили назад до берега, де погойдувалися на хвилях їх кораблі.
А у цей час Маттео лежав під величезною смоківницею, що росла у самої дороги. З ран його струменіла кров, у очах мерхнуло світло. Та ось повз нього пройшли сарацини з багатим видобутком, із прекрасними бранками. Серед бранок Маттео з жахом побачив свою наречену. Юнак підхопився, витягся до половини гострий клинок з піхов, але сили покинули його, і він упав.
А сарацини пройшли, навіть не глянувши на нещасного.
Скоро сутінки спустилися над спустілим Виджанелло. Настала ніч. Та на полі, де вдень дзенькали, схрещуючись і висікаючи іскри, мечі, з'явився володар Царства мертвих. Чорні ворони з карканням кружляли над його головою. Володар Царства мертвих повільно переходив від одного полеглого воїна до іншого й легко стосувався їх своїм жезлом. Та ті, кого він торкнувся, ставали його підданими. Наблизився він і до Маттео, але, заглянувши юнакові у особу, сказав:
- Цей поки не подвластен мені. Він скоро оправиться від ран, йому призначено прожити довгі-довгі роки.
- На що мені життя, - простогнав Маттео, - коли рідне місто розграбоване, а та, що дорожче життя, поведена у ганебний полон!
- Не чи прагнеш ти сказати, смертний, що любов тобі миліше сонячного світла й теплого хліба?
- Без Мариуччи світло мені буде не милий і хліб не потрібний, - відповів Маттео. - Та як я подивлюся у очі співгромадян? Адже я не зумів за них помститися..
- А якщо я допоможу тобі, ти погодишся вмерти раніше призначеного строку?
- Про що ти запитуєш! Звичайно, так.
- Так помни, рівно через год. ти вмреш! - сказав володар мертвих і провів рукою над розпростертим тілом Маттео.
Негайно рани юнака закрилися, він схопився на ноги й рвонувся у ту
Сторону, куди сарацини захопили Мариуччу. Володар мертвих зупинив його.
- Куди ти прагнеш, нерозумний! Один ти не здолаєш сарацинів.
Він ударив жезлом по корявому стовбуру смоківниці. Дерево затряслося від корінь до вершини, і з галузей посипалися плоди й листи. Плоди із глухим стукотом ударялися про землю, і на тому місці виростав воїн, одягнений у збрую. Листи ставали карбованими щитами, черешки - гострими списами.
Перед Маттео вибудувався загін у тисячу воїнів. А стара смоківниця важко звалилася, підминаючи й ламаючи вже мертві галузей.
Маттео махнув рукою, і військо рушило слідом за ним.
Сарацини, сп'янені перемогою, отаборилися на березі у виді своїх кораблів. У цей предрассветнийчас вони міцно спали у похідних багать, виставивши лише дозорців.
Углядівши рать, шедшую на них, дозорці зняли тривогу. Бій розгорівся. Він був печеням, але недовгим. Лише жменька ворогів встигнула добратися до кораблів, інші полягли відразу на березі.
Маттео кинувся до зв'язаних бранок. Гострим ножем він перерізував их мотузки, що обплутували. Ось і Мариучча! Юнак гаряче обійняв улюблену й повернувся, щоб подякувати своїм соратникам. Але воїни зникли, начебто станули у повітрі...
Горі й радість змішалися у місті Виджанелло. Раділи, тому що ворог був розбитий, тому що дівчата повернулися у свої будинки. Лили сльози, тому що у багатьох сім'ях за столом під час трапези пустувало місце чоловіка або брата, або сина.
Але життя текло своєю чергою. Забувалося горе, і сум на особах жителів Виджанелло усе частіше перемінялася посмішкою. Та ось знову готується весілля Мариуччи й Маттео. Хороброго юнака прозвали сином Виджанелло, тому що він урятувало місто. А якщо у юнака такий батько, якого ні у кого не буває, - Ціле місто, те й весілля треба відсвяткувати так, щоб теперішні діти, ставши старими, розповідали про неї своїм онукам.
День для весілля теж вибирали всім містом і призначили у річницю перемоги над сарацинами.
Маттео був так щасливий, що навіть не згадував про слово, яке дав володареві мертвих. Усе, що трапилося у ту ніч, видалося йому далеким сном. Та ось настав призначений день.
Із самого ранку вулиці заповнилися народом. Городяни разоделись у кращі плаття, лише подекуди серед святкового оздоблення темніли жалобні одяги.
Дзвона возвестили, що весільний обряд почався.
Маттео надяг кільце на палець нареченій і сам простягнув руку, щоб вона надягла йому кільце. Раптом налетів страш-ний вихор, чорний смерч пронісся над Виджанелло, підхопив Маттео й відніс із собою ладь.
Ніхто з, що стояли навколо не побачив того, що бачила Мариучча: не смерч, а сам володар Царства мертвих викрав Маттео.
- Ах, Маттео, як ти міг залишити мене ні дружиною, ні нареченою! - викликнула дівчина. - Адже обряд вінчання не кінчений. Але я не поступлюся тебе нікому. Навіть у Царстві мертвих я знайду тебе.
Дівчини Корсики так само відважні й рішучі, як і чоловіка. Мариучча відправилася шукати свого Маттео.
Ось скінчилися останні будинки Виджанелло. Мариучча зупинилася. Куди ж іти? У якій стороні лежить Царство мертвих?
Отут до Мариучче - приг-скік боком - підскакала ворона.
- Кр-Ра-Сиве колечко. Подаруй мені колечко, дівчина.
- Не можу, - сказала Мариучча. - Це кільце надяг мені на палець мій наречений, Маттео.
Але ворона не відставала.
- Дай тоді інше колечко, адже у тебе два.
- Ах, сертрица, друге кільце я повинна надягти на палець моєму нареченому Маттео у Царстві мертвих. Я краще подарую тобі сережку. Мариучча вийняла зі смаглявого вушка сережку й простягнула її вороні. Ворона схопила сережку пазуристою лапою й полетіла. На лету вона обернулася й крикнула:
- Цар-Рство мертвих у тій стороні, де заходить сонце. Іди прямо на захід сонця, дівчина. Нікуди не звертай.
Мариучча повернулася спиною до сходу, особою до заходу й пішла.
Перші дні на її шляху попадалися села. Потім почалися дикі місця. Мариучча йшла по спаленої солнцемпустой райнине. Гострі камені порізали їй ноги, гарячий пісок палив їхнім вогнем.
День переміняється вночі, ніч - днем, день - сцова вночі. А дівчина усе йде і йде.
Спереду видні гори. За них сідає сонце, через них сходить місяць. Скоро або не швидко Мариучча підійшла до першої гори, поросшей веселих лісом. Від дерева до дерева - вона й сама не помітила, як опинилася на вершині. Отут, у невеликій улоговині, лежало озеро, кругле й блискуче, як дзеркало.
Мариучча нахилилася над водою, щоб умитися, і негайно ж відхитнулася. З води на неї дивилася зморшкувата баба із сивими волоссями.
- Так адже це моє відбиття! - скрикнула Мариучча. - Невже минули не дні, а роки, як я покинула рідний будинок? А може, горі зостарило мене завчасно. Як я, така, покаджу Маттео?
Дівчина опустилася на прибережний камінь і заплакала.
Вона не знала, та й звідки їй було знати, що це озеро чарівне. Воно усе відбивало навпаки. Подивиться у нього баба - побачить себе молодий і прекрасної. Гляне дівчина - і злякається, як злякалася Мариучча. Начебто їй і насправді настав час няньчити онуків, а не танцювати на околиці села із хлопцями.
Поплакала Мариучча, потім розв'язала:
- Нехай розлюбить мене Маттео, але я Усе-таки розшукаю його у Царстві мертвих.
Вона втерла сльози й стала спускатися з гори.
У долинці у корінь дерева пробивалося джерело. Мариучча не стрималася, подивилася у нього й лунко засміялася.
- Ні, Маттео не відвернеться від мене. Я як і раніше гарна й молода! Радість додала Мариучче сили, і вона знову пустилася вперед.
А сил треба було багато, тому що перед нею вирославторая гора, вище першої. Гора була кам'яниста й крута. Однак недарма Мариучча народилася на Корсиці. Де пройде гірська коза, там пройде й корсиканська дівчата. Ось уже близька вершина, ще два - три уступи, і Мариучча здолає гору. Раптом почувся грім і з-під землі піднялося стіною полум'я. Марне Мариучча металася у пошуках проходу. Вона ніде його не знаходила. Мариучча була хоробра дівчина, але Усе-таки дівчина. Тому вона знову гірко заплакала. Одна її сльозинка капнула у вогонь. Вогонь засичав, пригорнувся до землі й згас.
Мариучча досяглася вершини й побачила, що за цієї, другий, горою піднімається третя гора. Коштує вона, як похмурий велетень, і голова її сховалася у хмарах. Ні, нікому не пройти по такій крутості. Перелетіти б, так крила за плечима у Мариуччи не виросли.
Отут Мариучча почула жалібний лемент. Подивилася - це білий голуб б'ється у траві, заплутався лапкою у довгій травинці, ніяк йому не розплутатися. А над голубом кружляє голубка, то припаде до землі, то знову здійметься й так жалібно кричить, начебто плаче.
- Ах, бедняжка, - сказала Мариучча голубці, - у нас із тобою одне горі.
Ти прагнеш визволити свого голуба, а я свого Маттео. Я допоможу тобі, а мені, видне, ніхто не допоможе.
Дівчина нагнулася й обережно розірвала травинку. Голуб злетів, зробив велике коло поруч із голубкою й повернувся до Мариучче.
- Чому допомогти тобі, дівчина? - запитав він.
- Ви не можете допомогти мені, - сумно відповіла Мариучча. - Мені треба геть за ту високу гору.
Голуб здійнявся нагору й пропав. Не пройшло й хвилини, як повітря затріпотіло від змахів швидких крил. Прилетіла тисяча голубів. Вони схопили червоними лапками Мариуччу за пояс і перенесли її через гору. Там вони вилучили дівчину на землю у входу у ущелину.
- Щасливого шляху! Щасливого шляху! - закричали вони, летячи. Мариучча вступила у вузький прохід між скелями.
Іде дівчина тісниною. Устали з боків кам'яні стрімчаки, заслонили сонячне світло, сиро й темно у ущелину. Високо над головою - біжить доріжка неба, веде Мариуччу далі й далі. Усі вже ущелина, усе глибше йде вниз. Ледве видна вгорі доріжка неба.
Раптом розступилися скелі, і дівчина вийшла на берег ріки. Ріка не струменіла, не дзюрчала, води її важко колихалися, начебто чорна ртуть. Мариуччу мучила спрага. Вона прагла напитися, але раптом згадала, що розповідали у них у Виджанелло. Є така ріка, що розділяє Царство живих і Царство мертвих: вип'єш ковток води й відразу забудеш усе, що було. Може, це вона, ріка забуття. Та Мариучча не стала пити. Отут до берега причалив човен. Вів її старий-престарий старий-перевізник.
- Здраствуй, дідусь, - сказала Мариучча, - перевези мене на ту сторону.
Старий відповів:
- Живим нема чого робити у Царстві мертвих. Я не повезу тебе.
- Але ж я шукаю свого Маттео, - стала просити його дівчина. - Подивися сам, ось це кільце він надяг мені на палець, а ось це кільце я повинна надягти йому на палець. Як же ти говориш, що мені нема чого там робити!
- Ну що ж, - сказав старий, - сідай у човен. Так запам'ятай мою раду: коли знайдеш свого нареченого й поведеш назад, мовчи й не оглядайся. Старий підняв важке весло й, повільно загрібаючи, повів човен поперек ріки. Весло піднімалося й опускалося, але плескоту води не було чутне. Коли Мариучча вийшла із човна на тому бережу, вона побачила ворота, а над воротами напис: "Цей поріг двічі не переступають!"Але дівчина не злякалася. Вона переступила через поріг і опинилася у Царстві мертвих. Отут її обступили тіні. Вони були так схожі один на одного, що Мариучча розгубилася.
"Пресвята Мадонна, - подумала вона, - як я знайду мого Маттео, як я його довідаюся?"Довго скиталась Мариучча по похмурому Царству мертвих. Там не було ні дня, ні ночі, ні співу птахів, ні запашного заходу трав. Раптом серце дівчини здригнулося. Перед нею зупинилася тінь, така ж сіра, як усі інші, але щось знайоме проступало у неясних рисах.
Мариучча швидко надягла кільце на палець тіні. Та ось чудо, - перед нею коштує не тінь, а Маттео, її Маттео! Дівчина схопила його за руку й побігла до виходу із Царства мертвих.
Ось спереду завиднілося яскраве світло дня, блиснули важкі води ріки. Ворота були відкриті, але вихід стерегло чудовисько про сім голів. Кожна з голів вивергала дим і полум'я.
Мариучча пригорнулася до Маттео, і вони прослизнули повз. Ще три - чотири кроки, і вони повернуться у мир живих.
Раптом дівчина відчула за спиною палючий подих. Вона оглянулася й побачила, що чудовисько підняло середню, саму більшу голову й тягнеться до Маттео, щоб напасти позаду й проковтнути його.
- Бережися, Маттео, улюблений мій! - закричала у смертельному переляку
Мариучча.
Ах, навіщо вона оглянулася, навіщо крикнула! Негайно чари, що опікували їх обох, розпалися. Захлопнулися важкі ворота, Маттео й Мариучча стали тінями. Бура підхопила їх і закрутила, немов опалі листи. Так і носяться вони, гнані вітром, не думаючи про майбутнє, не згадуючи про минуле. Але вони Усе-таки разом, вони міцно тримають один одного за руки. На пальці Мариуччи сіяє кільце Маттео, а на пальці Маттео - кільце Мариуччи.