Жив колись король, і були у нього коза, ягня, баран так руда круторога корова. Король дуже пишався своєю чередою. Коза, ягня, баран і круторога корова паслися у королівському саду, і король щоранку кормил їх із власних рук.
Усе було б добре, якби не придворні дами. Вони піднімали пронизливий вереск побачивши корови, а ягняти так цілували й тискали, що він від цих ніжностей началхиреть.
Король не знав, що й робити. Тоді головний міністр порадив відправити череда на гірське пасовище.
- Це б непогано, - погодився король. - Але де ж побрати такого
Пастуха, якому б я вірив більше, ніж своїм міністрам? Ви-Те завжди у мене на очах, а пастух день і ніч по горах бродить. Прийнялися шукати вірної людину. Розіслали у усі сторони гінців. Шукали далеко, а знайшли близько: у самої міської стіни жив селянин, чесніше якого не бувало ще на світі. Жодного разу у житті ця людина не збрехала, він говорив тільки правду. Його так і прозвали майстром правди, - Массаро Правда.
Призвав його до себе король і доручив йому свою улюблену худобин.
- Щосуботи, - сказав він пастухові, - ти повинен приходити у палац і доповідати, як ідуть справи.
Так і повелося. Щосуботи Массаро Правда спускався з гір, входив у королівські Спокої, знімав свою виття лочную капелюх і низько кланявся.
- Здорово, ваша королівська величність!
- Здорово, Массаро Правда! Як поживає мої кізка?
- Свіжа, як трояндочка.
- Ну, а моє ягня?
- Грається, як дитина.
- Розкажи скоріше про баранчика.
- Баранчик цвіте, як ромашка.
- А моя улюблена корова?
- Уж вона-те цілком здорова!
Король милостиво кивав головою, і Массаро Правда вертався знову до череди.
Раніше королеві не з ким було порівнювати своїх міністрів. А тепер він раз у раз помічав, що міністри ні-ні, та й пробрешуться. Тому король був незадоволений своїми міністрами, а ті, звичайно, були незадоволені королівським пастухом. Та ось одного разу головний міністр сказав королеві:.- Невже ви думаєте, ваша величність, що Массаро Правда завжди говорить правду? Таких людей не буває на світі.
- Ну, уже немає! - викликнув король. - Я готовий прозакладивать його голову, що він ніколи не збреше.
- А я готовий прозакладивать свою голову, - у запальності закричав головний міністр, - що у першу ж суботу він вас обдурить!
- Добре, - сказав король, - якщо він обдурить, я накажу відрубати голову пастухові, а якщо не обдурить, кат відрубає голову тобі. Міністр прикусив мову, але було вже пізно. Прийнявся він думати, як змусити Массаро Правду сказати неправду. Але чим більше думав, тем менше міг придумати. До суботи залишалося всього три дні, і міністр відчув, що голова його не так вуж
Міцно тримається на плечах. У четвер ранком дружина міністра запитала чоловіка: - Що з тобою приключилося, чому ти так стурбований?
Дай мені спокій, забурчав чоловік. Не вистачає тільки, щоб я радився із дружиною про державні справи.
Але якщо вже жінку розбере цікавість, вона не заспокоїться, поки не вивідає усе, що їй потрібно. Не пройшло й години, як головний міністр розповів своїй дружині про спорес королем.
- Тільки й усього!? - сказала дружина. - Не турбуйся, я зроблю так, що твоя голова буде ціла.
Та вона прийнялася наряджатися. Надягла атласне плаття з мереживами, на шию перлове намисто, на зап'ястя - браслети, на пальці - кільця. Потім села у карету й поїхала у гори. Доїхала до гірського пасовища й побачила Массаро Правду з королівською чередою.
Отут вона вийшла з карети й помахала йому мереживною хусткою. Пастух так і роззявив рота - ніколи ще він не бачив таких виряджених і гарних дам.
- Ах, як тут добре, - заговорила самим ніжним голосом дружина міністра, - так добре, що я готова від радості розцілувати всіх на світі.
- Так поцілуйте мене, ваше сяйво. За один ваш поцілунок я віддам що завгодно.
- Віддай цю кізку. Мені давно хотілося мати таку.
- Е, - сказав Массаро Правда, - ось цього-те я й не можу! Попросите що-небудь інше.
- Ну, тоді ягненочка.
- Давайте домовимося, ваше ослепительство, - сказав Массаро Правда, -
Я віддам усі, крім кози, ягняти, барана так рудої корови. Худобини не моя, - виходить, нема чого про це й тлумачити.
- Ну й що ж! Мало чи у горах крутих обривів і глибоких ущелин, -прийнялася вмовляти його дружина міністра. - Ягня завжди може оступитися.
- Так адже він не оступився, - заперечив здивований Массаро.
- Але сказати це хазяїнові ти можеш. А я зате додам до поцілунку всі свої персні.
Массаро покачав головою.
Дарма дама знімала кільця, браслети, брошки, пряжки, а під кінець навіть перлове намисто. Пастух на усе це й дивитися не праг. Розгнівана дама села у карету й покотила. Удома вона сказала чоловікові:
- Ну, і упертюх1 же цей пастух. Міністр схопився за голову й застогнав.
- Так ти не турбуйся про свою голову, - сказала дружина-ще не усе загублене. Ти повинен знати по собі: якщо я чого-небудь захочу, - буде по-моєму.
На наступний ранок дружина головного міністра одяглася у лахміття й побігла на гірське пасовище.
- Горі мені, горі! - початку вона голосити, углядівши пастуха.
- Що з тобою, добра жінка? - участливо запитав Массаро Правда.
- Умирає мій єдиний син, моя біла квіточка. Доктор сказав, що йому потрібно цілий рік пити ранком і ввечері парне молоко. А я так бідна, що можу давати йому досхочу одну тільки воду.
Та вона заридала ще голосніше.
Отут серце Массаро Правди не витримало.
- Так і бути, віддам я тобі королівську улюбленицю - руду корову.
- Спасибі тобі, пастух! - викликнула жінка. - Так послухай моєї ради, скажи королеві.
- Ти не турбуйся, - відгукнувся пастух. - Я сам придумаю, що сказати королеві.
Повернувшись додому, дружина міністра оголосила чоловікові:
- Справа зроблена. Твоя голова тепер міцно сидить на плечах. А ось за голову дурня пастуха ніхто не дасть і сольдо.
- Але сама розумна голова у тебе, дорога жінка, їй би й бути міністерською головою, - сказав головний міністр, цілуючи дружину. - Зараз я зведу корову у палац і подивимося, що завтра скаже королеві пастух.
А тим часом Массаро Правда сидів на камені й думав, що він скаже завтра королеві. Він побрав вівчарський ціпок, застромив у землю, накинув на нього плащ, а зверху насунув свій повстяний капелюх. Потім він відважив ціпку низький уклін.
. - Здорово, ваша величність! - сказав він ціпку.
- Здорово, Массаро Правда, - відповів він за короля; - Як поживає моя кізка?
- Свіжа, як трояндочка.
- Ну, а моє ягня?
- Грається, як дитина.
- Розкажи скоріше про баранчика.
- Баранчик цвіте, як ромашка.
- А моя улюблена корова?
- Корова... Корова. Е, скажу вуж вам, ваша королівська величність, корова впала... упала, говорю, корова з високого обриву. Ні, не те... Массаро Правда висмикнув із землі посохнув і застромив його у інше місце. Потім відійшов на три кроки й почав усі спочатку.
- Здорово, ваша королівська величність!
Поки мовлення не дійшло до корови, усе виходило гладко. Але тільки пастух запитав сам себе королівським голосом:
- А моя улюблена корова? - як мова його почав заплітатися:
- Вовки... її з'їли вовки...Ні, знову не те.
Він знову побрав ціпок і застромив його у третє місце. Але й це не допомогло. Слова не лягали ні так, ні сяк.
Зрештою Массаро Правда зірвав із ціпка плащ, загорнувся у. його поплотнее й улігся спати.
А коли Массаро відкрив ока, уже настав суботній ранок і пора було відправлятися до короля. Ішов він швидко, але до полудня ще не добрався й до половини дороги. Та усе через те, що перед кожним деревом він зупинявся, відважував уклін і заговорював з королем. Але з розмови нічого не виходило, і Массаро відправлявся до наступного дерева. Та раптом у. двадцятого дерева пастух придумав заменательний відповідь. Він відразу повеселів і так побіг з гори, що камінчики, які він зачіпав ногами, не встигали його доганяти.
Тим часом король, оточений придворними, давно вже чекав пастуха. Ось Массаро Правда ввійшов у палац, зняв повстяний капелюх, поклонився й сказав:
- Здорово, ваша королівська величність!
- Здорово, Массаро Правда. Як поживає моя кізка?
- Свіжа, як трояндочка.
- Ну, а моє ягня?
- Грається, як дитина.
- Розкажи скоріше про бублик.
- Баранчик цвіте, як ромашка.
- А моя улюблена корова? - запитав король і підморгнув головному міністрові. Отут пастух і сказав те, що придумав дорогою:
- Ех, ваша королівська величність, немає у вас більше корови. Стратите
Мене або милуйте, а тільки я її віддав однієї жінці. Вислухав я бідолаху, та й розсудив, що їй корова потрібніше, чим вам. Та це чиста правда. Король захлопав у долоні, а за ним і всі придворні. Не ляскав один головний міністр. Адже він програв свою власну голову, а цьому радіти важко.
Король усе розповів пастухові й під кінець додав:
- За те, що ти не побоявся королівського гніву, можеш просити королівську нагороду.
- А що ж, - відповів Массаро, - і попрошу. Залиши голову головного міністра на місці, на його плечах.
- Прийде залишити, раз я тобі обіцяв, - відповідав король. - Але розтлумач мені, чому ти просиш за нього.
- Дуже просто, - сказав пастух. - Ось уже скільки років мене прозивають Массаро Правдою. Однак правду легко говорити, якщо брехати не потрібно. Так я й не знав, справедливо це прізвисько чи ні. А тепер, спасибі твоєму головному міністрові, я твердо знаю, що я й справді Массаро Правда.