Посперечалися одного разу двоє друзів: від чого залежить щастя.
- Та думати отут нема чого! - викликнув один. - Щастя приносять гроші. Ти адже знаєш, як я став поетом. Ніхто не праг друкувати моїх віршів. А ось умерла моя тіточка, залишила мені спадщина, я сам їх надрукував. З тих пір від видавців відбою немає. Якщо б не тетушкини гроші, ніхто й зараз би не знав, що я поет.
- Дурниця, - перебив його другий. - Усе вирішує доля. Я тепер уважаюся кращим співаком Італії. А чи давно мене й слухати ніхто не праг. Ось я й співав тільки рибам на березі моря. Долі було бажане, щоб сам граф Луиджи катався у цю годину на човні. Граф почув мене й запросив співати на балі на честь його нареченої. Із цього всі й пішло. При чому ж отут гроші? Доля, друг мій, доля!
Сперечалися, сперечалися поет і співак, ні до чого не доспорились і пішли гуляти.
Вийшли вони з будинку, і побрели, куди ока дивляться. На самій окраїні міста вони побачили напіврозвалену хатину.
На порозі хатини сидів юнак, увесь у лахмітті, і відіграв на гітарі.
- Послухай, приятель, ти, я бачу, превесело живеш! - окликнув юнака поет.
- Яке отут веселощі, - відповів той, - коли людей другий день нічого не їв.
- Так навіщо ж ти відіграєш на гітарі? - запитав співак.
- Так чи бачите, гітара;- це усе, що мені залишив у спадщину батько! Друзі переглянулися, тому що обоє разом подумали: "Це, мабуть, те, що нам потрібно! Отут-Те ми й довідаємося, що важливіше".
Кожний витягся з кишені по п'ятдесят золотих монет і віддав їхньому гітаристові.
- Цілих сто скудо! - викликнув юнак. - Спасибі вам, добрі синьйори.
- Прибережи свою дяку. Рівно через рік ми прийдемо довідатися, чи допомогли тобі ці гроші, - сказали друзі й пішли назад.
Тільки вони зникли за поворотом дороги, Альчиде - так кликали юнака - сказав сам собі:
- Для початку я куплю стільки сосисок, скільки поміститься у моєму животі. А потім уже подумаю, як розпорядитися нежданим багатством.
Він поклав гроші за підбивку свого берета й відправився у крамницю.
Не встигнув Альчиде пройти й десяти кроків, як раптом - нечувана справа! -
С гілки маслинового дерева злетіла більша кошлата ворона, вчепилася пазурами у берет Альчиде й разом з беретом здійнялася нагору.
- Злодійка! Віддай гроші!-закричав бідолаха Альчиде.
Але ворона тільки швидше захлопала крабоми й скоро зникла з очей. Минув рік. Поет і співак знову прийшли до хатини Альчиде. Їм і стукатися не довелося, тому що Альчиде, як і у перший раз, сидів у порога й відіграв на гітарі.
- Як, - викликнули друзі, - ти усе ще бриньчиш на гітарі?
- А що мені залишається робити, - сумовито відповів Альчиде, - якщо кошлата ворона віднесла моє щастя разом зі старим беретом.
Та він повідав коротку, але сумну історію.
- Ну, - повернувся до поета співак, - хіба я не говорив, що щастя й нещастя посилає доля? Пускай якійсь там вороні захотілося спати у гнізді не на голих суках, а на м'якій ганчірці. Але поясни мені, чому їй знадобився берет Альчиде саме у ту хвилину, коли той поклав у нього гроші.
- Дурниця! - перервав співака поет. - Якби ворона не потягла гроші, Альчиде зажив би розкошуючи. Ні, друже, гроші - це усе.
З такими словами поет поліз у кишеню, витягся ще сто скудо й простягнув Альчиде.
Альчиде прийнявся гаряче дякувати друзям, але ті Махнули рукою, пообіцяли прийти рівно через рік і пішли.
Цього разу Альчиде розв'язав бути розумній. Відправляючись у крамницю за сосисками - не забувайте, що рік тому назад йому так і не вдалося поласувати сосисками, - він засунув за щоку одну монету, а інші дев'яносто дев'ять гарненько приховав. Куди б ви думали - у старий черевик, що валявся у куті. л-л - Вуж тепер ніяка ворона не добереться, - сказав він, дуже задоволений своєї хитрістю. - Та й злодій на такий мотлох не поласиться. А тим часом, поки Альчиде ходив у крамницю, трапилося ось що: у хатину забрела сусідська кішка, яку хазяї годували тільки тоді, коли самі минулого ситі, а такого ніколи не траплялося. Кішка обшарила всю кімнату, але, зрозуміло, нічого їстівного не знайшла. Отут раптом з норки вискочила мишка. Кішка за нею. Мишка заметалася й прошмигнула у старий черевик. У той самий, де Альчиде приховав гроші. Кішка миттю перевернула черевик, монетки раскатились по підлозі, а мишка вшила у норку. Тоді кішка прийнялася відіграти монетами. Вона катала їхньою лапою доти, поки не закотила усе до останньої у ту ж норку, у яку сховалася мишка.
Коли Альчиде повернувся із крамниці, виявилося, що він небагатше, чим був учора, - пропали гроші, та й годі! Добре ще, що він встигнув купити сосиски.
Тому немає нічого дивного, що співак і його друг, з'явившись через рік, застали Альчиде на порозі старої хатини за старим заняттям.
- Ну, - викликнув поет, - це вже занадто! Може бути, ти станеш нас запевняти, начебто другі сто скудо потягли миші?
- На жаль, мої добрі синьйори, - зітхнув Альчиде, - я не стану вас ні у чому запевняти, тому що сам не знаю, куди подіялися гроші.
- Тепер ти, нарешті, переконався, - сказав співак поетові, - що усе вирішує доля, а не гроші.
- Навпаки, - відповів поет, - я впевнився ще більше, що тільки гроші роблять людину щасливим. Але доводити свою правоту я вже не стану. Це обходиться занадто дорого. Тепер доводь ти.
- Спробую, - сказав співак.
Він порився у кишенях і витяглася невелика свинцева кулька. Зізнатися, співак і сам не пам'ятав, що це за кульку і як він потрапив до нього у кишеню.
- Побери, бідолаха, - сказав співак, простягаючи кульку Альчиде.- Може, він тобі придасться більше грошей.
Друзі попрощалися й пішли.
Кулька довго лежала у кишені співака, але ще довше він провалявся у кишені Альчиде. Згадав він про кульку тільки тоді, коли у нього зовсім підвело живіт від голоду. Навіть гітара перестала його веселити. Витягся Альчиде кулька, покатав на долоні й задумався: "Продати? Так за нього ні єдиного сольдо не дадуть. Але раз хтось його зробив, - виходить, він на щось годиться". Отут Альчиде ляснув себе по чолу.
- Як же це я раніше не догадався! Адже з нього вийде відмінне грузило.
Він зрізав гнучку, довгу гілку з верби, зігнув шпабоку гачком, підвісив на міцній нитці кулька... Словом, через годину Альчиде сидів на великому камені у моря й вудив.
Тільки риба, як на зло, не клювала. Альчиде просидів на березі весь ранок і весь день. Іншої б на його місці давно кинув цю витівку. Але не такий був Альчиде. Якщо вже він за що брався, то тримався міцно. Альчиде розв'язав переупрямить риб, Та переупрямил.
На заході риба стала ловитися. Молодий рибалка тільки встигав витягати й знову закидати вудку. Ох і смачна ж вийшла юшка з наловленої риби! Нам би таку спробувати!
Риби було так багато, що половину її Альчиде рано ранком продав на базарі. Потім він знову побіг до моря.
Так і пішло: цілі дні Альчиде просиджував у моря зі своєю вудкою. Через півроку він завів невелику мережу. Ще через півроку - човен і став справдешнім рибалкою.
А що ж поет і співак? ПРО, у них було так багато справи, що вони зовсім забули про бідолаху гітаристові. Обоє виїхали у далекі подорожі - один на захід, іншої на схід - і зустрілися у рідному місті тільки через п'ять років. Отут-Те вони згадали про Альчиде й розв'язали його відвідати. Прийшли на старе місце. Дивляться - хатини немає. Замість неї коштує привітний будиночок. У будиночка відіграють двоє дітлаха. А з порога посміхається дітям молода хазяєчка.
Підійшли друзі ближче й запитали у жінки:
- Не чи знаєте, куди подіявся гітарист Альчиде?
- Як не знати! - відповіла жінка, обернулася й крикнула: - Агов, чоловік, до тебе отут у гості прийшли два важливі синьйори.
Чоловік вийшов на заклик, і друзі побачили, що це й справді сам Альчиде. Почалися розпити. Усе сіли на порозі, і Альчиде прийнявся розповідати один по одному всю свою історію. Усе із самого початку ми слухати не станемо, нам це вже відомо. А то, чого не знаємо, послухаємо.
- ...Отже, дорогі синьйори, завів я собі човен, добротну мережу й став справдешнім рибалкою. Потім сподобалася мені Джованна, ну і я, звичайно, їй сподобався. Зізнатися, трошки у цій справі допомогла мені гітара... Словом, не пройшло й трьох місяців, як ми одружилися. Ну, а молодій дружині жити у розваленій хатині не пристало. Задумали ми на цім місці поставити будиночок. Стали ламати хатину...Слухайте тепер уважно, дорогі синьйори, це й вас стосується. У старій трубі виявилося кинуте вороняччя гніздо, у гнізді бере, а у береті сто скудо. Та я дуже радий, що можу, нарешті, віддати свій давній борг.
Альчиде збігав у кімнату й приніс рваний берет, у якому дзенькотіли
Монети. Він віддав співакові й поетові по п'ятдесят скудо й продовжувало своє оповідання.
- Це ще не усе. Тільки у хатині зламали підлога, як у куті, у мишачій норці, найшлися дев'яносто дев'ять скудо. Сотий скудо я адже тоді встигнув витратити на сосиски. Тепер я поклав цей відсутній скудо назад. При цих словах Джованна, дружина Альчиде, винесладеньги у красиво зв'язаному гаманці, і Альчиде віддав його поетові.
- Ну, а кулька, - сказав він, - я залишу собі на пам'ять.
Ледь Альчиде скінчив, між друзями розгорілася стара суперечка. "Доля!" - кричав співак. - "Гроші!" - перекрикував його поет. Пішли у хід усі старі доводи - і спадщина тітки й знатна вельможа граф Луиджи. Альчиде слухав, слухав і, нарешті, втрутився у суперечку.
- Дозвольте й мені сказати своє слово. Гроші грішми, доля долею, але повірте мені, що головне - це праця й завзятість. Може бути, і справді тетушкино спадщина вам допомогло, синьйор поет, але ж довгі роки ви були бідні й безвісні, однак не кинули писати вірші. Вас, синьйор співак, прославив граф Луиджи, але ж ви не переставали співати свої пісні й до тієї щасливої години, коли він проїхав повз вас на своєму човні. А що до мене, те всі, чого я досягся, - справа моїх власних рук.
Співак і поет помовчали небагато, потім разом викликнули:
- Клянемося Мадонною, здається, він правий!