У Мессіні, на самому березі блакитного Мессинского протоки, стояла хатина. Жила у ній удова рибалки з єдиним сином, якого кликали Кола. Коли маленький Кола з'явився на світло, його вітав шум моря. Коли він уперше засміявся, він засміявся сонячним зайчикам, що стрибали на хвилях.
Ледь хлопчик навчився ходити, він побіг прямо до моря.
Іграшками його були висохлі морські зірки, викинуті припливом на берег, так обкачані водою блискучі камінчики.
Що ж дивного, що для хлопчика море було рідніше рідкого будинку!
А мати боялася моря. Адже воно віднесло її батька, брата, а потім і чоловіка. Тому коштувало хлопчикові відплисти хоч небагато від берега, мати вибігала з будинку й кричала:
- Повернися, Кола! Повернися, Кола!
Та Кола слухняно повертав до берега.
Але ось одного разу, коли вона кликала його, Кола засміявся, помахав їй рукою й поплив далі.
Тоді мати розсердилася й крикнула йому вслід:
- Якщо тобі море дорожче матері, те й живи у море, як риба!
Нічого дурного вона не бажала своєму синові, просто крикнула у серцях, як багато матерів, коли їх розсердять діти. Але чи те цей день був днем чудес, чи те почув її слова злий чарівник, тільки Кола й насправді назавжди залишився у море. Між пальцями у нього виросла перетинка, горло здулося й зробилося як у жаби.
Бідна мати, побачивши, що накоїли її необдумані слова, занедужала з горя й через кілька днів умерла.
Хатина, у якій уже ніхто не жив, постаріла й покосилася. Але раз у рік, у той самий день, коли у матері вирвався ненавмисний проклін, Кола підпливав до берега й зі смутком дивився додому, куди йому вже більше не повернутися.
У ці дні мессинські рибалки, їх дружини й діти не підходили близько до цього місця. Та зовсім не тому, що вони боялися людину-рибу. Кола був їхнім більшим
Іншому. Він розплутуючи рибальські мережі, якщо їх заплутував морський чорт-скат, показував, якою стороною йдуть косяки риб, попереджав про вічно мінливі підступні підводні плини. Рибалки не підходили уводити, увести до ладу старій хатині, щоб не перешкодити Кола здолати своє горе поодинці. Вони ж і самі так надходили - радість намагалися зустріти разом, горем не ділилися ні з ким. Якось почув про Кола-Рибі король. Та захотілося йому подивитися на таке чудо. Король велів усім морякам зірко дивитися, коли вони виходять у морі, не чи здасться де Кола. Якщо побачать його, нехай передадуть, що сам король бажає з ним говорити.
На світанку одного дня матрос із вітрабоної шхуни помітив у відкритому морі, як Кола відіграє у хвилях, немов великий дельфін. Матрос приставив до рота долоні й закричав:
- Агов, Кола-Риба, пливи у Мессіну! З тобою прагне говорити король! Кола негайно повернув до берега. Опівдні він підплив до щаблів палацових сходів, що йшла прямо у воду.
Начальник берегової варти доклав про це воротареві, воротар - молодшому лакеєві, молодший лакей - старшому камердинерові, а вуж старший камердинер насмілився докласти королеві.
Король у мантії й короні спустився до половини сходів і заговорив:
- Слухай мене, Кола-Риба! Моє королівство багате й велике. Усе, що перебуває на суші, я знаю наперечет. А що приховано у моїх підводних володіннях, не ведене нікому, навіть мені. Я прагну, щоб ти довідався це й розповів своєму королеві.
- Добре, - відповів Кола й пішов у морський глиб.
Коли Кола повернувся, він розповів багато дивного. Розповів, що бачив на морському дні долини, гори й печери. Розповів про гаї з різнобарвних коралів, про холодні плини й гарячих ключах, що б'ють із розпадин морських гір. Розповів про дивовижних риб, яких ніхто ніколи не бачив, тому що вони живуть далеко внизу, у вічних зелених сутінках. Тільки у одному місці Кола не міг досягтися дна - у великого Мессинского маяка.
- Ах, яка прикрість! - викликнув король. - Мені саме найбільше хотілося знати, на чому коштує Мессіна. Прошу тебе, спустися глибже.
Кола кивнув головою й знову пірнув - тільки легенько хлюпнула хвиля.
Цілий день і цілу ніч він пропадав у безодні. Повернувся змучений, втомлений і сказав королеві:
- Слухай, король, я знову не досягся дна. Але я побачив, що Мессіна стоїть на стрімчаку, стрімчак спочиває на трьох колонах. Що буде з тобою, Мессіна! Одна з колон ще ціла, інша дала тріщину, а третя ось-ось звалиться.
- А на чому коштують колони? - запитав король. - Ми неодмінно повинні це довідатися. Кола-риба.
- Я не можу пірнути глибше, - відповів Кола. - Вода внизу важка, як камені. Від неї болять ока, груди й вуха.
- Стрибни з верхівки сторожової вежі маяка, - порадив король. - Ти й не помітиш, як опустишся на дно.
Вежа стояла саме у устя протоки. У ті давні часи на ній, переміняючи один одного, несли свою службу дозорці. Коли насувався ураган, дозорець сурмив у ріг і розвертав по вітру прапор. Побачивши це, кораблі
Ішли у відкрите море, подалі від землі, щоб їх не розбило про прибережні скелі.
Кола-риба піднявся на сторожову вежу й з її верхівки ринувся у хвилі.
Цього разу Кола пропадав три дні й три ночі. Тільки на світанку четвертого дня голова його здалася над водою. Він із труднощами підплив до палацових сходів і сіл на першу сходинку.
- Горі тобі, Мессіна, настає чорний день, і ти звернешся у порох! -заговорив він, тільки-но віддихавшись.
- Розкажи ж скоріше, що ти побачив! - нетерпляче викликнув король.
- Що робиться на дні? Кола покачав головою.
- Не знаю. Я й тепер не добрався до дна. Звідкись знизу піднімаються дим і полум'я. Дим замутив воду, від вогню вона стала гарячою. Ніхто живий, ні риба, ні морські зірки, не можуть спуститися нижче, чим спустився я.
- Раніше я тебе просив, а тепер наказую: що б не було там, унизу, ти повинен довідатися, на чому коштує Мессіна.
Кола-риба посміхнувся.
- Слухай, король! Вітер і хвилі не піймаєш навіть найчастішою мережею. А я те саме що вітру й хвилям! Мені наказувати не можна. Вибачайте, ваша величність.
Він зісковзнув зі сходів у воду й збирався спливти ладь.
Отут король зі злості затупотів ногами, зірвав з голови корону й кинув її у воду.
- Що ти зробив, король! - викликнув Кола. - Адже корона коштує незліченних скарбів!
- Так, - погодився король, - другої такої корони немає на світі. Якщо ти не дістанеш її із дна, мені доведеться зробити те, що роблять усі королі, коли їм потрібні гроші. Я обкладу податтю всіх рибалок Сицилії, і рано або пізно мої збирачі виколотять із них нову корону.
Кола-риба знову присів на сходинку сходів.
- Будь по-твоєму, король! Заради дітей рибалок я постараюся дістати до дна. Але серце говорить мені, що я ніколи не побачу більше рідного сицилійського неба над головою. Дайте мені жменя сочевиці, я поберу її із собою. Якщо я загину у глибинах, ви довідаєтеся про це.
На срібному блюдечку принесли сочевицю. Кола затис її плоскі зерна у руці й кинувся у море.
Король поставив вартових у того місця, де поринув у воду Кола-Риба. Сім днів вартові не зводили очей з морської гладі, а на восьмий день раптом побачили, що по воді пливе сочевиця. Отут усе зрозуміли, що Кола більше вже не повернеться.
А слідом за зернами, що погойдуються на хвилях, зринула дивна риба, який ніхто ніколи не бачив. Вірно, одна з тих придонних риб, про яких розповідав Кола.
У зубастій пащі вона тримала дорогоцінну королівську корону. Риба висунулася з води, поклала корону на нижню сходинку сходів і, хлюпнувши хвостом, зникла у море.
Ніхто не знає, як загинула людей-риба, який пішов на смерть, щоб позбавити бідняків від лиха. Але оповідання про нього передавалися від діда до батька, від батька до сина.
Та ось справді настав чорний день Мессіни. Усе колом загуділо й затряслося.
Гори розколювалися на шматки й з гуркотом валилися вниз. Земля розступалася, і там, де було рівне місце, зяяли прірви.
Умить квітучий місто перетворилося у купу руїн. Збулося пророцтво Кола.
Однак люди не пішли з Мессіни. Адже кожному дорожче всього край, де він з'явився на світло й прожив усе життя. Що залишилися у живі вибудували нове місто, ще прекрасніше колишнього. Він і зараз стоїть на самому березі блакитного Мессинского протоки.