Жив на світі король, і було у нього два сини-близнюка: Джовани й Антонио. Ніхто не знав, який з них з'явився на світло першим. При дворі хто думав так, хто отак, і король ніяк не міг розв'язати, кого ж зробити своїм спадкоємцем.
- Ось що, - сказав він нарешті синам. - Щоб усе було по справедливості, ступайте-но ви мандрувати по світлі так пошукайте собі ясний.
Чия дружина зробить мені кращий подарунок, тому й корона дістанеться.
Брати підхопилися на коней і поскакали у різні сторони.
Джовани через два дні доїхав до великого міста. Там зустрів він дочка маркіза й розповів їй про батьківський наказ. Приготувала вона для короля запечатаний ларчик, і вони обручилися. Король не відкривав ларчика, чекав, поки не одержить подарунка від дружини Антонио.
А тим часом Антонио скакав усе далі й,| далі й не бачив на своєму шляху ніяких міст. Ось заїхав він у непрохідний дрімучий ліс, якому кінця-краю не було, і довелося юнакові прокладати собі дорогу мечем. Раптом спереду відкрилася галявина, а на галявині - мармуровий палац із кришталевими вікнами.
Постукав Антонио у двері. Та знаєте, хто йому відкрив?
Мавпа! Та ще у лівреї! Вона поклонилася Антонио й знаками запропонувала ввійти. Дві інші мавпи допомогли Антонио спішитися, побрали коня на вуздечку й відвели на стайню.
Антонио ввійшов у палац і піднявся по мармуровим сходам, вистеленої килимами. На поруччі сиділи мавпи й мовчачи відважували йому уклони. Увійшов Антонио у залу, а там коштує картковий стіл. Одна мавпа запросила його сісти, інші теж сіли поруч, і пішла у них із принцом гра у карти. Потім мавпи знаками запитали, не прагне чи Антонио поїсти, і повели його у їдальню. За накритим столом сиділи мавпи, виряджені, у капелюхах з пір'ям, і прислужували теж мавпи, - на тих минулому фартухи. Після вечері мавпи зі смолоскипами проводили принца до спальні й залишили одного.
Антонио дуже здивувався й навіть налякався. Але утома побрала своє, і незабаром він міцно заснув.
Опівночі його розбудив чийсь голос:
- Антонио!
- Хто тут?-запитав він і сіл на ліжку.
- Антонио, чого ти шукаєш по світлі?
- Шукаю дружину, яка зробила б моєму батькові подарунок, кращий, чому подарунок дружини мого брата Джовани. Тоді я стану спадкоємцем короля.
- Одружися на мені, Антонио, - сказав голос, - буде тобі й подарунок і корона.
- Добре, одружуся на тобі, - прошептав Антонио.
- Ось і добре, - сказав голос.- Завтра ж відправ лист своєму батькові. Ранком Антонио написав батькові, що він живий-здоровий і незабаром повернеться із дружиною. Лист віддали мавпі, вона жваве поскакала з дерева на дерево й незабаром добралася до столиці. Король хоч і подивувався дивовижному гінцеві, Усе-таки був радий доброї звістки й залишив мавпу у себе при дворі.
На іншу ніч принца знову розбудив той же голос:
- Антонио! Ти не передумав? Він у відповідь:
- Ні, не передумав. А голос і говорить:
- Ось і добре! Завтра пішли батькові ще один лист.
Назавтра Антонио знову написав королеві, що всі добре, і віддав лист іншій мавпі. Та цю мавпу король залишив при дворі. Так щоночі невідомий голос запитував Антонио, не чи передумав він, і просив написати батькові. Та щодня до короля відправлялася мавпа з листом. Пройшов місяць, і мавп у столиці стало сила-силенна, вони були всюди - на деревах, на дахах, на пам'ятниках. Забиває швець цвяхи у підметки, а на спині у нього мавпа корчить пики; робить лікар операцію, а у нього з-під рук мавпа тягне ножі й нитки, якими зшивають шкіру; ідуть дами гуляти, а мавпи сидять у них на парасольках. Король вуж не знав, що й робити!
Пройшов місяць, і голос сказав Антонио:
- Завтра ми поїдемо до короля й одружимося. Ранком виходить Антонио з палацу, а у воріт коштує розкішна карета. На козлах мавпа-кучері, а на зап'ятах - два лакеї, теж мавпи. А хто ж сидить усередині, на оксамитових подушках, у коштовностях і у пишному уборі зі страусового пір'я на голові? Мавпа!
Сіл Антонио поруч із нею, і карета покотила.
Приїхали вони у королівську столицю. Люди юрбою бігли слідом за дивовижною каретою, а як побачили, хто у ній сидить, перелякалися: ну й чудеса, принц Антонио мавпу у дружин бере! Народ очей з короля не зводив, а той чекав сина на щаблях палацових сходів. Усім хотілося подивитися, яку він скорчить міну, як побачить наречену. Але король недарма був король: він і оком не моргнув, немов одружитися на мавпі було самою звичайною справою, і тільки сказав:
- Антонио її обрав - він на ній і одружиться. Королівське слово тверде.-Та прийняв від мавпи запечатаний ларчик з подарунком.
Обоє ларчика розв'язали відкрити назавтра - у день весілля. Мавпу проводили у її кімнату, і вона побажала залишитися одна. Ранком Антонио пішов за нареченою. Коли він увійшов у кімнату, мавпа стояла у дзеркала й приміряла вінчальне плаття.
- А ну, подивися, чи гарна я?-сказала вона й обернулася.
Антонио слова не міг вимовити від подиву: мавпа перетворилася у біляву красуню, високу й струнку, - просто заглядение. Антонио став протирати собі ока й усі ніяк не міг повірити чуду, а дівчина говорить:
- Так, так, це я, твоя наречена!
Та вони кинулися один одному у обійми.
А у палацу тим часом зібралася юрба подивитися на весілля принца Антонио з мавпою. Раптом бачать: виходить він рука про руку з писаною красунею - усі так і обімліли. Мавпи теж були неподалік-на деревах, на дахах, на карнизах і підвіконнях. Та коли молода пара проходила повз, вони спускалися, вертілися вовчком і відразу перетворювалися у людей: хто став дамою у накидці й зі шлейфом, хто - кавалером у капелюсі з пером і при шпазі, хто - ченцем, хто - селянином, хто - пажом • Та всі вони рушили слідом за нареченим і нареченою й проводили їх до вінця.
Після весілля король відкрив ларчики з подарунками. У ларчике дружини Джовани виявилася живаючи пташка; просте чудо, як вона могла просидіти взаперті так довго. Пташка тримала у клювике горішок, а з горішка стирчала золота перинка. Коли король відкрив ларчик дружини Антонио, звідти теж випурхнула живаючи пташка. У клювике у неї була ящерка - і як тільки вона там уміщалася! А у роті у ящерки був горішок-і як тільки він туди потрапив! А усередині горішка лежало сто ліктів візерункового тюлю!
Король уже збирався оголосити Антонио своїм спадкоємцем, і Джовани стояв поруч, пригорюнившись, але отут дружина Антонио й говорить:
- Антонио не потрібно батьківського королівства. Я приношу йому у придане своє королівство: адже він, коли одружився на мені, позбавив усіх нас від чаклунства!
Та весь мавпячий народ - тепер вуж у людському обличчі - радісно вітав свого короля Антонио. Джовани успадкував королівство батька, і всі вони зажили у злагоді й спокої. Так і жили вони без суму, а мені нічого не дали.