У іспанській королевне, дочки іспанського короля, здійснилося шістнадцять років. Пора було видавати її заміж. Почули про це наречені, і з'їхалося їх з різних кінців землі безліч. Був отут і індійський раджа, і спадкоємець французького престолу, і португальський принц, і перський шах, а князів так герцогів не перерахувати. Останнім приїхав турецький султан, старий і кривоногий. Королевна у щілинку дивилася на наречених, яких батько ухвалював у парадному залі, і реготала до упаду. Тільки двічі вона не сміялася. Перший раз, коли побачила португальського принца, тому що він був ставний, гарний і дуже сподобався королевне. Другий раз вона не засміялися, коли побачила турецького султана - дуже вуж він був страшний. Батько королевни розгубився: усі наречені знатні й багаті - як отут вибрати гідного! Адже він любив королевну так сабоно, як усякий батько любить свою єдину дочку, є у нього корона чи ні. Думав він три дні й, нарешті, придумав. Нехай королевна кине навмання золотий м'ячик. У кого він потрапить, той і стане її чоловіком.
Ось у призначений день наречені зібралися перед палацом. Королевна вийшла на балкон, і всі наречені разом замружилися, осліплені її красою. Отут королевна й кинула свій золотий м'ячик. Мітила вона, звичайно, у португальського принца. Так на лихо поруч стояв турецький султан. Побачивши, кудалетит м'яч, він тісно пригорнувся до португальського принца. М'ячик торкнувся плеча принца, але - на жаль! - він торкнувся й плеча хитрого турка. Та ось обоє стали перед королем і його дочкою.
Король був у зніяковілості. Адже всю цю витівку з м'ячем він придумав, щоб не треба було вибирати. Так до того ж його улюблена дочка, дивлячись на дві своїх наречених, то плакала, то сміялася, і король ніяк не міг зрозуміти, за кого ж їй хочеться заміж.
- Ваша королівська величність, - сказав португальський принц, - я люблю вашу дочку й прошу її руки.
- Мені королевна подобається не менше, - заперечив турецький султан. - Нема чого такій прекрасній дівиці виходити заміж за жовторотого молодика,
Кото-рий навіть жодного разу ще не був одружений. Інша справа я - у мене сто дружин, і я добре знаю, як з ними звертатися. Так що не сумнівайтеся, ваша королівська величність, віддавайте свою дочку за мене. Але отут королевна твердо сказала:
- Моїм чоловіком може стати тільки той, у кого я буду одна, як серце у груди.
Та вона подивилася на португальського принца. Король нарешті зрозумів, чого прагне його дочка й відповів:
- Нічого не поробиш, ваше турецьке султанство, пошукайте собі сто першу дружину у інших краях, тому що свою дочку я вам не віддам. Турецький султан страшно розгнівався. Він у люті топтав свою чалму й присуджував, що кращого звертання вона й не заслуговує, якщо її хазяїна можуть так принизити. Під кінець він сказав королеві:
- Коль твоя дочка не дісталася мені, так нехай не дістається нікому. Із цими словами він підібрав свою чалму й пішов.
А наступного дня іспанська королевна важко занедужала. Вона худла й блідла з кожною годиною, очі її глибоко ввалилися. Хвороба зводила їй тіло, і королевна раз у раз згиналася, немов у'язальниця снопів. Лекарине знали, як назвати хвороба і як її вилікувати. Тоді король у сум'ятті вдарив у дзвін Ради.
- Синьйори Ради! - сказав він. - Моя дочка марніє з кожним днем. Скажіть, що мені робити.
Та мудрі синьйори Ради відповіли:
- Ми чули, що у Італії при дворі одного з королів живе дівчина по імені Розалинда. Вона настільки ж прекрасна, як і мудра. Вона розшукала зниклу дочку цього короля й урятувала її. Пошліть за нею, може бути, вона врятує й вашу дочку.
- Прекрасно! - викликнув король. - Ваша рада, синьйори Ради, довівся мені по душі.
Король ляснув у долоні й наказав негайно споряджати кораблі. Послом до італійського короля він призначив найстаршого синьйора Ради. Кораблі вже піднімали якорі, коли король засапавшись прибіг на берег.
- Ах, найстарший синьйор Ради, адже я ледве не забув вручити вам залізну рукавичку. Якщо той король не погодиться відпустити Розалинду, киньте до його ніг рукавичку у знак оголошення війни. Посол поклонився королеві, побрав рукавичку, і кораблі відплили. Рукавичка й насправді ледве не придалася. Тому що король, названий батько Розалинди, навідріз відмовився відпустити свою прийомну дочку у Іспанію. Та бути б війні, якби сама Розалинда не вбігла у зал. Почувши, навіщо приїхав засіл, вона сказала:
- Не засмучуйтеся, дорогий король, я з'їжджу у Іспанію ненадовго. Може, я й допоможу іспанської королевне.
Та вона так умовляла короля, що він погодився. Ось приплили кораблі назад у Іспанію. Сам іспанський король і засмучений португальський принц вийшли зустрічати Розалинду. Тільки Розалинда ступила на берег, вона сказала:
- Ведіть мене скоріше до вашої дочки.
Та було саме час, тому що королевна зовсім станула.
"Це не проста хвороба, - сказала собі Розалинда, - отут щось є!"
Вона замкнулася з королевной у її спокоях і веліла, щоб ніхто до них не входив
Три дні й три ночі. Іспанський король своїми королівськими руками наклав на
Двері, що ведуть у Спокої дочки, сім більших воскових печаток. Та ось настав вечір. Розалинда прагла запалити свічу, але у неї не виявилося ні кременя, ні кресала, ні губки. Вона глянула у вікно й примітила далеко на пагорбі тьмяний вогник. Розалинда, недовго думаючи, побрала свічу, вистрибнула у віконце й побігла у ту сторону. Чим далі вона йшла, тем яскравіше ставав вогонь. А коли Розалинда підійшла зовсім близько, вона побачила велике багаття. На багатті стояв величезний казан, у якому щось кипіло. Старий кривоногий турок у чалмі помішував вариво й присуджував щось не по-італійському, не по-іспанськи, а по-своєму, по-турецки.
"Е, - подумала Розалинда, - не у чи цьому казані тане життя іспанському королевни?" Та вона сказала туркові:
- Ах, бедняжка, відпочинь трошки, ти дуже утомився.
- Я не можу відпочити, - відповів турок. - Я заважаю вже три місяці днем і вночі, уночі й днем. Залишилося вже недовго. Скоро я виїду у свою Туреччину, а то як би мої сто дружин не пересварилися між собою.
- Ну так давай я за тебе перешкоджу, - сказала Розалинда.
- Заважай, заважай, але клянуся бородою Магомета, якщо ти будеш погано заважати, я й тебе зварю у цьому казані.
Турок сіл на землю, схрестивши ноги, а Розалинда прийнялася ретельно заважати сушеною совиною лапою смердюче вариво.
- Добре я заважаю? - запитала вона турка?
- Заважай, заважай, - пробормотів турок.
- А ти поспи, - сказала Розалинда. Турок заснув.
Тоді Розалинда побрала та й перекинула казан із чарівним зіллям прямо на турка.
Ох, що отут було! Турок відразу став худим, як тріска, увесь ссохся й нарешті, перетворився у купу потерті.
А Розалинда запалила свічу від тліючих вугіллячок і кинулася бігти до палацу.
Коли вона повернулася, іспанська королевна вперше за багато днів спаласпокойно, як дитя. На її блідих щоках проступив рум'янець.
У призначений Розалиндой день іспанський король зірвав сім печаток иоткрил двері. На шию йому кинулася весела й здоровіша дочка.
Король нагородив Розалинду багатими подарунками й з почестями відправив віталію. Іспанська королевна міцно обійняла її, розцілувала й просила
Не забувати, що у Іспанії у Розалинди є названа сестра. А португальський принц, її наречений, додав: і названий брат.