Недалеко від Палермо стоять на двох пагорбах два села: Изнелло й Кьяна. Запитаєте навмання у будь-якого жителя Кьяни - він вам скаже, що Изнелло гарне село, тільки по воду ходити далеко. Те ж саме скаже вам про Кьяне будь-який житель Изнелло. Та це буде суща правда.
Відома справа, що вище, те й до сонця ближче, а сонце у тих краях печеня. Ось воно й висушило пагорби, немов два сухарі. Хоч наскрізь їх прокопай, до вологи не доберешся. За кожною краплею води й кьянцам і изнеллцам доводилося спускатися у долину між пагорбами. Там був колодязь, так такий глибокий і чистий, що води у ньому вистачило б ще на три села.
Що й говорити, не так уже приємно тягатися у таку далечінь - униз порожняком, у гору з водою. Мули, як тільки до їхніх боків починали приторачивать боченки або бурдюки, піднімали голосне ревіння. Ну, а люди? Люди, уявіть собі, не скаржилися. Усякому адже цікаво довідатися, які
Новини у сусідньому селі. Так, запросто, у будень до сусідів не виберешся - часу ні, так по гостях без запрошення й не ходять. А у колодязя що ні день зустрічалися жителі обох селищ. Жінки судачили про різні жіночі дрібниці, чоловіка, присмоктували трубки, обговорювали справи поважнее. Сама ледача діву!,а у - 1ую хвилину готова була бігти до колодязя із глиглним глечиком, обплетеним прутами; самий бездіяльний хлопець тільки й норовив запрягти мула й відправитися за водою. Скільки весіль затівалося поруч колодязя, скільки він бачив сварок, скільки примирень - і перерахувати важко! А для дитячих ігор кращого місця не знайти.
Одного разу рано ранком жителі Изнелло першими приїхали за водою. Та що ж вони побачили? У колодязя отаборилася більша зграя ворон. Ворони репетували так оглушливо, що якби й кьянци й изнеллци прийнялися кричати усе разом, вони б не почули своїх голосів. Птаха стрибали, билися й ляскали крабоми. Але усе це ще півбіди! Найголовніше, що на чистій воді колодязя пла-вали пір'я, друзки й сміття, а земля навколо була покрита пташиним калом.
Що тільки не робили изнеллци - і вмовляли ворон, і соромили, і грозили...Так немає ж, прокляті птахи й не думали летіти. Тоді хтось із людей колишн, що побачили світло, запропонував поставити у колодязя опудало. Сказане - зроблене. Изнеллци не пошкодували ні жердин, ні соломи, ні ганчірок. Ох і опудало ж вийшло! Величезне, високе! Воно стояло над колодязем і махало рваними рукавами. Ворони злякалися й розлетілися, а изнеллци набрали води й виїхали.
Думаєте, цим і скінчилося? Ні, із цього тільки почалося. Ледь виїхали изнеллци, із протилежного пагорба стали спускатися кьянци. Бачили вони побачили страшного велетня. Голова як бочка, тулуб із три бочки, руки - що мірошницькі крила. Як отут не злякатися! Кьянци спробували присоромити велетня:
- Агов, ти! Відійди від колодязя. Дай людям води набрати.
Але велетень мовчав і тільки розмахував руками, загрожуючи кьянцам. Під гарячим сонцем і люди народжуються з гарячою вдачею. Гнів ударив у голову кьянским сміливцям. Вони змазали заржавлені рушниці, залягли на схилах пагорба й прийнялися палити. Луна так і віддавалася між пагорбами. Який переполох піднявся у Изнелло! Видне, вороги напали на Кьяну, грабують, розоряють! Не минути й нам, изнеллцам, лиха. Треба рятуватися, поки не пізно! Чоловіки наказали дружинам:
- Погоджуйте скарб, виводите худобин! Зараз підемо.
Отут жінки підняли виття й плач. Усього не віднести, а нажите горбом кидати шкода.
Жінки волали, чоловіка кричали, і раптом хтось додумався.
- Навіщо кидати нажите, коли можна від'їхати від страшного місця із селом разом.
Миттю закипіла робота. Зв'язали всі мотузки, які найшлися у селищі. Пішли у хід і вуздечки, і пояса, і шнурки від черевиків. Ледь канат був готовий, изнеллци обв'язали пагорб і прийнялися тягти його убік моря. Тим часом кьянци утомилися палити, та й порох у них скінчився. А велетень як стояв, так і коштує!
- Треба покликати на допомогу людей Изнелло, - розв'язали кьянци. - Адже колодязь-те загальний!
Троє самі відважні й спритні хлопців відправилися з Кьяни у Изнелло, далеко обходячи стороною колодязь із велетнем. Повернулися вони бліді,
Налякані ще більше, чим раніше.
- Усьому кінець! Зовсім лихо! - заговорили вони, перебиваючи один одного. - Нікого у Изнелло немає. Пагорб обв'язаний товстим канатом, а за пагорбом чутно: "Тягни дружней, тягни сабоней!" Ідуть изнеллци на нове місце. Видне, цього велетня ніхто перемогти не може. Треба й нам іти.
Узялися й кьянци за справу. Звили канат і прийнялися тягти свій пагорб у іншу сторону.
Чим би усе це скінчилося, - невідомо, якби не Чикко й Беппо. Обоє прожили на світі, уважаючи на двоє, ровнехонько вісімнадцять років і були хлопці хоч куди. Чикко жив у Кьяне, а Беппо у Изнелло, але це не заважало їм бути щирими друзями. Якщо хлопчиська нападали на Беппо, Чикко заступався за нього. Якщо нападали на Чикко, заступався Беппо. Ну, а вуж якщо ніхто не нападав, друзі билися між собою.
Дня за три до страшних подій Чикко й Беппо знайшли вдвох безцінний скарб - старий обруч від бочки, що розсипався. Вони його й ганяли, і підкидали нагору, і змушували вертітися вовчком. А до вечора, коли кожному треба було вертатися у своє село, розв'язали сховати загальний скарб, щоб нікому не було образливе. Зарили вони його у пісок неподалік від колодязя.
Та ось, як тільки обидві села зібралися переїжджати, хлопчики згадали про скарб.
"Неодмінно треба захопити обруч із собою!" - подумав Чикко. " Як би не забути обруч!" - подумав Беппо.
Та обоє побігли до колодязя. Як же це вони не побоялися? Е, у дев'ять років лякаються зовсім не того, чого бояться дорослі.
Чикко й Беппо зійшлися у колодязя й заспорили, кому дістанеться обруч. Сперечалися, сперечалися й, звичайно, побилися. Так так, як ще ніколи не билися. Зрештою обруч вони поламали й кожний з ревінням побіг до своєї матері.
- Ти де запропастился, коли переїжджати треба? - запитали у Чикко.
- У колодязя, - відповів Чикко.
- Як у колодязя! Та велетень тебе не з'їв? - здивувалися кьянци.
- Який там велетень! Там опудало із соломи. Изнеллци поставили ворон відганяти.
Канат випав з рук кьянцев.
- Ти де був? - запитали у Беппо.
- У колодязя, - відповів Беппо.
- Як у колодязя! Та ворожі війська тебе у полон не побрали?
- Які там вороги! Це кьянци палили по нашому опудалу.
Изнеллци переглянулися й мовчачи розійшлися по будинках. Так усі й залишилися на своїх місцях: і Кьяна, і Изнелло, і опудало у колодязя.