По всій Італії розповідають історію про три апельсинах. Але ось дивно - у кожній місцевості її розповідають по-своєму. Але Генуезци говорять одне, неаполитанци - інше, сицилийци - третє. А ми вислухали всі ці казки й тепер знаємо, як усе трапилося насправді. Жили колись король і королева. Був у них палац, було королівство, минулого, звичайно, і піддані, а ось дітей у короля й королеви не було. Одного разу король сказав:
- Якби у нас народився син, я поставив би на площі перед палацом фонтан.
Та била б з нього не вино, а золотаве маслинове масло. Сім років
Приходили б до нього жінки й благословляли б мого сина.
Скоро у короля й королеви народився прехорошенький хлопчик. Щасливі батьки виконали свою обітницю, і на площі забили два фонтани. У перший рік фонтани провина й масла здіймали вище палацової вежі. На наступний рік вони стали нижче. Словом, королівський син, що ні день, ставав більше, а фонтани - менше.
Наприкінці сьомого року фонтани вже не били, з них по краплі сочилося вино й масло.
Якось королівський син вийшов на площу пограти у кеглі. А у це саме час до фонтанів припхалася сива згорблена старушонка. Вона при - несла із собою губку й два глиняні глечики. По краплях губка усмоктувала те вино, то масло, а баба вичавлювала її у глечики.
Глечики майже наповнилися. Та раптом - трах! - обоє розлетілися у черепки. Ось так влучний удар! Це королівський син цілився більшою дерев'яною кулею у кеглі, а потрапив у глечики. У ту ж мить висохнули й фонтани, вони вже не давали ні краплі вина й масла. Адже королевичеві саме у цю хвилину здійснилося рівно сім років.
Баба погрозила скорченим пальцем і заговорила скрипливим голосом:
- Слухай мене, королівський син. За те, що ти розбив мої глечики, я покладу на тебе заклятье. Коли тобі мине тричі сім років, на тебе нападе туга.
Та стане вона тебе терзати, поки ти не знайдеш дерево із трьома апельсинами.
А коли ти знайдеш дерево й зірвеш три апельсини, тобі захочеться пити.
Тоді-Те ми й подивимося, що буде.
Баба зловтішно засміялася й поплелася ладь.
А королівський син продовжував відіграти у кеглі й через півгодини вже забув і про розбиті глечики, і про старухином заклятье.
Згадав про нього королевич, коли йому здійснилося тричі сім - двадцять один рік. Напала на нього туга, і ні мисливські забави, ні пишні бали не могли її розвіяти.
- Ах, де знайти мені три апельсини! - повторював він. Почули це батько-король і мати-королева й сказали:
- Невже ми пошкодуємо для свого дорогого сина хота три, хоч три десятки, хоч три сотні, хоч три тисячі апельсинів!
Та вони навалили перед королевичем цілу гору золотавих плодів. Але королевич тільки покачав головою.
- Ні, це не ті апельсини. А які ті, що мені потрібні, і сам не знаю. Осідлайте коня, я поїду їх шукати Королевичеві осідлали коня, він підхопився
На нього й поїхав Їздив, їздив він по дорогах, нічого не знайшов. Тоді згорнув королевич із дороги й поскакав навпростець. Доскакав до струмка раптом чує тоненький голосок:
- Агов, королівський син, дивися, як би твій кінь не розтоптав мого будиночка!
Подивився королевич у усі сторони - нікого немає. Глянув під копита коневі - лежить у траві яєчна шкарлупка. Спішився він, нахилився, бачить - сидить у шкарлупці фея. Здивувався королевич, а фея говорить:
- Давно у мене у гостях ніхто не бував, подарунків не приносив. Тоді королевич зняв з пальця перстень із дорогим каменем і надяг феї замість пояса. Фея засміялася від радості й сказала:
- Знаю, знаю, чого ти шукаєш. Добудь алмазний ключик, і ти потрапиш у сад. Там висять на гілці три апельсини.
- А де ж знайти алмазний ключик? - запитав королевич.
- Це, напевно, знає моя старша сестра. Вона живе у каштановому гаї.
Юнак подякував феї й підхопився на коня. Друга фея й справді жила у каштановому гаї, у шкарлупці каштана. Королевич подарував їй золоту пряжку із плаща.
- Спасибі тобі, - сказала фея, - у мене тепер буде золоте ліжко.
За це я тобі відкрию таємницю. Алмазний ключик лежить у кришталевій скриньці.
- А де ж скринька? - запитав юнак.
- Це знає моя старша сестра, - відповіла фея. - Вона живе у ліщині.
Королевич розшукав ліщину. Сама старша фея влаштувала собі будиночок у шкарлупці лісового горіха. Королівський син зняв із шиї золотий ланцюжок і подарував її феї. Фея підв'язала ланцюжок до гілки й сказала:
- Це будуть моя гойдалка. За такий щедрий подарунок я скажу тобі те, чого не знають мої молодші сестри. Кришталева скринька перебуває у палаці. Палац стоїть на горі, а та гора за трьома горами, за трьома пустелями. Опікує скриньку одноокий сторож. Запам'ятай гарненько: коли сторож спить - очей у нього відкритий, коли не спить - око закрите. Поїдь і нічого не бійся.
Чи Довго їхав королевич, не знаємо. Тільки перевалив він через три гори, проїхав три пустелі й під'їхав до тієї самої гори. Отут він спішився, прив'язав коня до дерева й оглянувся. Ось і стежка. Зовсім заросла вона травою, - видне, у цих краях давно ніхто не бував. Пішов по ній королевич. Повзе стежка, ізвиваючись, як змія, усі нагору так нагору. Королевич із неї не звертає. Так і довела його стежка до вершини гори, де стояв палац.
Пролітала повз сорока. Королевич попросив її:
- Сорока, сорока, заглянь у палацове віконце. Подивися, чи спить сторож.
Сорока заглянула у віконце й закричала:
- Спить, спить! Око у нього закритий!
- Е, - сказав собі королевич, - зараз не час входити у палац. Почекав він до ночі. Пролітала повз сова. Королевич попросив її:
- Совушка, сова, заглянь у палацове віконце. Подивися, чи спить сторож.
Сова заглянула у віконце й проухала:
- Ух-Ух! Не спить сторож! Око у нього так на мене й дивиться.
- Ось тепер саме час, - сказав собі королевич і ввійшов у палац.
Там він побачив одноокого сторожа. Близько сторожа стояв триногий столик, на ньому кришталевий ларчик. Королевич підняв кришку ларчика, вийняв алмазний ключик, а що відкривати їм - не знає. Став він ходити по палацових залах і пробувати, до яких дверей підійде алмазний ключик. Перепробував усі замки, до жодного ключик не підходить. Залишилася тільки маленька золота дверка у самому далекому залі. Вклав королевич алмазний ключик у замкову щілину, він довівся, як по мірці. Дверцята відразу розгорнули, і королевич потрапив у сад.
Посередині саду стояло апельсинове дерево, на ньому росли всього-на-всього три апельсини. Але які це були апельсини! Більші, запашні, із золотою шкіркою.
Немов усе щедре сонце Італії дісталося їм одним. Королівський син зірвав апельсини, сховав їх під плащ і пішов назад. Тільки королевич спустився з гори й підхопився на коня, одноокий сторож закрив своє єдине око й прокинувся. Він відразу побачив, що у скриньці немає алмазного ключика. Але було вже пізно, тому що королевич скакав щодуху на своєму доброму коні, відвозячи три апельсини. Ось перевалив він одну гору, їде по пустелі. День пекучий, на блакитному небі ні хмарини. Розпечене повітря струменіє над розпеченим піском. Королевичеві захотілося пити. Так захотілося, що ні про що іншому він і думати не може.
Так адже у мене є три апельсини! - сказав він собі. - Знімання один і втамую спрагу!
Ледь він надрізав шкірку, апельсин розпався на дві половинки. З нього вийшла гарна дівчина.
- Дай мені пити, - попросила вона жалібним голосом.
Що було робити королевичеві! Він адже й сам згоряв від спраги.
- Пити, пити! - зітхнула дівчина, упала на гарячий пісок і вмерла. Погоревал над нею королевич і поїхав далі. А коли оглянувся, то побачив, що на тому місці зеленіє апельсиновий гай. Королевич здивувався, але назад вертатися не став.
Скоро пустеля скінчилася, юнак під'їхав до лісу. На узліссі привітно
Дзюрчав струмочок. Королевич кинувся до струмка, сам напився, досхочу напоїв коня, а потім сіл відпочити під розкидистим каштаном. Вийняв він з-під плаща другий апельсин, потримав його на долоні, і стало млоїти королевича цікавість так само сабона, як недавно млоїла спрага. Що приховано за золотою шкіркою? Та королевич надрізав другий апельсин.
Апельсин розпався на дві половинки, і з нього вийшла дівчина. Вона була ще гарніше, чим перша.
- Дай мені пити, - сказала дівчина.
- Ось струмок, - відповів королевич, - вода його чиста й прохолодна. Дівчина припала до струменя й миттю випила всю воду зі струмка, навіть пісок на дні його став сухим.
- Пити, пити! - знову застогнала дівчина, упала на траву й умерла. Королевич дуже засмутився й сказав:
- Е, ні, уже тепер-те я й краплі води у рота не поберу, поки не наспіваю третю дівчину із третього апельсина!
Та він пришпорив свого коня. Проїхав небагато й оглянувся. Що за чудо! По берегах струмка стіною встали апельсинові дерева. Під густою зеленню їх гілок струмок наповнився водою й знову запік свою пісеньку. Але королевич і отут не став вертатися. Він поїхав далі, притискаючи до грудей останній апельсин.
Як він страждав у шляху від спеки й спраги, - і розповісти неможливо. Однак, рано або пізно, доскакав королевич до ріки, що протікала у границь його рідного королівства. Тут він надрізав третій апельсин, найбільший і спілий. Апельсин розкрився, немов пелюстки, і перед королевичем з'явилася дівчина небаченої краси. Уже на що були гарні перші дві, а поруч із цієї здалися б просто поганулями. Королевич погляду не міг від неї відвести. Особа її було ніжніше квітки апельсинового дерева, ока зелене, як зав'язь плода, волосся золоті, немов шкірка спілого апельсина.
Королівський син побрав її за руку й підвів до ріки. Дівчина нахилилася над рікою й стала пити. Але ріка була широка й глибока. Скільки не пила дівчина, води не убувало.
Нарешті красуня підняла голову й посміхнулася королевичеві.
- Спасибі тобі, королевич, за те, що дав мені життя. Перед тобою дочка короля апельсинових дерев. Я так довго чекала тебе у своїй золотій темниці!
Та й сестри мої теж чекали.
- Ах, бедняжки, - зітхнув королевич. - Це я винуватий у їхній смерті.
- Але ж вони не вмерли, - сказала дівчина. - Хіба ти не бачив, що вони стали апельсиновими гаями? Вони будуть давати прохолодь втомленим подорожанам, угамовувати їх спрагу. Але тепер мої сестри вже ніколи не зможуть перетворитися у дівчат.
- А ти не покинеш мене? - викликнув королевич.
- Не покину, якщо ти мене не розлюбиш.
Королевич поклав руку на рукоять свого меча й заприсягся, що нікого не назве своєю дружиною, крім дочки короля апельсинових дерев.
Він посадив дівчину поперед себе на сідло й поскакав до рідного палацу.
Ось уже заблищали вдалині палацові башточки. Королевич зупинив коня й сказав:
- Почекай мене тут, я повернуся за тобою у золотій кареті й привезу тобі атласне плаття й атласні туфельки.
- Не треба мені ні карети, ні вбрань. Краще не залишай мене одну.
- Але я прагну, щоб ти у'їхала у палац мого батька, як личить нареченій королівського сина. Не бійся, я посаджу тебе на гілку дерева, ось над цим прудом. Отут тебе ніхто не побачить.
Він підняв її на руки, посадив на дерево, а сам у'їхав у ворота.
У цей час кульгава, крива на одне око служниця прийшла до ставку полоскати білизну. Вона нахилилася над водою й побачила у ставку відбиття дівчини.
- Невже це я? - закричала служниця. - Як я стала прекрасна! Вірно, саме сонце заздрить моїй красі!
Служниця підняла нагору очі, щоб подивитися на сонце, і помітила серед густого листя дівчину. Отут служниця зрозуміла, що бачить у воді не своє відбиття.
- Агов, хто ти така й що отут робиш? - зі злістю крикнула служниця.
- Я наречена королівського сина й чекаю, коли він приїде за мною. Служниця подумала: Ось випадок перехитрити долю.
- Ну, це ще невідомо, за ким він приїде, - відповіла вона й прийнялася щосили трясти дерево.
Бідна дівчина з апельсина намагалася, як могла, стриматися на галузях. Але служниця розгойдувала стовбур усе сабоніше й сабоніше. Дівчина зірвалася з гілки й, падаючи, перетворилася знову у золотавий апельсин. Служниця жваво схопила апельсин, сунула за пазуху й полізла на дерево. Тільки встигнула вона примоститися на гілці, як під'їхав королевич у кареті, запряженою шісткою білих коней.
Служниця не стала чекати, поки її знімуть із дерева, і зстрибнула на землю. Королевич так і відхитнувся, побачивши свою наречену кульгавій і кривій на одне око.
Служниця швидко сказала:
- Е, женишок, не турбуйся, це усе у мене скоро пройде. У око мені потрапила смітинка, а ногу я відсиділа на дереві. Після весілля я стану ще краще, чим була.
Королевичеві нічого іншого не залишалося, як везти її у палац. Адже він заприсягся на своєму мечі.
Батько-Король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши наречену свого улюбленого сина. Коштувало їздити за такою красунею ледве не на край світла! Але раз слово дане, треба його виконувати. Прийнялися готуватися до весілля. Настав вечір. Увесь палац так і сіяв вогнями. Столи були пишно накриті, а гості виряджені дощенту. Усе веселилися. Невеселий був тільки королівський син. Його млоїла туга, така туга, начебто він і не тримав ніколи у руках трьох апельсинів. Хоч знову сідай на коня так поїдь невідомо куди, невідомо за чому.
Отут ударили у дзвін, і всі сіли за стіл. А на чолі стола посадили молодих. Слуги обносили гостей мистецьки приготовленими стравами й напоями.
Наречена спробувала одного страви, спробувала іншого, але кожний шматок так і застрявав у неї у горлі. Їй хотілося пити. Але, скільки вона не пила, спрага не вгамовувала. Тоді вона згадала про апельсин і розв'язала його з'їсти.
Раптом апельсин викотився у неї рук і покотився по столу, вимовляючи ніжним голосом: Крива кривда сидить за столом, А правда з нею проникнула у будинок!
Гості затамували подих. Наречена сполотніла. Апельсин прокотився навколо стола, підкотився до королевича й розкрився. З нього вийшла прекрасна дочка короля апельсинових дерев.
Королевич побрав її за руки й підвів до батька й матері. - Ось моя теперішня наречена!
Злу ошуканку негайно прогнали ладь. А королевич із дівчиною з апельсина відсвяткували веселе весілля й прожили щасливо до глибокої старості.