Жив колись у Флоренції молодий дворянин, по імені Гуалтьеро. Був він здоровий, гарний і не бідний, так що, як говориться, друзі за нього не тривожилися, а вороги йому заздрили. Однак, якби Гуалтьеро розповів про себе побільше, друзі засмутилися б, а вороги обрадувалися. А всі тому, що нещасний Гуалтьеро щоночі бачив страшні сни. Дійшло до того, що він боявся лягати спати. Із прогулянки верхи він, валандаючись від утоми, відправлявся на бал, після балу знову йшов гуляти...Але без сну людей жити не може. Зрештою Гуалтьеро, немов підкошений, валився на свою постіль.
Та отут його починали мучити кошмари. Гуалтьеро кричав у сні, обливався холодним потом, просипався зі стогоном і більше не міг заснути. Одного разу юнака відвідав старий друг його батька, синьйор Рикардо. Синьйор Рикардо жив у заміському будинку, удалині від шумної Флоренції, і дуже рідко приїжджав у місто. Він так ласкаво заговорив з Гуалтьеро, що той розповів йому про своє лихо. Уважно вислухавши юнака, синьйор Рикардо сказав:
- чи Бачиш, у моїй самоті я часто читаю стародавні рукописи, і мені відкрилися таємниці, невідомі іншим. Інші назвали б мене чарівником, однак це зовсім не так - я адже ніколи не користуюся тим, що довідався. Але твого
Батька я любив, як брата, а тебе люблю, як сина. Тому я спробую допомогти тобі. Слухай же: дочекайся ночі, коли народжується молодик, і сорьи у лісі три гілки папо-ротника. Одну кинь у текучу воду, другу - у палаючий вогонь, а третю, перед тем як заснути, поклади під подушку. Що б тобі не привиділося, не бійся. Будь у сні таким же хоробрим, як наяву. Так ось ще що...Ти адже знаєш - у найстрашнішому сновидінні нам часом є щось прекрасне. Доторкнися до цього й скажи:
- Те, що я бачу, - я бачу у сні, Але ти наяву приходь до мене!
Ось усе, що я можу тобі порадити. А там подивимося, що буде...
Із цими словами синьйор Рикардо попрощався зі своїм юним другом і виїхав.
Гуалтьеро у точності виконав усе, що велів йому Рикардо. Та у ту ж ніч йому приснився такий сон. Він опинився, на балі, у великому, пишно прибраному залі. Отут зібралася безліч виряджених дам і кавалерів. Усі вони співали, танцювали, сміялися, але, тільки-но до них підходив Гуалтьеро, вони отшативались, немов він був шолудивим собакою. Дами гидливо підбирали шлейфи, а чоловіка так і норовили дати йому стусана. Ах, яким нещасним і приниженим почував себе Гуалтьеро!
Раптом дами й кавалери розступилися, і Гуалтьеро виявився перед високим синьйором. У залі було дуже світле, але Гуалтьеро, як не силкувався, не міг розглянути особи цієї людини. Та це було так страшно, що юнак покрився холодним потом. Людина сказала глухим голосом:
- Настав час покінчити із цією твариною!
Він витягся із золочених піхов меч із рукояткою, обсипаної дорогоцінними каменями. Гуалтьеро, точно заворожений, не змів відвести око від меча, який повільно й неминуче піднімався над його головою. Ще мить - і смертельний удар обрушиться. Тоді Гуалтьеро зібрав усю свою мужність. Він кинувся вперед, доторкнувся до леза, що блищить, і сказав:
Те, що я бачу, - я бачу у сні. Але ти наяву приходь до мене! Негайно ж усе зникло. Згасли вогні у залі, немов станули дами й кавалери, блиснув і пропав меч.,. Гуалтьеро спокійно проспав до ранку.
А ранком... Гуалтьеро не міг повірити своїм очам. Меч із рукояткою, обсипаної дорогоцінними каменями, висів у його узголів'я. На наступну ніч Гуалтьеро приснилося, що він біжить по нескінченному полю, як загнаний заєць. А за ним скакає на вороному скакунові вершник у плащі, що розвівається, зі списом напереваги. Ноги у юнака підкошувалися, серце стукало про ребра. Вершник наздоганяв його. "Зараз мені кінець!" - подумав юнак і впав на коліна, покірно очікуючи своєї долі. Отут він раптом згадав наставляння синьйора Рикардо. Гуалтьеро схопився на ноги й обернувся до переслідувача. Особа вершника була закрита плащем, але кінь... Пресвята Мадонна, як гарний був кінь! Чорний, без єдиної мітки, тонконогий, з пишною гривою! Гуалтьеро доторкнувся уводити, увести до ладу нього й швидко вимовив своє заклинання. Та знову усе зникло.
Гуалтьеро прокинувся ранком. Він оглянув кімнату - ніщо не змінилося. Але, коли юнак визирнув у вікно, він побачив, що у ґанку б'є копитом чорний, без єдиної мітки, кінь, тонконогий, з пишною гривою.
- Навіщо мені кінь! Навіщо мені меч! - викликнув Гуалтьеро. - Адже я не мрію про військову славу. Моє серце прагне тільки спокою, а сни продовжують мучити мене, як і раніше.
Однак він Усе-таки розв'язав ще раз виконати рада синьйора Рикардо. Коли прийшов час спати, він знову поклав під подушку аркуш папороті. У ту ніч йому приснилося, що він бродить у темній печері. Гуалтьеро праг з неї вибратися, і не міг знайти виходу. Він ішов у одну сторону й натикався на глуху кам'яну стіну. Ішов у іншу - і знову попадав у тупик. Йому видалося, що він провів під цими низькими зводами цілу вічність. Тоді він у розпачі вдарив по стіні кулаком. Камені розсунулися, і на Гуалтьеро потоком заюшили коштовності, що сліпуче сіяли, - золоті монети, рубіни й смарагди. Вони збили Гуалтьеро з ніг і усе сипалися й сипалися. Задихаючись під їхньою вагою, юнак з останніх сил прокричав заклинання.
Ледь Гуалтьеро відкрив ранком ока, як негайно знову замружив їх: так яскраво відіграли сонячні промені у купі самоцвітів. Ціла купа їх, немов насипана після молотьби пшениця, лежала посередині його кімнати. Гуалтьеро, піднявшись на лікті, дивився на червоні, зелені й сині переливчасті вогні. Раптом у двері постукали. Та не встигнув Гуалтьеро крикнути: "Увійдіть!" - як двері повільно розкрилися й у кімнату ввійшов маленький
Важливий чоловічок. У нього була така довга борода, що кінчик її, немов мітла, підмітала підлога, ніс схожий билна соснову шишку, а вічка - як два буравчики. Одягнений чоловічок був з такою пишністю, що йому позаздрив би будь-який придворний чепурун.
Як не здивувався Гуалтьеро, він не міг стриматися від сміху.
А чоловічок тим часом спритно, немов білка, вліз по ніжці на ліжко й піднявся на коліно Гуалтьеро. Із цього високого місця він відважив уклін і заговорив пронизливим голосом:
- Синьйор Гуалтьеро! Мій владар, його величність король країни сновидінь, досить стурбований тим, що відбувається у його королівстві. Ви привласнили собі меч такої краси, яка тільки може приснитися у сні! Ви повели скакуна, який скакає швидше думки. А сьогодні вночі ви спустошили королівську скарбницю, і вона тепер порожня, як сон новонародженої дитини, яка ще не вміє бачити снів. Так довше тривати не повинне. Мій король надіслав мене, щоб домовитися з вами.
- Ах ось як! - закричав у люті Гуалтьеро. - А як ваш король звертається з нещасними людьми, які проти своєї волі попадають у королівство сновидінь! Нарешті я розквитаюся з ним! Стільки років я боявся закрити очі ночами, а тепер нехай він тремтить, коли я лягаю спати. Той, хто танцює, повинен платити волинщику, хто розрізав диню, повинен купити її, хто доїть корову, тот. її й годує. Не було ще собаки, який вкусив би мене й не одержала б від мене стусана. А ваш король дражнив, переводив, терзав, мучив мене, пилок кров з мого серця й сльози з моїх очей. Осине гніздо - ось що таке ваше королівство, у ваших ріках тече не солодка вода забуття, а цибульний сік!..
Отут Гуалтьеро зупинився, щоб перевести подих. Тоді чоловічок, приголомшений цієї бурою слів, швидко сказав:
- Але мій король обіцяє не посилати вам більше дурних снів.
- Дешево ж він прагне від мене відскіпатися! - відповідав Гуалтьеро.
- Ну, так ми можемо домовитися інакше, - сказав посол. - Ви віддасте
Усе, що вже забрали у мого короля, і заприсягнетеся не нести у нього ніколи ні однієї речі. А до роль замість буде вам посилати самі отборнейшие сновидіння, з тих, які любить дивитися він сам.
- Іде! - відповів, розвеселившись, Гуалтьеро.
- У такому випадку приятнейших снів! - пискнув чоловічок і миттю зник. Разом з ним зникли дорогоцінні камені, не стало меча, спорожніла стайня.
Із цього часу Гуалтьеро зажив спокійно. Він весело проводив дні, а лягаючи спати, заздалегідь радів снам. Сни й справді були самі приємні. Іноді смішні, так що юнак, згадавши їх днем, раптом починав сміятися; іноді такі чудесні, що шкода було прокинутися. Так пройшло три роки. Та ось Гуалтьеро одного разу вночі побачив себе на квітучому лузі. Поруч із ним ішла дівчина. Ніколи Гуалтьеро не був так щасливий, як зараз. Він слухав її ніжний голос, дивився у променисті очі й почував, що серце його зігрівається гарячою любов'ю. Раптово він згадав, що це тільки сон, і засмутився. Він сказав:
- Ідемо помедленнее! Я боюся, що, коли ми дійдемо до краю лугу, ти зникнеш. Я завжди з радістю чекав настання дня, але сьогодні мені хотілося б, щоб сонце не сходило й ніч не кінчалася. Словом, я люблю тебе...
- Адже ти маєш право зробити так, щоб ми не розставалися! - викликнула дівчина. - Що ж ти баришся? Скоріше доторкнися до мене й скажи свої чарівні слова.
- Але я заприсягся вашому королеві ніколи не нести з його країни жодної речі.
- Хіба я річ? - здивувалася красуня. - Я легка хмарина, що тане у височині, сонна мрія, що йде із зорею. Та якщо ти доторкнешся до мене, я адже теж не стану річчю. Я буду живою дівчиною, яка любить тебе.
- Ти любиш мене! - закричав Гуалтьеро. Забувши про усе на світі, він міцно обійняв свою улюблену й проговорив:
- Те, що я бачу, - я бачу у сні, Але ти наяву приходь до мене! хмаринка, що тане у небі, сонна мрія стала явою. Гуалтьеро одружився на дівчині, і вони зажили щасливо.
Але ось дивна справа - Гуалтьеро з тієї пори не бачив снів, ні поганих, ні гарних. Вірно, король країни сновидінь повелів стражам не впускати його у своє королівство. Однак Гуалтьеро не засмучувався. Адже з ним була та, яку він зустрів у сні й любив наяву.