Жили у Сан-Марино два дурні. Самі-Те вони не вважали себе дурнями, так жителі Сан-Марино щодня говорили їм про це. Але дурні усе не вірили. Ось зійшлися якось обоє й прийнялися радитися, як би їм довідатися - дурні вони чи ні. Думали вони, думали - у кого запитати.
- У судді, - запропонував перший дурень.
- Е, ні, - відповів другий. - До судді я не піду. Приблизно отак з місяць назад я подав скаргу на сусіда за те, що той побив мене ціпком. А суддя замість того, щоб покарати цього негідника, обізвав мене дурнем і прогнав ладь.
- А за що тебе бив сусід? - запитав перший дурень.
- Не знаю. Це, чи бачиш, мені приснилося. Я тільки праг сусіда запитати, за що він мене б'є, так у цю хвилину й прокинувся. Підемо-но ми краще до крамаря. Про нього говорять, начебто він так розумний, що самого чорта перехитрить.
- Е, до крамаря я не піду, - відповів перший дурень. - Минула неділя захотів я купити собі черевики. Дав мені крамар черевики. Подивився я, вони різні: у одного шкарпетка у одну сторону дивиться, у іншого - у іншу. Ні, думаю, мене не проведеш. Та попросив у нього два однакові черевики. Отут крамар говорить: "Якщо тобі заманулося два лівих носити, так плати й за два праві. А не прагнеш, пішов геть, дурень". Ну, я й пішов,
- Що ж нам робити? - сказав другий дурень.
Стали знову думати. Думали, думали й розв'язали відправитися до самого тата римському. Адже падре у церкві говорив, що тато римський ніколи не помиляється.
Пішли дурні у Рим до тата римському. Поцілували у нього туфлю за звичаєм і прийнялися скаржитися.
- Пресвятий тато, розсуди ти нас із жителями Сан-Марино. Прозвали нас дурнями, а ми не віримо. Якщо ми й справді дурні, - виходить, дурні, а якщо не дурні, так вели сусідам називати нас розумними.
- Ну що ж, розсуджу, - погодився тато римський. -
Тільки ти мені скажи, - повернувся він до одному з дурнів, - за що тебе у перший раз назвали дурнем.
- А ось за що, - відповів той. - Років п'ять тому назад послала мене ранком мати за водою. Побрав я цебро, прийшов до струмка й став наливати воду ціпком. Занурю ціпок - стряхну крапельку, занурю ціпок - стряхну крапельку. До самого вечора набирав воду, а цебро усе ще не повне. Отут прибігла мати й вилаяла мене дурнем. Ну, а сусіди й почули. З тих пір і пішло: дурень так дурень! А що ж мені було - пальцем наливати? Так я б його у холодній воді зовсім заморозив.
- А тебе за що у перший раз дурнем назвали? - запитав тато римський у другого.
- Е, така дрібниця й згадувати небажання. Послала мене бабуся у льох
За глечиком молока. Отруївся я, так дверцята там виявилися низька. Увесь проходжу, а голова не проходить. Я попросив бабусю дверей у льосі вище зробити. А вона замість цього обізвала мене дурнем. З того й пішло. Вислухав їхній тато із самого початку до самого кінця й подумав: "Дурневі пояснювати, що він дурень, - однаково, що на вітрі борошно просівати. Але недарма я звуся татом римським - я їх не відпущу без відповіді". Він велів своєму служникові піймати мишку й посадити її у скриньку. Скриньку він дав дурням і сказав:
- Ось вам моя відповідь. Не заглядайте у скриньку, поки не повернетеся у Сан-Марино. Але знайте: якщо упустите відповідь, - виходить, ви останні дурні. Дурні побрали скриньку, поцілували татові туфлю за звичаєм і відправилися тієї ж дорогою назад.
Повернулися додому - замкнулися у кімнаті, наглухо закрили двері й вікна. Потім підняли кришку скриньки, а звідти щось як вискочить! Кинулися дурні ловити відповідь тата римського, а мишка прошмигнула у норку -і немає її.
- Слухай-но, - говорить один дурень, - який же це відповідь? Це, здається, миша.
- Миша? Ось уже не знаю, - сказав другий дурень. - Я ніколи миші не бачив. А ти?
- Я бачив. Вона маленька, сіренька, із хвостиком і позаду у неї кішка.
- А отут маленьке було, сіреньке було й хвостик був. А кішки не було. Виходить, це не миша.
Подивилися дурні один на одного й говорять:
- Нічого не поробиш. Упустили ми відповідь тата римського. Виходить, ми й справді дурні.