Жили дві сестри - Ганна-Марія й Виттория. Ганна-марія вийшла заміж за багатого крамаря, Виттория - за вугляра. Вугілля палити - не те, що товари у крамниці продавати так бариші підраховувати. Вугляр працює багато, заробляє мало. Але у маленькому будиночку, що стояв на опушці лісу, завжди було веселе, тому що вугляр вставав з пісень і спати лягав з пісень, так не з однієї й тієї ж, а усе з різними. Та звідки він їх брав! Діти у Виттории - дві дівчинки й три хлопчики - росли рум'яні, слухняні й веселі. А у Ганни-Марії був усього один син, та й той злий і плаксивий. Як мати йому не догоджала, як не балувала, він тільки худнув і бліднув від злості. Ось багата Ганна-Марія й заздрила бідної Виттории. Настав рік, коли у місцевості, де жили сестри, з'явилася чорна
Лихоманка зі своєю подругою - кощавою смертю. Вони заглядали те у один будинок, то у іншій. Не минули страшні гості хатини вугляра, постукалися й у будинок крамаря. У один день сестри вийшли заміж, у один день стали вдовами.
Залишилася Виттория з п'ятьма маленькими дітьми. Вугілля обпалювати не жіноча справа, а іншої роботи Виттория, як не шукала, знайти не могла. Тоді розв'язала вона піти до своєї сестри Ганні-Марії.
- Допоможи мені, сестра, - попросила Виттория - Дай хоч небагато хліба, щоб нагодувати дітей.
- Нав'язали на мою голову дармоїди! - закричала Ганна-Марія. - Ну, так
І бути, ледарка, прибери у будинку, вичисти хлів, нагодуй худобин, виполи город, тоді й просити будеш.
Виттория прибрала у будинку, вичистила хлів, задала корм коровам, подоїла їх, усі бур'яни у городі висмикнула.
- А тепер спечи хліб, - наказала Ганна-Марія. Коли хліб спікся, вона вибрала самий маленький хлібець і дала сестрі.
- Можеш приходити завтра знову, - сказала крамарка, а про себе
Подумала: "Недовго ж будуть рум'яними твої діти, якщо ти розділиш на п'ятеро такий хлібець!" Виттория прийшла й наступного дня. Сестра задала їй роботу ще тяжчай, а ввечері поклала перед нею хлібець менше вчорашнього. Тільки цього разу Виттория виявилася похитрей - вимісила тісто, а руки мити не стала. Прийшла додому, поставила казан на вогонь і усе борошно, що пристало до долонь, стряхнуло у воду. Вийшла смачна борошняна юшка. Діти поїли її й майже ситі лягли спати.
Так і стала робити Виттория. Та рум'янець на щоках її дітей розлився ще яскравіше, чим раніше.
Одного разу Виттория у дворі у сестри молола на ручному млині зерно. Раптом у ворота ввійшов злиденний старий.
- Дай мені шматочок хліба, добра жінка, - сказав він, - я голодний. Виттория відповіла:
- Та рада б нагодувати тебе, так я тут не господарка. Попроси у моєї сестри.
Отут Ганна-Марія вибігла з будинку й прийнялася сваритися:
- Убирайся, бурлака, поки я собаку на тебе не нацькувала!
А за Ганною-Марією вискочив її син. Він зібрав камінчики під ногами й давай шпурляти їх у старого.
Жебрак повернувся, щоб піти, але Виттория встигнула шепнути йому:
- Увечері чекай мене у повороту дороги, де ростуть більші оливи. Виттория скінчила роботу й пішла додому. На камені у повороту дороги сидів жебрак і чекав Витторию. Вона вийняла з кошика свій хлібець, розламала його на шість рівних частин і одну простягнула старому. Старий побрав хліб і запитав:
- Чию же частку ти мені віддала, жінка?
- У мене п'ятеро дітей, - відповіла Виттория, - шоста я сама. Ось я й віддала свою частку. Ти не турбуйся, я сьогодні багато попрацювала й скоро засну. А у сні людині їсти не хочеться.
- Що ж, спасибі. Може, і я тобі коли-небудь допоможу, - сказав старий. Пройшло ще небагато часу. Якось син Ганни-Марії побачив ширяючого у небі орла й захотів з ним пограти. Ганна-марія так любила сина, що будь у неї крила, вона неодмінно полетіла б за орлом. Однак крил у неї не було, і вона стала вмовляти милого сина пограти іншими іграшками. Але
Милий син праг тільки орла. Він роззявив свій великий рота і прийнявся волати. Так так, що до вечора усе у будинку оглухнули від його лементу, а сам він занедужав.
- Ну, а твої діти, - запитала Ганна-Марія у Виттории, - здорові?
- Здорові, - відповіла Виттория.
Та отут Ганну-Марію почала гризти чорна заздрість. Вона послала сестру працювати у поле, а сама побігла до неї у будинок. Коли Ганна-Марія побачила, які рум'яні й веселі діти у Виттории, вона ледве не заплакала від прикрості.
- Е, милі племінники, добра б вам не мабуть, чим годує вас мати, що у вас такі круглі щоки? - Та вона боляче вщипнула молодшого хлопчика.
- Ми їмо борошняну юшку, - відповів старший.
- Борошняну юшку? А де ж мати бере борошно?
- Як тільки мама приходить додому, вона стряхивает над казаном борошно, що пристало до долонь, - сказала дівчинка.
.. "Ах ось воно що!" - подумала Ганна-Марія.
У той же вечір вона веліла своїй сестрі гарненько вимити руки перед відходом і прогнала її, не давши ні шматочка хліба.
Виттория пішла додому з порожнім кошиком. На повороті дороги вона зупинилася й задумалася. Що вона скаже голодним дітям, чому їх нагодує? Отут Виттория побачила у узбіччя три камені. Вона підняла їх, поклала у кошик і зверху прикрила фартухом.
До її повернення діти, як завжди, наносили води, вимили казан і розпалили вогонь у вогнищі. Коли Виттория прийшла, вода у казані вже закипала.
- Ну, дитинки, - сказала вона, - сьогодні у нас буде юшка, так не борошняна, а з гарного м'яса.
Із цими словами Виггория вилучила у казан три камені.
- А м'ясо довге вариться? - запитали діти.
- Довго, дитинки, бачите, яке воно тверде, - і Виттория постукала дерев'яною ложкою по каменях у казані. - Коли воно стане м'яким, юшка буде готова. А поки пограйте.
Діти побігли відіграти. Мати села у казана, у якому варилися камені, і гірко заплакала.
"Година вже пізня, - думала вона, - діти пограють і заснуть, забувши про їжу. Сьогодні я їх обдурила, а що з нами буде завтра? чи Вдасться мені знайти роботу?
Але ось двері розгорнули й у кімнату вбігли діти. Вони привели із собою - кого б ви думали? - того самого старого-жебрака, якого Виттория недавно нагодувала хлібом.
- Мама, мама, - закричав старший син, - дідусь сказав, що він теж голодний! Нагодуй і його нашою м'ясною юшкою.
- Чому ж не нагодувати? - проговорила Виттория. - Але м'ясо ще
Тверде. Нехай дідусь погріється у вогнища й почекає, а ви побігайте небагато. Діти втекли. Тоді жінка сказала старому:
- Не гнівайся, добра людина. Минулого разу я віддала тобі свою частку. А сьогодні у мене нічого немає.
- Що ж вариться у казані? - запитав старий.
- Камені, - відповідала сумно Виттория.
- Навіщо ти обманюєш мене? Я почуваю захід м'яса.
- Клянуся тобі, там немає нічого, крім каменів, - сказала бідна жінка й, підбігши до казана, черпнула з нього великою дерев'яною ложкою. Як же вона здивувалася, побачивши у ложці великий шматок вареного м'яса!
- Я ж говорив, що пахне м'ясом, - сказав старий. - Клич дітей вечеряти.
- Але юшку ще потрібно посолити, а у мене немає солі.
- У тебе червоні очі. Виходить, ти плакала. Може, одна сльозинка потрапила у казан. Немає нічого солонее материнських сліз.
Виттория спробувала юшку. Та правда, вона була солона у міру.
- Дитинки, ідіть їсти! - закричала вона зраділо й налила юшку у більшу миску.
- Дай дітям по шматкові хліба до юшки, - сказав старий. Виттория покачала головою.
- У будинку немає хліба.
- Ти знову мене обманюєш, - відповів старий, посміхаючись. - Подивися на полку у шафі. Виттория слухняно відкрила дверку шафи й побачила, що на полку лежать сім паньолу - маленьких круглих хлібців. Усі ситно поїли. Потім старий сказав:
- Тепер непогано б випити стаканчик доброго вина й закусити скибочкою броччо. Спустися-но, жінка, у льох.
Виттория, не говорячи ні слова, спустилася у льох, хоча знала, що там зовсім порожньо, навіть мишам поживиться нема чим.
Але чудеса не скінчилися. У льосі стояло барило вина, і поруч лежали голівки броччо - солоного овечого сиру, а з товстого гака на стелі звисали копчені окости й грона ковбас. Після вечері дітлах заснув.
- Ах, синьйор жебрак, - викликнула Виттория, - так ви, видне, чарівник!
- Так воно і є, - відповів старий. - Зробити усе, що я зробив, сущі
Для мене дрібниці. чи Бачиш, за останню тисячу років я порядком утомився. У лісі у горах коштує старий дуб, мій ровесник; у його дуплі я завжди відпочиваю, коли мені хочеться. Зараз я розв'язав трошки здрімнути, годков отак сто. А перед тем як відправитися у гори, прагну розрахуватися з усіма боргами. Усе, що я подарував, залишиться при тобі. У казані не переведеться м'ясо, у шафі - хліб, у льосі - вино, сири й ковбаси. А тепер я піду. Є у мене ще один боржок - твоїй сестриці і її синкові. Платити його не так приємно, але що поробиш!
Та старий, крекчучи, піднявся з ослона. Виттория наздогнала його у дверей і схопила за край одягу.
- Ах, добрий синьйор чарівник, прошу вас, пощадите мою сестру!
- Та радий би, так не можу. У нас, у чарівників, теж свій закон - за усе платити по заслугах. Хто чого заслужив, то й одержить.
Старий пішов.
А Виттория так і не заснула до світла. Хоч і зла у неї сестра, а Усе-таки сестра. Ранком побігла вона до Ганни-Марії.
Дивиться - Ганна-Марія, ціла й непошкоджена, вийшла зустрічати її на ґанок.
- Лихо, сестриця! - закричала вона. - Учора ввечері приходив до мене той самий проклятий ста...Ой, ой, ой! - і Ганна-Марія схопилася за щоку. - Той самий добрий дідок і сказав, що щораз, коли я почну сваритися, у мене заболять зуби. А як не сваритися, щоб його чорти уне...Ой, ой, ой! Зберігай його пресвята Мадонна!
Отут вбіг у двір і синок Ганни-Марії із ціпком у руці. У ґанку спокійно сидів собака. Милий синок праг було замахнутися на собаку ціпком, але ціпок викрутився змією й ударила його по чолу.
- Золотий мій персик, - стала голосити, побачивши це, Ганна-Марія, - і тебе не пощадив старий ду...Ой, ой, ой! Подумай тільки, сестриця, бідній дитині тепер і пограти не можна! Камінь кине-у себе ж потрапить. Раз у раз до його синців і подряпинам примочки прикладаю.
Виттория засміялася й повернула додому.
Отут би можна й скінчити казку, так ось що треба ще сказати.
З тієї пори, як трапилася ця історія, пройшло без малого сто років. Скоро прокинеться у своєму дуплі старий чарівник і знову піде бродити по світлі.
Може, і ви, хлопці, зустрінетеся з ним. Ви його не бійтеся. Він старий гарний. Не забувайте тільки, що він за усе платить по заслугах: хто чого заслужив, то й одержить.