"Коннор був кращим із усіх сопілкарів; а це не малість. Він умів відіграти всякі пісні й народні гімни, нітрохи не утрудняючись. Це б ще всі нічого, так ходив про нього у народі слух, що він не одну просту музику знає, а й таку, якої може змусити танцювати усе колом себе. Жодна ярмарок, жодна весілля, жоден парафіяльне свято не обходилося без сліпого Коннора і його сопілки. Бабуся-Мати водила нещасного сліпого під руку з одного місця на інше.
Трапилося їм одного разу прийти у Ивераг, приморське містечко, відомий у всій Ірландії своїми бурхливими берегами. У той день був у місті свято й усі жителі гуляли на галявині, яка простягнеться за містом від підошви високих і крутих гір до самого моря. Ледве тільки з'явився сліпий сопілкар, усі негайно його оточили й застави-чи відіграти. Почалися танці. Довго відіграв сопілкар, і всі, що слухали музику його, що й танцювали під такт її безупинно говорили: "Ось музика, так музика!" Усіх більше захоплювався нею один горбатий і старий танцмейстер. Коли, нарешті, Коннор зупинився, щоб відсапатися, той не витерпів, підбіг до нього й, приязно вдаривши по плечі, сказав:
- Славно ти відіграєш, дружок! Тільки адже суха ложка рота б'є. Ти, вірно, не відмовишся випити?
- Ну, звичайно, - відповів Коннор, - якщо тільки буде на те ваша милість.
- Чого ж ти прагнеш?
- Так я, пан, не розбірливий. Але вуж якщо ви так добрі, що довідуєтеся про мій смак, так подаруйте мені склянка скроні.
- Що склянка! Я тобі цілу пляшку подати велю.
Коннр, звичайно, не відмовлявся від такого частування, а, напроти того, подякувавши за нього дуже чемно, скоро осушив пляшку й, поставивши її на стіл порожню, дуже весело сказав:
- Добре було скроні!
Він посидів кілька хвилин мовчачи, потім посміхнувся й, звернувшись до танцмейстера, сказав:
- Ну, друг, потішив ти мене, тепер моя черга тобі потішити! - і перш ніж хто-небудь встигнув зрозуміти теперішній зміст цих слів, він раптом схопився за свою сопілку й заграв заповітний чарівний мотив, про який ходило у народі так багато різних толков.
Усе, що було на галявині: старі й молоді, діти й ушановані матері сімейств, столи й ослона, кружки й пляшки, - усе затанцювало, закружилося у самому скаженому пориві. Мало того, море захвилювалося, і викликані чудовою музикою на поверхню стали припливати до берега всілякі риби й пританцьовувати, і підстрибувати у такт чарівному мотиву. Толстопузие краби й гостроголові раки виходили з води й, переплітаючись своїми широкими клішнями, становили самі сміховинні хороводи. Худі міноги й жирні вугри те звивалися під музику у кільця, то розповзалися по піскові примхливими й найрізноманітнішими фігурами. Сам Коннор, нарешті, не всидів на місці й пішов поруч зі своєю бабою-матір'ю переминатися з ноги на ногу й підстрибувати серед дикої загальної метушні...
Та раптом з вод здалася жінка чудової краси. Довгі дивовижні зелені волосся її, що падали густим покривом на спину й плечі, що й спускалися до самих колін, були прикриті маленької вострой шапочкою.
Через коралові губки визирали два ряди перлових зубів. Світлі очі дивилися весело з-під тонких брів, а струнке тіло було покрито білим, легким одягом, оздобленої коралами, квітами й раковинами. Ледь з'явившись над водою, вона стала легко й граціозно пританцьовувати під музику Коннора й швидко наближатися до берега. Ось вийшла вона на берег, підійшла, танцюючи, до Коннору, який виробляв ногами самі шалені стрибки й фігури, порвала його по плечі й сказала:
- Я знатна діва підводного царства; я живу на дні моря. Підемо із мною, друг мій Коннор; будь мені чоловіком. Ні у чому не буде тобі відмови, ти будеш їсти й пити на золоті й сріблі й, женившись на мені, станеш царем над усіма рибами.
Коннор у відповідь на це відшукав її руку, поцілував і, продовжуючи відіграти й танцювати, став за нею йти до моря. Усе колом як і раніше танцювало у якімсь дивному й незрозумілому шаленстві, рішуче не зауважуючи ні морської діви, ні того, що Коннор, побравши її під руку, направлявся з нею до моря. Одна тільки баба-мати помітила з жахом, що морська діва захоплює її сина у своє підводне царство, і підняла страшний лемент:
- Син мій, син мій! Що ти її слухаєш! Навіщо йдеш ти до неї? На кого ти мене залишаєш? Дати подумай хоч про те, що якщо ти на ній, язичниці, одружишся, так адже внучата у мене будуть риби, напевно риби! Перевір своєї матері, повернися, поки не пізно!
Коннор стояв уже у цей час у воді по коліно й пританцьовував, як і раніше опираючись на руку чарівної морської діви. Коли голос матері досягся його вух серед загального гамору й шуму, він обернувся убік матері своєї й закричав їй:
- Не турбуйся, матінка: там мені буде ліпше, чому на землі. А щоб давати тобі знати, що я ще живий, щороку буду я тобі до цього місця берега надсилати по хвилях обпалена колода.
Отут знову заграв він на своїй сопілці й пішов по воді далі. Величезна піниста хвиля повільно присувалася назустріч йому. Морська діва швидко накрила його своїм одягом, і вони зникли під хвилею... Баба-Мати вмерла незабаром з горя по своєму сині, не дочекавшись звісток від нього. Якщо ж вірити старожилам тих місць, то з лишком років сто сряду у призначений час і до призначеного місця постійно припливала велика обпалена колода, так ось тільки недавно припливати перестало".