У один сонячний День — те був не простий День, а свято, самий улюблений у Ірландії весняне свято — Благовещенье — уздовж живоплоту по сонячній стежці проходжувався молодий хлопчик. Кликали його Том Фитцпатрик. Гуляючи по полю, він раптом почув неголосне тук-тук, тук-тук, десь у самої землі за огорожею.
«Невже каменка клацає? - подумав Том. - Для неї нібито зарано!»
Та Тому захотілося глянути на ранню пташинку, щоб своїми очима переконатися, правабоно він угадав чи ні. Ось він підкрався навшпиньках до огорожі, розсунув кущі й… Та побачив, але тільки не пташинку, а величенний, прямо із цебро, бурий глиняний глечик.
Однак саме дивне було інше: поруч із глечиком сидів маленький-премаленький, зовсім малюсінький дідок. На ньому був заслинений, затасканий шкіряний фартух, а на голові красувалася маленька треуголка.
У Тома на очах дідок витягся з-під себе дерев'яну лавочку, устав на неї й маленьким глечиком зачерпнув у великому глечику, потім поставив повний глечик поруч із лавочкою, а сам сіл на землю біля великого глечика й почав прибивати каблук до черевика із грубої коричневої шкіри — тук-тук, тук-тук.
Це й було те саме « тук-тук», що почув Том.
«Сили небесні! - викликнув про себе Том. - Лепрекон! Ледве-їй, лепрекон! Чути-Те я про них чув, але ось не думав, що вони насправді зустрічаються!»
Ви вуж, напевно, догадалися, що Том мав на увазі веселого ельфа-шевця, якого у Ірландії називають лепрекон. Але саме цікаве, що лепрекони вміють шити черевик тільки на одну ногу — або на праву, або на ліву, — так, у всякому разі, про них говорять.
«Мені удача! - подумав Том. - Тільки тепер не можна з нього око спускати, а то він зникне, немов його й не бувало».
Та Том підкрався до лепрекону ближче тихо-тихо, немов кішка до мишки, а саме око з нього не спускав.
- Хай бог помагає, сусіде, — сказав він, а сам вуж руку простягнув до маленького шевця.
- Спасибі на доброму слові, — відповів лепрекон, подивившись на Тома.
- Ось тільки дивую я, чого це ви у свято працюєте! - говорить Том.
- Це вже моя справа, — відповідає стариган.
- А не будете ви так люб'язні сказати, що у вас у цьому величезному глечику?
- Тому ж не сказати, — говорить дідок з нігтик. - У ньому найпрекрасніше пиво.
- Пиво? - здивувався Том. - Грім і блискавка! Де це ви його роздобули?
- Де я роздобув його? Сам зробив! А із чого, угадай!
- Ну, ясно із чого, — говорить Том. - Із хмелю так із солоду, із чого ж ще.
- А ось і промахнувся! - говорить дідок з нігтик. - З вересу!
- З вересу? - здивувався Том ще більше, так так і пирснув зі сміху. - Ти, видне, за дурня мене ухвалюєш, так я й повірив, що з вересу!
- Не прагнеш — не вір, — говорить дідок. - Але я тобі правду сказав. Ти хіба не чув історію про датчан?
- Ну, чув, а що, властиво, про них чути-те? - запитав Том.
- Коли датчани за старих часів жили на нашому острові, вони навчили нас варити пиво з вересу, і з тих пір моя сім'я зберігає цей секрет.
- Ну й розумний ви народец! - викликнув Том. - А спробувати твоє пиво можна? - запитав він.
Але маленький старикан глянув на нього сердито й, насупившись, відповів:
- Краще вам, парубків, берегти батьківське добро, чим приставати до чесних людей з дурними питаннями! Оглянься-но! Не бачиш хіба, у твій овес забралися корови й увесь його потоптали. -
Та із цими словами дідок указав пальцем на щось у Тома за спиною.
Тому від несподіванки ледве було не обернувся. Так добре, вчасно спохватився, простягнув руку — і хвать маля лепрекона.
Так ось лихо: похапцем він перекинув глечик з вересковим пивом, а стало бути, йому вуж не покуштувати його ніколи у житті! Тому жахливо розсердився на дідка лепрекона й пригрозив, що помститься йому за такі жарти, якщо лепрекон не покаже, де ховає свої скарби.
Тому був впевнений, що у кожного лепрекона, так само, як у всіх ельфів — у Ірландії їх називають ще диниши, — заритий де-небудь у затишному місці глечик із золотом.
- Ну, так де ж твоє золото? - дуже грізно запитав Том.
Крихітка швець прикинувся переляканим і сказав:
- Через два поля звідси. Ідемо, я проводжу тебе туди, раз вуж так усе вийшло.
Та Том покрокував через поле, не випускаючи лепрекона з рук і не спускаючи з нього око ні на секунду, хоча йому доводилося й через огорожі перелазити, і стрибати через канави, і обгинати болота.
Уф, нарешті він добрався до широкого ромашкового поля, і лепрекон, указавши на високу ромашку, сказав з подихом:
- Рій тут і знайдеш великий глечик. У ньому повнісінько золотих гіней.
Але ось досада, у поспіху Том забув захопити із собою лопату. Що ж тепер робити?
Подумавши, він розв'язав, що не залишається нічого іншого, як бігти додому за лопатою. А щоб не помилитися, де потім копати, він дістав з кишені червону стрічечку й обмотало стебло тієї ромашки, на яку вказав лепрекон. Але отут у нього народилися деякі сумніви, і він сказав лепрекону:
- Заприсягнися, що не знімеш мою стрічечку із цієї ромашки!
Лепрекон заприсягся вірою й правдою, що пальцем не торкне її, і запитав дуже чемно:
- Сподіваюся, я більше не потрібний вам?
- Немає. Справа зроблена, тепер можеш іти. Скатертиною доріжка, бажаю удачі.
- Будь здоровий, Том Фитцпатрик, — сказав лепрекон. - Нехай на користь піде тобі моє золото, коли ти його відкопаєш.
Тому вилучив маленького шевця на землю, і той відправився геть.
А Том, як ви самі можете собі представити, кинувся із усіх ніг додому, знайшов лопату й повернувся відразу на ромашкове поле.
Але що це? Що побачив він, повернувшись на поле?
Лепрекон своє слово стримав: червоної стрічечки Тома він не торкав, що вірно, те вірно. Але зате обв'язав точно такою ж червоною стрічечкою стебло кожної ромашки на поле!
Бідолаха Том! Що ж йому тепер залишалося — перерити усе поле? Але це було неможливе. У поле було не менше добрих сорока ірландських акрів!
Довелося Тому вертатися додому голіруч і з лопатою на плечі.