Якось раз, почав Чорний Злодій, я утомився у дорозі, та і їсти захотілося, ось і підійшов до якогось будинку попросити чого-небудь поїсти. Входжу й бачу молоду жінку, а на колінах у неї дитину. У руках у жінки ніж, і вона те занесе його над дитиною, немов збирається його вбити, то відведе. Та при цьому гірко плаче, а мила дитина так і сміється, так і заливається від радості.
- Навіщо ти усе замахуєшся ножем на дитину? - запитав я у жінки. - Та чому так гірко плачеш?
Отут вона мені розповіла свою історію:
- Торік, коли я була з батьком і матір'ю на ярмарку, раптом, звідки не візьмися, налетіли на людей три велетні. Ніхто й отямитися не встигнув: у кого у руках шматок був, не встигнув його у рота покласти, а у кого у роті — проковтнути. Усіх дочиста обібрали велетні, а мене схопили й повели від батька з матір'ю ось у цей будинок, а потім сказали, щоб я стала дружиною старшому велетневі. Але я впросила його не одружитися на мені, поки мені не мине вісімнадцять років. А мені буде вісімнадцять уже через кілька днів, і тоді немає мені порятунку, якщо до цього хто-небудь не вб'є трьох людожерів.
- Але навіщо ж ти прагнеш зарізати цієї дитину? - запитав я.
- Учора вони принесли цього хлопчика й сказали, що він — син короля. Вони віддали його мені й веліли приготувати з нього паштет, і щоб паштет був готовий сьогодні до вечері.
- Не вбивай хлопчика! - сказав я. - У мене отут є порося, можна з нього приготувати паштет, вони й не спохватяться.
Дівчина так і зробила, як я порадив їй, і приготувала паштет з поросяти. Три людожери з'їли паштет із превеликим задоволенням і тільки присуджували, що дуже смачно, так обмаль. Потім старший людожер — він усе ще не наївся — послав молодшого брата у льох, щоб той відрізав шматок від якого-небудь мерця й приніс наверх. Той спустився у льох і, схопивши мене, відрізав чималий шматок від моєї ноги ледве вище коліна. Цей шматок довівся так по смакові старшому людожерові, що він сам спустився у льох, щоб забрати мене й присмажити на вогні. Він підняв мене, перекинув через плече, але не зробив і декількох кроків, як я встромив свій ніж прямо йому у серце. Та він намертво звалився на землю.
Потім у льох спустився середній брат, теж щоб знайти, чого б поїсти. Він, як і той, звалив мене на спину, але я його теж заколов і уклав на землю поруч із братом.
А молодший брат чекав-чекав за столом, коли принесуть підкріплення, нарешті розлютився й теж спустився подивитися, що це так затримало його братів. Він знайшов їхніми розпростертими на землі, став термосити їх і виявив, що вони обоє мертві. Він з подивом оглянувся по сторонах і помітив мене. Розмахуючи над головою величезним залізним кийком, велетень кинувся на мене. Він націлився мені у голову й вилучив кийок з такою силою, що вона на три фути уросла у землю. Але я встигнув увернутися, і жоден волосся не впало з моєї голови. Поки велетень намагався витягтися кийок із землі, я підбіг до нього й тричі всадив йому у бік свій ніж.
Він заніс кийок ще раз, прицілився у мене, але я знову увернувся й знову, поки він витягав свій кийок, тричі вдарив його ножем у живіт. До він замахнувся на мене втретє, і підступний сучок його кийка впився у мене й просвердлив більшу діру у моєму боці. Отут велетень звалився на землю й випустив дух. Однак я теж був дуже слабкий, кров так і хльостала з мене. Та я вуж зовсім було приготувався закрити навіки очі, як отут у льох утекла по сходах дівчина. Побачивши її, я піднявся на лікті й крикнув їй:
- Скоріше біжи за мечем велетня, він висить біля його ліжка на цвяху, і відрубай йому голову!
Вона вибігла й відразу повернулася з мечем у руках. Безстрашно, не гірше будь-якого чоловіка, вона розмахнулася й відрубала людожерові голову.
- Тепер я вмру з легким серцем, — сказав я.
- Ні, ти не вмреш, — сказала вона, — я віднесу тебе у сусідній льох, де коштує казан з живою водою, і твої рани відразу заживуть, і ти встанеш як ні у чому не бувало.
Та вона відразу звалила мене до себе на спину й поспішила у інший льох, де зберігався казан з живою водою. Вона підняла мене до краю казана, але отут я зовсім знепритомнів. Тоді вона занурила мене у живу воду, і не встигнула вода торкнутися моєї шкіри, як я вже знову був здоровий і повний сил.
- Ну що, близько до смерті я був тоді? - запитав Чорний Злодій короля Конала.
- Звичайно, — відповів король, — але якби й не був, я однаково не кинув би тебе у казан, а подарував би тобі життя, як і іншим, тому що, не будь тебе, і мене б не було сьогодні тут — адже я і є той сама дитина, якої повинні були запекти у паштеті людожерам на вечерю.
- Мій батько знав, що життя мені врятував Чорний Злодій, — мовив король, — і він обшукав усе світло, щоб знайти тебе й нагородити, але так і не знайшов. Тому ласкаво просимо до нас, будеш дорогим гостем, і на честь твою я накажу приготувати великий бенкет.
Ну ось, попировали, а потім король обдарив Чорного Злодія й золотом, і сріблом, і чому тільки можна, а трьом синам короля Ейре дав трьох коней, щоб вони відвели їх і показали своїй мачусі.
- Коли вона об'їде на них усе королівство, — сказав король Конал, — відпустите коней, і вони прискакають назад до мене.
Та ось три брати привели у королівство Ірландське трьох коней короля Конала й з'явилися до мачухи, яка з того самого дня, як вони пішли, стояла на даху замка й чекала, поки вони повернуться.
- Ви привели скакунів? - здивувалася мачуха.
- Так, привели, — відповіли брати. - Але ми не збираємося віддавати їх вам назовсім. Ваше завдання було: відправитися за скакунами короля Конала й привести їх сюди. Ми це виконали!
Та із цими словами вони відпустили коней. Як вітер помчалися скакуни назад до короля Коналу.
- Можу я тепер спуститися у замок? - запитала мачуха.
- Поки ще ні, — сказав молодший із братів. - Адже ще я не призначив вам своє покарання за партію, яку виграв у вас до нашого від'їзду.
- А яке твоє покарання? - запитала зла королева.
- Залишайтеся на цім місці доти, поки не найдеться ще трьох королівські синів, які погодилися б відправитися за кіньми короля Конала.
Як тільки королева почула це, вона намертво звалилася з даху замка.