Після того як я розбив трьом відьмам, укравшим у мене торф і вся моя худоба, їх горщик, вони перерізували у мене всіх курей, потоптали посіви, загалом, довели мене до такої вбогості, що мені довелося вийти на більшу дорогу, щоб прокормити дружину й усю сім'ю.
Якось уночі гнав я додому стару шкапу й корову, щоб було чому нагодувати дітей, і так утомився, тягнучись слідом за ними, що сіл у густому лісі під деревом передохнути. Було холодне, а тому що у кишені у мене лежав кремінь, я висік вогонь, щоб зігрітися. Недовго я просидів у багаття, як бачу — з темряви з усіх боків, крадькома, з'являються тринадцять величезних і моторошних котів! Таких більших і страшних, яких світло ще не бачив: дванадцять котів ростом з дорослого чоловіка, а тринадцятий, їх ватажок, ще того більше. Величезний, лютий, з дикими зеленими очима, що так і загорілися, що й заблискали, коли він сів у вогню й уп'явся на мене. Інші розсілися по шести по обидва боки від нього й усе разом прийнялися муркотати, так так голосно, немов грім загримів у тихій ночі.
Незабаром головний, рудий, кіт встає, піднімає морду й, дивлячись на мене через вогонь, говорить:
- Не бажаю я більше голодувати! Дай мені зараз же чого-небудь поїсти!
- Але у мене нічого ні, крім геть тієї білої шкапи, яка прив'язана до дерева за тобою.
Рудий кіт стрибнув на коня й, роздерши її навпіл, одну половину з'їв сам, а іншу залишив своїм дванадцяти дружкам. Ті жваво розправилися з нею й навіть обглодали кісточки.
Потім усі тринадцять повернулися на свої місця до вогню й сіли навколо мене, облизуючись і муркочучи так голосно, хоч вуха затикай.
Незабаром головний кіт заговорив знову й сказав:
- Мені знову хочеться їсти. Дай чого-небудь ще!
- Але у мене нічого ні, крім цієї безрогої корови, — відповів я.
Рудий кіт накинувся на корову й розділив її навпіл, як раніше кінь. Одну половину з'їв сам, а іншу залишив своїм дванадцяти дружкам. Поки коти-чудовиська жерли корову, я зняв із себе плащ і обмотав його навколо пня, а наверх насунув мій ковпак. Я праг, щоб вийшло схоже на мене, тому що добре знав, що ці чудовиська зроблять, коли покінчать із коровою. Потім сам вліз на дерево.
Коти дуже швидко покінчили зі старою коровою, повернулися на свої місця й знову розсілися навколо вогню. Незабаром рудий кіт глянув на пень, який я залишив замість себе, і сказав:
- Є у тебе ще чого-небудь? Я вмираю від голоду!
Пень, звичайно, не відповів, тоді ватажок котів Перескочив через багаття прямо на нього й давай його терзати й рвати пазурами. Але дуже скоро він помітив, що помилився.
- Ага, — сказав він, — виходить, ти втік! Ну нічого, ми тебе швиденько знайдемо, куди б ти не заховався!
Та він наказав своїм дванадцяти котам обійти хоч усе королівство Ейре, але знайти мене. Шість котів повинні були шукати мене під землею, а шість на землі. Сам же він сів під деревом. Незабаром коти повернулися, облазивши всю землю знизу доверху й не знайшовши навіть моїх слідів.
Отут рудий кіт випадково подивився нагору на дерево й побачив мене.
- Ага, — сказав він. - Ось ти де! Нічого, скоро ти у мене звідти злетиш. Ану ж бо, — наказав він дванадцяти котам, — підгризіть це дерево!
Дванадцять котів відразу оточили дерево й прийнялися підгризати стовбур. Не встигнув я й оком моргнути, як вони перегризли його й звалили на землю прямо перед своїм ватажком. Але коли дерево падало, я встигнув перестрибнути на гілки сусіднього. Тоді коти стали підгризати це дерево, і тільки у останню хвилину, перед тем як йому впасти, я урятувався на третьому дереві.
Так вони переслідували мене всю ніч, підгризаючи кожне дерево, на якому я ховався, поки я не добрався до самого останнього дерева у цьому лісі. Вони прийнялися і його підгризати, і я просто не знав, як же мені від них тепер ушити. Вони перегризли вуж полствола, як раптом, звідки не візьмися, з'являються тринадцять страшних вовків: зграя із дванадцяти вовків і один величезний, лютий — їх ватажок.
Вовки напали на котів, і між ними зав'язалася кривава й жорстока битва, поки нарешті дванадцять котів і дванадцять вовків не виявилися намертво розпростертими на землі. Та тільки два ватажки продовжували боротися. Але ось ватажок вовків наніс рудому котові жахливий удар; рудий кіт встигнув лише схопити вовка за голову й за хвіст і розірвати його навпіл, і обоє звалилися мертвими один на одного.
Отут я спокійно міг зійти з дерева на землю й відправитися додому. Та коли я почав спускатися, дерево так і скрипіло, так і гойдалося під мною — адже коти майже зовсім встигнули підгризти його.
- Ну, — запитав Чорний Злодій, — хіба того разу я не був ближче до смерті, чому цей юнак зараз?
- Та насправді, був, — відповів король Конал. - Та я дарую йому життя, тому що свого слова порушувати не збираюся. Але залишається ще третій брат, так що підбавте-но жару під маслом, щоб воно було гаряченьке! - Та додав: — Ну, був ти коли-небудь ближче до смерті, чому цей юнак зараз?
- Ще б! - відповідав Чорний Злодій.
- Розкажи-но, — мовив король Конал, — і, якщо й справді був, я відпущу його на волю разом з його братами.
Та Чорний Злодій повідав королеві Коналу третю історію.