Ви бачите це озеро? - запитав мій співрозмовник, спрямовуючи свій погляд на стрімчак, що піднімався над Лохлейгом. - Хоча вам це й здасться неймовірним, але, незважаючи на всю свою непривабливість, — геть як воно заросло ірисом і всякою іншою травою, — озеро це вважається самим знаменитим у всій Ірландії, ви вуж повірте мені! Молодий і старий, багатій і бідняк, — словом, усякий із близька й далека йде до нього, щоб вилікувати цингу, виразки та інші недуги. Начебто сам всевишній подбав, щоб усі члени наші були цілими й непошкодженими, тому що це велике нещастя, коли вони відмовляються служити нам. Так ось лише минулого тижня побував тут у нас один дуже важливий француз. Приплів він сюди на милицях, а додому до себе повернувся здоровісіньким, як огірочок, даю вам слово! Правда, він і розплатився з Біллі Рейли непогано за те, що той вилікував його.
- Скажіть, будь ласка! А як же це Біллі Рейли вилікував його?
- Як! Так і вьлечил! Побрала тичина довше так сунув його у озерю до самого дна, а потім витягся на ньому стільки глини, скільки вистачило б і на тисячу болячок.
- Якої такої глини?
- Ну, який? Чорної, звичайно! Адже на дні озера повнісінько цьому чорному бруду, якому можна вилікувати хоч ціле світло.
- Так, стало бути, це й насправді знамените озеро…
- Ще б, звичайно, знамените! - погодився мій співрозмовник. - Але не тільки тому, що воно зціляє, ні-ні. Усім відомо, що на дні його перебуває прекрасне місто, у якому живе добрий народец, як дві краплі води схожий із християнами. Ледве-їй, щиру правду вам говорю! Шамас-а-снейд сам бачив їх, коли відправився за своєю строкатою коровенкой, яку у нього украли.
- А хто ж украв її?
- Зараз я вам усе розповім! Шамас — це бідний хлопчик, який жив зі своєю старою матір'ю у жалюгідній халупі на самому гребені пагорба. Вони перебивалися абияк, але так чи інакше зводили кінці з кінцями. Був у них клаптик землі, який приносив небагато картоплі, так, ще ось Пеструха давала їм ковток молока. Словом, по тем часам їм доводилося не так вуж туго. До того ж Шамас був майстром на всі руки й, коли пас корову, зрізав верес і у'язав віники. А мати продавала їх у базарний день і приносила додому тютюну, солі й усього іншого, без чого важко обійтися навіть біднякові.
Але ось якось раз Шамас піднявся у гори вище звичайного — він шукав верес довше, тому що городянки не дуже-те люблять низько нахилятися, а тому віддають перевагу віникам з довгими ручками. Пеструха його була розумна, що кожної з нас, грішних. Вона ішла за Шамасом по п'ятах, немов кімнатна собачка, так що доглядати за нею майже й не треба було. У той день вона відшукала на круглій галявині соковитий мохи, зелений, як лук, і спокійно паслася. А Шамаса порядком разморило, що могло трапитися із усяким у такий безхмарний літній День, і він приліг на траву відпочити, — ось як ми з вами зараз відпочиваємо на цих каменях. Та що ж! Не встигнув він трошки полежати, як раптом побачив, що довкола нього розігралися… Хто б ви думали? Пихтуни! Ціла юрба пихтунов. Це ельфи такі: вони ніколи не виймають трубки з рота й дуже люблять доглядати за дівчатами, коли ті пасуть у відокремлених долинах корів або овець. Одні пихтуни підкидали м'яч, інші піддавали його ногою, а треті підстрибували, немов кішки, і ловили його на лету. Усі вони були такі спритні й моторні, що Шамас із замилуванням стежив за їхньою грою. Але більше всіх йому сподобався маленький засмаглий пихтунчик у червоній шапочці, який усіх підряд збивав з ніг, немов розшпурював поганки. Раз йому навіть удалося заволодіти м'ячем, напевно, на цілі півгодини. Отут уже Шамас не стримався й крикнув:
- Браво, мій маленький гравець!
Але не встигнув він рота закрити, як — Шльоп! - м'яч потрапив йому прямо у очі, так що іскри з них посипалися. Бідолаха Шамас розв'язав, що осліп, і заволав:
- Тисяча проклять!
Але у відповідь почув лише голосний сміх.
- З нами хресна сила! - промурмотав він. - За що?!
Отут він протер собі гарненько ока й відчув, що начебто Полегшало: він уже зміг розрізнити сонце й небо. Поступово він бачив уже усе — усі, крім своєї корови й пустунів пихту-новий. Мабуть, вони розчинилися у ранковому тумані. Але куди ось поділася Пеструха? Шамас шукав її й там і сям, але він міг би проискать її й до сьогоднішнього дня й однаково не знайшов би, і у цьому немає нічого дивного — адже ельфи-те потягли її за собою.
Однак Шамас-А-Снейд нічого цього не знав і відправився додому до матері.
- А де корова, Шамас? - запитала бабуся.
- Так блазень із нею, з коровою, матінка, — відповів Шамас. - Не знаю я, де вона!
- Хіба так відповідають нещасної, старої матері, ти, дурень!
- Ох, матінка, не піднімайте ви шуму порожній-порожньому-по-порожньому! - сказав Шамас. - Ціла вона, наша стара Пеструха, нікуди не подіялася, право ж. Ось якщо б ока у мене були на ціпках, я б побачив, де вона зараз. Так, до речі ось, про очі. Ну й повезло ж мені! Ще трошки, і нема чим би мені стало доглядати за нашою Пеструхою.
- Про Господи! Що ж таке трапилося із твоїми очима?
- Так усі ці пихтуни, Господь урятуй нас і помилуй. Засадили м'ячем мені прямо у очі! Бита година я не бачив нічого, ну ничегошенъкй.
- Так, може, вони й потягли нашу корову? - запитала матір.
- Не-Ет, риса із два! - сказав Шамас. - Корова наша хитра, що твій суддя, на те й воля Божья. Та не така вона дурна, щоб іти за пихтунами, коли я знайшов для неї сьогодні не траву, а просте об'їдання!
Так мати із сином і проговорили всю ніч про свою корову, а ранком відправилися її шукати. Обшукавши всі вершини й низини, Шамас раптом помітив, що з болота стирчать… Еге, так ніяк рога його Пеструхи?
- Матінка! Матінка! - закричав він. - Я її знайшов!
- Де ж, мій хлопчик? - кричить бабуся.
- Так ось, у болоті! - відповідає Шамас.
Отут бідна бабуся як заволає не своїм голосом. З усією округи збіглися сусіди й витяглися корову з болота. Побожитися можна було, що це та сама Пеструха. А Усе-таки не та! Ось ви скоро й самі це побачите.
Шамас і його мати віднесли мертву худобин додому, здерли з неї шкіру, а гашу повісили над вогнищем. Звичайно, те, що вони залишилися без краплі молока, було дуже важко, і, хоча тепер вони одержали вдосталь м'яса, однаково навіки його не вистачило б. Так до того ж ще сусіди косо поглядали на них: мол, що це вони збираються їсти дохлятину?
Але гірше всього було те, що вони й насправді не могли їсти це м'ясо, тому що, коли його зварили, воно виявилося твердим, як мертвечина, та ще чорним, немов торф. Ви з таким же успіхом могли б устромити зуби у дубову дошку, як у це м'ясо, тільки потім вам довелося б сісти подалі від стіни, щоб не розбити про неї свою голову, намагаючись видерти із цього м'яса зуби. Так що зрештою їм довелося кинути це м'ясо собакам. Але навіть ті від нього відвернулися. Та ось воно було викинуто у канаву, де й згнило.
Ця невдача коштувала бідоласі Шамасу багато гірких сліз — адже тепер йому доводилося працювати з подвійною ретельністю. Та він із зорі до зорі пропадав у горах за вересом.
Одного чудового дня він проходив зі зв'язкою віників на спині повз ось ці самі пагорби й раптом побачив свою Пеструху! Її пасли два руді чоловічки.
- Ба, ніяк це корова моєї матінки? - говорить Шамас-А-Снейд.
- Ніяк немає! - відповідає один чоловічок.
- Так, звичайно, вона! - говорить Шамас, кидаючи віники на землю й вистачаючи корову за роги.
Тоді — що б ви думали! - руді чоловічки щосили женуть корову ось до цього самого обриву. Один поштовх — і вона летить шкереберть разом із Шамасом, який немов приріс до її рогів. Один сплеск, і води озера зімкнулися над ними, і Шамас разом з коровою пішов до дна.
Але тільки Шамас-А-Снейд подумав, що прийшов йому кінець, як раптом побачив перед собою великолепнейший палац із дорогоцінних каменів і самоцвітів. Та хоча він був зовсім осліплений пишнотою цього палацу, Усе-таки у нього вистачило розуму не випускати з рук рога своєї коровенки. чи Мало що з нею могли ще зробити? А коли його запросили зайти у палац, він відмовився.
Але ось пролунав страшний шум, двері замка розчинилися, і звідти вийшли сто красивих леді й джентльменів.
- Що потрібно цьому смертному? - запитав один з них, казавшийся паном.
- Мені потрібна корова моєї матінки! - відповів Шамас-А-Снейд.
- Але це ж не корова твоєї матері, — сказав пан.
- Тобто як так! - закричав Шамас-А-Снейд. - Так я її як свої п'ять пальців знаю!
- А де ти її втратив? - запитує пан. Отут Шамас підходить уводити, увести до ладу ньому й викладає усе: як він відправився у гори, побачив там пихтунов, які відіграли у м'яч, як м'яч потрапив йому у очі і як пропала його корова.
- Мабуть, ти правий, — говорить пан і витягає гаманець. - Ось тобі за двадцять корів, одержуй!
- Е, немає! - говорить Шамас. - Мене на полові не проведеш. Віддавай мою корову — і баста!
- Ну й дивак людей, — говорить пан. - Краще залишайся тут, поживи у палаці!
- А мені й з матінкою непогано живеться.
- Дурень! Так залишайся тут, будеш жити у палаці.
- А мені й у матушкиной хатині добре, — говорить Шамас.
- Будеш гуляти тут по садах, фрукти рвати, квіточки.
- По мені, вуж краще верес у горах рвати.
- Будеш їсти й пити солодко.
- Хм, так раз Пеструха знову у мене, картопля з молоком завжди вуж будуть.
- Ой-Ой-Ой! - закричали довкола нього леді. - Невже ти забереш корову, яка дає нам до чаю молока?
- А що ж? Моїй матінці молоко потрібно побільше вашого. Та вона одержить його! Так що вистачить мені зуби заговорювати. Віддавайте мою корову!
Отут вони оточили його й сталі пропонувати цілі гори золота за корову, але Шамас навідріз відмовився. Тоді, переконавшись, що він упертий, як осів, вони прийнялися його тузити.
Але однаково він доти не випускав з рук рога корови, поки нарешті різкий порив вітру не виніс його з палацу. Та вмить він опинився зі своєю Пеструхою на березі озера. Вода була зовсім спокійної, начебто її не тривожив ніхто із самого дитинства Адама — а це було давненько, самі розумієте.
Так-Те ось. Відвів Шамас-А-Снейд свою корову додому, а вуж як матінка їй обрадувалася! Але тільки вона промовила: «Боже мій, ніяк наша скотинка!» — коровенка відразу розвалилася, немов сухий брикет з торфу. Такий був кінець Пеструхи Шамаса-А-Снейда.
- А зараз, — сказав мій співрозмовник, піднімаючись із каменів, — піду-но подивлюся на мою корову, а то, не рівна година, потягнуть її пихтуни!
Я завірив його, що нічого подібного не трапиться, і на цьому ми розсталися.