"Якось дуже давно один ірландський селянин ішов через двір у стайню, щоб задати своєму коня корм; підходить і чує, що хтось у стайні пісеньку співає, так немов молоточком постукує:
Стукіт, стукіт, стукіт, стукіт, - ну, точно як башмачники, коли черевики тачают.
Він послухав - пенье й постукування не припиняються.
"Еее, - подумав він, - так це ж, напевно, лепрехаун - кому ж іншому бути? Підкрадуся-но я до нього потихеньку, схоплю його так відніму у нього сумку, що він на поясі носить, - так тоді й заживемо!".
Сказане - зроблене: тихенько ввійшов селянин у стайню, підкрався до того стійла, звідки чутна була пісня лепрехауна, заглянув у нього й бачить, що у самих ніг його коня сидить малюсінький чоловічок у червоному ковпачку, з молотком у одній руці, з маленьким черевичком у інший, і преспокійно муркоче собі під ніс пісеньку. Селянин обережно нагнувся й схопив лепрехауна обома руками.
- Ну, тепер уже не підеш! - закричав він. - Не скупися, віддавай гаманець-те! Ну!
- Перегоди, віддам, - відповідав дуже спокійно лепрехаун, - дай мені тільки відв'язати його від пояса!
Селянин і повірив йому, розставив руки, а той засміявся та й пропав... Тільки залишив він після себе черевичок, який селянин з горя сунув у кишеню й збув потім за сущу дрібницю".