Джек Догерти жив у графстві Клер, на самому березі моря. Джек був рибалкою, як і його батько й дід. Як і вони, він жив зовсім один, не вважаючи дружини, і завжди на одному місці. Люди не переставали дивуватися, тому це сім'я Догерти так чіпляється за цю дику ділянку, розташований удалині від населених місць і затертий меж величезних сточених скель, звідки видніється лише безкрайній океан. Але у Догерти були на те свої вагомі причини.
На всьому узбережжі це була єдино придатна для житла ділянка. Тут перебувала зручна бухточка: човен міг укритися у ній так само затишно, як пташка-топорок у своєму гнізді. Гряда підводних скель виходила із цієї бухти прямо у відкрите море.
Коли у Атлантичному океані розігрувався шторм — а це бувало часто — і убік берега дул сабоний західний вітер, чимало багатих судів розбивалося на цих скелях. Та тоді на берег викидало цілі стоси прекрасної бавовни, або тютюну, або тому подібного, більші бочки з вином або ромом, барила з коньяком і з голландським джином. Словом, бухта Данбег для всіх Догерти була як би невеликим, але дохідним маєтком. Це не означає, що вони не проявляли людяності й доброти до потерпілих моряків, якщо кому-небудь із них випадало щастя добратися до берега. Та насправді, скільки раз Джек пускався у своєї вутлої лодчонке — правда, та не могла зрівнятися з рятувальним вітрабоником чесного Ендрью Хеннеси, хоча морські хвилі вона розрізала не гірше якого-небудь глупиша, — щоб простягнути руку допомоги потерпілої аварія корабля команді. Якщо ж судно розбивалося вщент і команда гинула, чи коштувало сварити Джека, що він підбирав усе, що йому попадалося?
- Хіба хто-небудь страждає від цього? - проказував він. - Король? Так зберігай його Бог. Але ж усе знають, що він і так досить багатий і як-небудь обійдеться без того, що викидає море.
Та Усе-таки хоч Джек і жив таким ось пустельником, він був славним і веселим хлопцем. Ніхто Інший, вуж будьте впевнені, не зумів би вмовити Бидди Махони покинути затишний і теплий батьківський будинок у самому центрі Енниса й відправитися за стільки мабо, щоб жити серед скель, де самі близькі сусіди — тюлені так чайки. Але Бидди знала, що для жінки, що бажала спокою й щастя, кращого чоловіка, чому Джек, і не треба. Не говорячи вуж про рибу, Джек постачав половину всіх шляхетних сімейств у його окрузі ще й знахідками, які запливали у його бухту. Так що Бидди не помилилася у своєму виборі. Жодна жінка не їла, не пила й не спала так солодко, як місіс Догерти, і не виглядала такий гордої на недільному богослужінні.
Чимало видів перевідав Джек і чого тільки не наслухався, а, уявіть собі, залишився безстрашний. Водяних і русалок він не боявся нисколечко, напроти — першим і самим гарячим бажанням його було зустрітися з ними віч-на-віч. Джек чув, начебто вони дуже схожі на людей, але що знайомство з ними до добра не приводить.
Так, отож, йому ніколи не доводило хоча б мигцем побачити русалок, коли ті погойдуються на морській гладі, обкутані серпанком туману: чомусь човен його завжди відносило у протилежну сторону. Чимало докорів випало на частку Джека від Бидди — без шуму, як уміла вона одна, — за те, що він цілі дні пропадає у море, а вертається додому без риби. Але звідки було бедняжке Бидди знати, за якою рибкою ганявся її Джек!
А Джеку було образливе: жити у такому місці, де водяних і русалок, що омарів у море, і жодного разу не бачити їх. Та вже найбільше зллило його те, що й батько його й дід часто з ними зустрічалися. Він навіть пам'ятав, як ще у дитинстві чув про свого діда — той першим у їхній сім'ї поселився у цій бухті, — начебто у нього така дружба зав'язалася з одним водяником, що якби не страх перед гнівом священика, він би всиновив його.
Зрештою доля змилостивилася над Джеком, розв'язавши, що буде тільки справедливо, якщо він пізнає усе, що було відкрито його батькові й дідові. Та ось одного чудового дня, коли він гріб уздовж берега на північ і зайшов ледве далі звичайного, не встигнув він обігнути якийсь мис, як раптом побачив Щось несхоже ні на що, бачене їм колись. Воно сиділо зовсім неподалік на скелі, що видавався у море. Тіло його видалося зеленим, наскільки можна було розглянути на такій відстані. Та Джек міг би заприсягтися, хоча це й представлялося неймовірним, що у руках у нього була червона треуголка.
Джек битих півгодини простояв там, усі очі прогледів, ніяк не міг надивуватися, а той за весь час не ворухнув ні рукою, ні ногою. Нарешті у Джека лопнуло терпіння, і він ну свистіти й кликати його. Але водяник — а це був, безсумнівно, він — піднявся, надяг собі на верхівку червону треуголку й кинувся вниз головою зі скелі у море.
Після цього Джека заїла цікавість; він раз у раз направляв свої кроки до того місця, але більше жодного разу не бачив цього морського джентльмена у червоній треуголке. Та зрештою він розв'язав, що усе це йому просто примарилося.
Але ось якось у один непогожий день, коли морські вали здіймали вище гір, Джек Догерти надумав глянути на скелю водяника — колись він вибирав для цього ясну погоду — і раптом побачив цю дивну істоту. Воно те піднімалося на саму вершину скелі, то кидалося з неї вниз головою, то знову піднімалося нагору й знову кидалося вниз.
Тепер Джеку коштувало лише вибрати підходящий момент, тобто по-справжньому вітряний День, і він міг любуватися водяником скільки душі завгодно. Однак цього йому здалося мало, тепер йому вже хотілося завести близьке знайомство з водяником.
Він і у цьому превстигнув.
У один вітряний день тільки Джек добрався до місця, звідки міг розглянути скелю водяника, як розігрався шторм, так з такою шаленістю, що Джеку довелося укритися у одній з печер, яких так багато на узбережжя. Та там, на превеликий подив, він побачив свого водяника: щось із зеленими волоссями, величезними зеленими зубами, червоним носом і свинячими вічками. У водяника був риб'ячий хвіст, ноги у лусці й короткі руки, начебто плавців. Одягу на ньому не було, тільки під пахвою він тримав червону треуголку. Видалося, він про щось глибоко задумався.
Незважаючи на всю свою хоробрість, Джек злегка оторопів, але відразу розв'язав: зараз або ніколи! Змело підійшов до замисленого водяника, зняв капелюх, відважив низький уклін і промовив:
- До ваших послуг, сер!
- Та я до твоїх послуг, Джек Догерти, із превеликим задоволенням! - відповів водяник.
- Ось так справа, звідки ж ваша честь знає, як мене кличуть? - здивувався Джек.
- А як же мені не знати, друг ти мій, Джек Догерти? Адже я був знаком із твоїм дідусем ще задовго до його одруження на Джуди Риган, твоїй бабусі. Ах, Джек, Джек, я так любив твого дідуся! У свій час він був достойнейшим людиною. Ні уводити, увести до ладу нього, ні після, ні на землі, ні під землею ніхто не вмів, як він, тягти коньячок прямо з раковини. Я сподіваюся, друже, — мовив стариган, весело підморгнувши Джеку, — сподіваюся, ти виявишся гідним онуком свого діда!
- За мене не турбуйтеся! - відповідав Джек. - Якби моя матінка вигодовувала мене на одному коньяку, я б дотепер не ладь був залишатися сисунцем.
- Ось ця справа! Радий чути мовленню чоловіка. Нам з тобою слід ближче познайомитися, хоча б на згадку про твого дідуся. Повинен сказати, Джек, що батько твій був слабенький, голова у нього була не дуже-те міцна.
- Я думаю, — говорить Джек, — що, тому що ваша честь проживає під водою, вам доводиться міцно випивати, щоб зігрітися у такому сиром, незатишному й холодному місці. Я скільки раз чув, як говорять: п'є, немов риба. А де, насмілюся я вас запитати, ви дістаєте випивку?
- А сам ти де її дістаєш, Джек? - запитує водяник, затискаючи його червоний ніс між більшим і вказівним пальцями.
- Бу-Бу-Бу! - заволав Джек. - Тепер я знаю де! Та я вважаюся, сер, ваша честь має там унизу сухий і надійний льох, щоб зберігати її?
- Мій льох нехай тебе не хвилює, — з усмішкою говорить водяник, підморгуючи Джеку лівим оком.
- Ну, зрозуміло, сер! - і Джек продовжує: — Ось би глянути на нього.
- Тому ж немає? - говорить водяник. - Якщо ми зустрінемося отут у наступний понеділок, ми з тобою ще поговоримо про це.
Та Джек з водяником розсталися кращими друзями на світі.
У понеділок вони зустрілися, і Джек анітрошки не здивувався, помітивши у водяного дві червоні треуголки: під однією рукою й під іншою.
- Не буде чи з моєї сторони нескромно, сер, запитати вас, — сказав Джек, — навіщо ваша честь захопила сьогодні із собою дві шапки? Уже не чи збираєтеся ви одну віддати мені, щоб я міг заспокоїти мою цікавість?
- Ні, ні, Джек! Не так-те легко дістаються мені ці шапки, щоб роздавати їх праворуч і ліворуч. Але я запрошую тебе спуститися на дно й пообідати із мною. Для того, властиво, я й приніс цю шапку, щоб ти міг із мною пообідати.
- Господи, урятуй нас і помилуй! - викликнув Джек у здивуванні. - Невже ви прагнете, щоб я спустився на солоне, мокре дно океану? Так я захлинуся й задихнуся у цій воді, не говорячи вуж про те, що можу втопити! Яке тоді прийде бедняжке Бидди без мене-те? Що вона на це скаже?
- Ну яке тобі справа, що вона скаже, молокосос ти? Кого торкає воркотня твоєї Бидди? У колишній час ось і дід твій вів такі ж розмови. А скільки раз натягав він собі на голову ось цю саму шапку й змело поринав униз слідом за мною! Чимало відмінних обідів і раковин, наповнених добрим коньяком, покуштували ми з ним там унизу, під водою.
- Ви правду говорите, сер? Без жартів? - запитує Джек. - ПРО, тоді нехай я не знаю суми усе моє життя й ще один день, якщо виявлюся гірше мого діда! Підемо, але тільки вже без обману. Ех, де наша не пропадала! - викликнув Джек.
- Ну, вилитий дідусь! - розчулився стариган. - А тепер підемо, і роби всі, як я.
Обоє покинули печеру, увійшли у воду й небагато відплили, поки не досяглися скелі. Водяник піднявся на вершину, Джек за ним. По ту сторону скеля була стрімка, як стіна будинку, а море під нею видалося таким глибоким, що Джек ледве було не злякався.
- Увага, Джек! - сказав водяник. - Надягни на голову цю шапку й помни: ока ти повинен тримати увесь час відкритим. Хапайся за мій хвіст і іди за мною, а там будь що буде!
Та він пірнув, а Джек змело пірнув слідом за ним. Вони неслися усе далі й далі, і Джеку видалося, що цьому кінця не буде. Ох, як би йому хотілося сидіти зараз будинку, біля вогнища, разом з Бидди! Але що було користі мріяти про це, коли він проробив уже стільки мабо під хвилями Атлантичного океану? Та він продовжував чіплятися за хвіст водяного, такий слизький.
Нарешті, на превеликий подив Джека, вони вибралися з води, і він виявив, що опинився на сухій землі на самому дні океану. Вони вилізли на сушу саме напроти гарненького будиночка, мистецьки виложенного устричними раковинами. Водяник обернувся до Джека й запросив його ввійти.
Джек немов онімів: чи то від подиву, чи то від утоми після настільки стрімкої подорожі під водою. Він оглянувся, але не побачив ні єдиної живої істоти, за винятком хіба що крабів так омарів, які цілими юрбами спокійно розгулювали по піскові. Над головою було море, схоже на небо, а у ньому, подібно птахам, кружляли риби.
- Ти що мовчиш, старовина? - запитує водяник. - Насмілюся думати, ти й не припускав, що у мене тут така затишна установочка, а? Ти що, захлинувся, задихнувся або втопив? Або про свою Бидди турбуєшся?
- ПРО, тільки не це! - говорить Джек, показуючи у веселій усмішці всі зуби. - Але хто б міг подумати, що побачить тут що-небудь подібне?
- Так добре, підемо-но краще подивимося, що нам приготували поїсти.
Джек і насправді був голодний і дуже зрадів, помітивши тонкий стовп диму, що піднімався із труби, — виходить, готування йшли на овний хід. Він проїхав за водяником у будинок і побачив там прекрасну кухню, у якій чого тільки не було.
У кухні стояв чудовий стіл з полками для посуду, а на них ціла гора горщиків і сковорідок. Готовили дві молоденькі русалочки. Звідси хазяїн провів Джека у скупо обставлену кімнату. У ній не було ні стола, ні стільців, нічого, крім пнів і дощок, щоб сидіти на них і є. Однак у вогнищі палав теперішній вогонь, і це трохи заспокоїло Джека.
- Пішли, я покаджу тобі, де зберігаю сам знаєш що, — сказав водяник, лукаво поглядаючи на Джека.
Він відкрив маленькі дверцята й увів Джека у розкішний льох, заставлений усілякими бочками: більшими, середніми й маленькими.
- Що ти на це скажеш, Джек Догерти? А? Не так уже погано живеться тут під водою?
- Я ніколи у цьому й не сумнівався! - відповів Джек, явно смакуючи задоволення й щиро вірячи тому, що сказав.
Вони повернулися у кімнату й виявили, що обід їх уже чекає. Ніякої скатертини на столі, звичайно, не було, але що за справу? Хіба вдома у Джека вона завжди бувала? Зате обід зробив би честь кращому будинку у країні у святковий день. Изисканнейшая риба! А що у цьому дивного? Палтус, осетер, косоротий, омари, устриці й ще двадцять сортів були розкладені на дошках. А до них всевозможнейшие заморські напої, інакше як же ще зігрітися?
Джек напився, наївся до того, що вуж шматочка у рота більше побрати не міг, і тоді, піднявши раковину з коньяком, промовив:
- За ваше здоров'я, сер! Ви мене вибачте, звичайно, але це скажено дивно, ваша честь, що ми з вами так давно знайомі, а я, властиво, не знаю, як вас кличуть.
- Твоя правда, Джек! - погодився водяник. - Я якось про це не подумав, але краще пізно, чому ніколи. Кличуть мене Кумара.
- Яке вдале ім'я, сер! - викликнув Джек, наповнюючи ще одну раковину. - За ваше здоров'я, Куу, бажаю вам прожити ще півсотні років!
- Півсотні років? - повторив Кумара. - Нема чого сказати, позичив! Якщо б ти побажав мені п'ятсот років, тоді ще було б про що говорити.
- Сили небесні! - викликнув Джек. - Ну й довго ви живете тут під водою. Так-А, адже ви знали мого дідуся, а він ось уже більше шістдесяти років як помер. Напевно, у вас тут не життя, а малина.
- Так уже будь впевнений! А тепер на-но, Джек, покуштуй ось цього збудливого.
Так вони спустошували раковину за раковиною, однак, до свого надзвичайного подиву, Джек виявив, що випивка нисколечко не вдаряє йому у голову. Скоріше всього це було тому, що над ними перебувало море, яке прохолоджувало їхній розум.
Старий Кумара почував себе у своїй стихії й проспівав кілька пісеньок. Але Джек, навіть якщо б від цього залежала його життя, більше однієї запам'ятати не смог.
Рам фам будл буу,
Рипл дипл нитки доб;
Дамду дудл Куу,
Рафл тафл читибу!
Це був приспів до однієї з них. Та сказати по правді, ніхто з моїх знайомих так і не зумів уловити у ньому хоч який-небудь зміст. Що ж, така ж історія й з більшістю наших сучасних пісень.
Нарешті водяник сказав Джеку:
- А тепер, дружочек, іди за мною, і я покаджу тобі мої дивини!
Він відкрив малюсінькі двері, увів Джека у величезну кімнату, і той побачив цілу безліч усяких дрібниць, які Кумара підбирав на дні морському. Але найбільше увага Джека залучили якісь штучки, начебто панцирів від омарів, вибудувані у ряд уздовж стіни прямо на землі.
- Ну, Джек, подобаються тобі мої дивини? - запитує старий Куу.
- Клянуся, сер, — говорить Джек, — це гідне видовище! А не буде з моєї сторони зухвалістю запитати, що це за штучки, начебто панцирів від омарів?
- Ах, ці? Клітки для душ, чи що?
- Що, що, сер?!
- Ну, ці ось штучки, у яких я тримаю душі?
- Про - Про! Які душі, сер? - Джек був уражений. - Я вважаюся, у риб немає душ.
- Ну, звичайно, ні, — відповів зовсім спокійно Куу. - Це душі, що втопили моряків.
- Господи, урятуй нас і помилуй! - промурмотав Джек. - Але де ж ви їх дістаєте?
- Немає нічого простіше! Коли я зауважую, що насувається гарненький шторм, мені потрібно лише розставити пари дюжин цих панцирів. Моряки тонуть, душі відлітають від них і попадають прямо у воду. Яке-Те доводиться неборачкам у незвичному холоді? Отут і загинути недовго. Ось вони й укриваються у моїх панцирах. А коли душ набирається досить, я відношу їх додому. Їм тут і сухо й тепло. Хіба це не удача для бідних душ — потрапити у такі прекрасні умови, а?
Джек просто оторопів і не знав, що й сказати. Так нічого й не відповів; Вони повернулися у їдальню й випили ще коньячку. Він виявився чудовим. Але було вже пізно, та й Бидди могла почати хвилюватися, а тому Джек піднявся й сказав:
- Я думаю, мені пора вже рушити у дорогу.
- Як прагнеш, Джек, — сказав Куу. - Випий-но перед дорогою прощальну. Тобі має бути холодна подорож.
Джек був вихованою людиною й знав, що від прощальної чарки не відмовляються.
- Цікаво, — тільки помітив він, — чи зумію я знайти дорогу додому?
- Так що ти хвилюєшся, — сказав Куу, — адже я проводжу тебе.
Та вони вийшли з будинку. Кумара побрав одну із треуголок і надяг її Джеку на голову задом наперед, а потім посадив його до себе на плечі, щоб легше було підкинути його.
- Ну ось, — сказав він, підкидаючи Джека нагору, — тепер ти зринеш у тому самому місці, звідки поринав. Тільки не забудь, кинь назад мою шапку.
Він ще підштовхнув Джека, і той злетів нагору, немов міхур — буль, буль, бульк, — усі нагору, нагору крізь воду, поки не досягся скелі, з якої стрибав. Там він знайшов зручне містечко й виліз, а потім вуж кинув униз червону шапку. Та та пішла до дна, немов камінь.
У цей час на прекрасному вечірньому небі заходило літнє сонце. Крізь хмари, мерехтячи, переглядав місяць. Самотня зірка й хвилі Атлантичного океану горіли у золотій заграві заходу. Помітивши, що вже пізно, Джек поспішив додому. Однак будинку він ні словом не згадав Бидди про те, де він провів день.
Джека дуже тривожило положення бідних душ, замкнених у омарових панцирах. Він голову собі зламав, думаючи, як би їх звільнити звідти. Спершу він праг було переговорити про усе зі священиком. Але чим священик міг їм допомогти? Та яка справа Кумаре до якогось там священика? Та й, крім того, Кумара був славним хлопцем, він зовсім і не думав, напевно, що заподіює кому-небудь зло. До того ж Джек у ньому вже душі не сподівався. Правда, якби довідалися, що він обідає з водяником, честі йому це б не додало.
Загалом, Джек розв'язав, що найкраще буде запросити Куу до себе обідати, напоїти його, — якщо це вдасться, — а потім стягнути у нього шапку, спуститися на дно й перекинути всі панцири.
Однак для цього у першу чергу треба було забрати з дороги Бидди: Джек був досить завбачливий, щоб не довіряти таємницю жінці.
Та ось він зробився раптом жахливо набожним і заявив Бидди, що у ім'я порятунку їх душ їй не заважало б відвідати джерело Святого Іоанна, що біля Енниса. Бидди погодилася із цим і нарешті у один прекрасний ранок, на світанку, рушила у шлях, строго покаравши Джеку доглядати за будинком.
Коли беріг спорожнів, Джек відправився до скелі, щоб подати Кумаре домовлений сигнал, а саме: кинув здоровіший камінь у воду. Не встигнув Джек кинути, як наверх сплив Куу.
- З добрим ранком, Джек, — сказав він. - Що тобі від мене треба?
- Так дрібниці, не про що й говорити - те, — відповідає Джек. - Ось розв'язав запросити вас до себе пообідати, якщо не порахуєте це занадто великою вільністю з моєї сторони. Загалом, ласкаво просимо!
- Із задоволенням, Джек, тому ж немає! А у якій годині?
- У будь-якому, який вам більше підходить, сер. Ну, скажемо, у годину, щоб ви могли повернутися додому засвітла, якщо захочете?
- Є! Чекай, — сказав Куу. - Не торопій!
Джек повернувся додому, приготував розкішний рибний обід і витягся побільше кращих своїх заморських вин — цілком достатньо, щоб споїти двадцять людей. Куу з'явився хвилина у хвилину, зі своєї червоної треуголкой під пахвою. Обід був готовий, вони сіли й прийнялися їсти й пити, як личить теперішнім чоловікам.
Джек не переставав думати про бідні душі, заточені у клітки на дні океану, і раз у раз підливав старовині Куу коньяку, сподіваючись звалити його під стіл, і усе вмовляв його проспівати. Але бідолаха Джек забув, що над їхніми головами не було моря, яке остудило б його розум. Коньяк ударив йому у голову й зробив свою справу. А Куу, тримаючись за стінку, пішов додому, залишивши свого хазяїна німим, як тріску у жагучу п'ятницю.
Джек так і не опам'ятався до іншого ранку. А ранком до чого ж смутно йому стало!
- Нема чого й думати, начебто можна споїти цього старого п'яницю, — сказав він. - Але як же тоді я звільню з омарових панцирів бідні душі?
Він міркував над цим майже весь день, і нарешті його осінило.
- Знайшов! - сказав він, ляскаючи себе по коліну. - Можу побитися про заставу, що Куу ніколи за усе своє довге життя не пробував нашого потина. Ось це по ньому! Стало бути, і добре, що Бидди ще цілих два дні не буде будинку. Спробую-но ще один раз його споїти.
Та Джек знову покликав Куу. Куу посміявся над ним, що у нього неміцна голова, і сказав, що він своєму дідусеві й у підметки не годиться.
- А ти випробуй мене ще раз, — запропонував Джек. - Ручаюся, що наспіваю тебе доп'яна, потім протвережу, а потім знову наспіваю.
- Увесь до ваших послуг, — відповів Кумара. Тепер уже під час обіду Джек стежив, щоб його чарка була завжди гарненько розведена, зате Кумаре він наливав тільки самий міцний коньяк. А під кінець і говорить:
- Послухайте, сер, а ви пили коли-небудь потин? Теперішня гірська роса!
- Ні, — говорить Куу. - А що це таке? Звідки?
- Секрет! - говорить Джек. - Але вуж напій що треба. Уважайте мене базікою, якщо він не краще у сто раз якого-небудь коньяку або рому. Братик моєї Бидди надіслав пари ковтків у подарунок, у обмін на коньяк, і я зберіг його спеціально, щоб почастувати вас, стародавнього друга нашої сім'ї.
- Ну що ж, подивимося, який він, — говорить Кумара.
Потин виявився й насправді гарний. Перший сорт. А який захід! Куу був у захваті. Він пив і тяг «Рам бам будл буу», і знову, і ще раз. Та реготав, і пританцовивал, поки нарешті не звалився на підлогу й не захріп. Отут Джек — адже він дуже старанно стежив, щоб самому залишитися тверезим, — підхопив червону треуголку — і бігцем до скелі. Пірнув і дуже швиденько добрався до житла Кумари.
Колом було тихе, як опівночі на цвинтар. Ні однієї русалки, ні молоденької, ні баби. Джек увійшов і перекинув усі панцири, але нічого не побачив, почув тільки щось начебто легкого свисту або щебетання, коли перекидав їх один за іншим.
Він був дуже здивований, але потім згадав, як священики часто говорили, що ніхто живий не може побачити душу так само, як вітер або повітря. Зробивши усе, що було у його силах, Джек розставив панцири на свої місця й побажав бідним душам щасливого плавання, куди б вони не плили. А потім став подумувати про повернення назад. Надяг як треба шапку, тобто задом наперед, і вийшов. Але отут він виявив, що вода перебуває занадто високо над ним і добратися до неї немає ніякої надії: адже під боком не було Кумари, який підкинув би його нагору.
Джек обійшов колом у пошуках сходів, але не знайшов її; і ні єдиної скелі не було видне поблизу. Нарешті він помітив містечко, над яким море зависло нижче всього, і розв'язав спробувати тут. Тільки він підійшов туди, як якась величезна тріска випадково вилучила вниз хвіст. Джек підстрибнув і вхопився за нього. Здивована тріска рвонулася нагору й потягла Джека за собою.
Як тільки шапка торкнулася води, Джека понесло ладь, і він злетів нагору, як пробка, захоплюючи за собою бідну тріску, яку забув випустити з рук. Умить він опинився на скелі й без зволікання кинувся до будинку, радіючи добрій справі, яку зробив.
А тим часом у нього будинку діялося ось що. Не встигнув наш друг Джек піти на це своє душеос-вободительное підприємство, як додому повернулася Бидди зі своєї спасенної подорожі до святого джерела. Як тільки вона ввійшла у кімнату й побачила на столі звалені безладно пляшки та інше, вона викликнула:
- Миленька справа! Ось негідник! Та навіщо тільки я, нещасна, виходила за нього заміж! Розпиває тут із усякими бурлаками, поки я ходжу молитися за порятунок його душі. Панотця, так вони випили весь потин, який надіслав мій рідний брат. Та й усе спиртне, яке йому довірили продати.
Отут вона почула якісь дивні звуки, начебто мукання. Вона подивилася вниз і побачила, що звалився під стіл Кумару.
- Так допоможе мені свята Діва Марія! Про Господи! Я стільки раз чула, як людей перетворюється у звіра від пияцтва! Боже мій, Боже мій! Джек, голубчик мій, що ж я буду з тобою робити? Або, вірніше, що я тепер буду робити без тебе? Хіба може пристойна жінка жити з таким звіром?
Та із цими криками Бидди вибігла з будинку й кинулася сама не знаючи куди, як раптом почула добре знайомий їй голос Джека, що наспівує веселу пісеньку. Ну й обрадувалася Бидди, коли побачила його цілим і непошкодженим і зрозуміла, що він не перетворювався у чорт-ті кого.
Довелося Джеку викласти їй усі начистоту. Та хоча Бидди усе ще була у серцях на Джека за те, що він не сказав їй про це раніше, вона погодилася, що він послужив бідним душам велику службу.
Та вони рука про руку відправилися додому. Джек розбудив Кумару й, помітивши, що той ще сам не свій, просив його не сумувати, сказав, що це часто трапляється із чималими людьми, а всі тому, що він ще не звик до потину, і порадив, щоб Полегшало, похмелитися. Але Кумаре, як видне, уже й так вистачило. Він піднявся, тільки-но тримаючись на ногах, і, не зумівши видавити із себе жодного путнього слова, зісковзнув у воду, щоб подорож у солоному морі злегка остудило його.
Кумара так і не кинувся своїх душ. Вони із Джеком як і раніше залишалися кращими друзями на світі. Та, зважаючи на усе, Кумара жодного разу не помітив, як Джек звільняє із чистилища душі. Він придумував сотні прийменників, щоб непоміченим проникати у будинок під морем, і щораз перекидав панцири й випускав душі на волю. Його тільки зллило, що він так і не побачив їх. Але він знав, що це неможливо, і цим задовольняв.
Їхня дружба тяглася кілька років. Але ось у один прекрасний ранок, коли Джек, як звичайно, кинув униз камінь, відповіді не надійшло. Він кинув ще один, і ще, але відповіді однаково не одержав. Він пішов і повернувся на інший ранок, але всі дарма. А тому що червоної шапки у нього не було, він не міг спуститися й подивитися, що трапилося зі старим Куу, і розв'язав, що старий, або стара риба, — словом, хто б він там не був, або помер, або забрався з їхніх країв.