У прадавні часи поети у Ірландії ( їх називали бардами) користувалися більшою пошаною й повагою. Адже поет у своїй пісні міг восславити або висміяти кожного - будь він пастух або король. А честь і добре ім'я цінувалися у ті часи вище всього.
Одного разу король Коннахта Гуаири влаштував у себе великий бенкет. На цей бенкет він запросив і скликав незліченну безліч учених чоловіків, мудреців і книгарів, співаків і музикантів, і трьох віщі бабів - Грух, Грах і Грангайт,
І вождів, і знатних чоловіків, і всіх кращих поетів і поетес Ірландії. Частування, яке виставив король Гуаири, було до того щедро й рясно, що й донині прадавню дорогу, що веде до його палацу, називають Дорогої Ситості
Три дні й три ночі тривав бенкет. Гості короля їли, веселилися й насолоджувалися прекрасною музикою. Лише знаменитий бард Шонахан сидів за столом тужно, не доторкаючись ні до їжі, ні до питва. Король Гуаири дуже дивувався цьому й не раз посилав до нього своїх служників з вишуканими стравами й частуваннями, але той щораз із презирством відсилав їх назад. Не за смаком мені це, - говорив він людям короля, і Гуаири з кожною годиною усе більше тривожився. Боявся король, що Шонахан може знеславити його бенкет у якій-небудь глузливій пісні й тим самим назавжди осоромить його й збезчестить.
Та ось на третій день бенкету король Гуаири послав до Шонахану свою дочку із чудовим частуванням - пшеничним пирогом і вареним лососем на золотому блюді. Але бард і цього разу відхилив їжу.
- Не за смаком мені це, - промовив він.
- А що б тобі могло довестися по смакові, про шляхетний бард? - запитала дочку короля.
- А довелося б мені по смакові свіже куряче яєчко з-під ґанку, - відповів він.
Дівчина вийшла й незабаром повернулася.
- Там немає яйця, пан мій.
- Виходить, ти сама його з'їла, - гнівно мовив Шонахан.
- Про ні, пан мій, миші потягли й з'їли його, - відповідала дочка короля.
- Ах, так! - викликнув бард.- Тоді я складу про них злу пісню.
Та він проспівав про мишей таку уїдливу й глузливу пісню, що дві дюжини мишей відразу вмерли на місці від ганьби.
- Це добре, - сказав Шонахан.- Але й кіт винуватий не менше. Адже його служба й борг тримати мишей у страху. Я складу ганьблення всьому племені котів і насамперед котячому цареві Ирузану, синові Арузана, тому що він відповідає за всі справи своїх підданих.
Та він проспівав таку пісню:
Ирузан, куди дивишся?
Упустив ти миша, ледар!
Миша глузує з тебе!
Свій з досади хвіст вистачай!
Де кінці вух твоїх?
Їх, мабуть, тхір відгриз.
Куцеухий цар котів, Ти готовий бігти від пацюків?
Почув Ирузан це ганьблення у своїй печері й говорить дружині своєї Гострозубихе, братам Мурлану й Мяукану й дочки Искроглазке:
- Шонахан проспівав про мене глузливу пісню, але я помщуся йому!
- Принеси його нам живим, - люто пробурчала Гострозубиха.- Він поплатиться за свою зухвалість.
Та ось, поки бенкет у короля Гуаири йшов своєю чергою, раптом почулося моторошне шипіння й наростаючий гул, як у бурхливої полум'ям печі, і у зал увірвався величезний кіт. Він був завбільшки з доброго бичка, дик, що дихає злістю, куцеухий, плосконосий, гострозубий, шалений, мстивий, з гострими пазурами й блискаючими очима.
Він кинувся прямо на знаменитого барда, схопив за руку, закинув його собі на спину й одним стрибком умчався ладь. Ніхто не посмів устати у нього на шляху.
Коли Шонахан зрозумів, що його несе лютий Ирузан - несе, щоб розтерзати у своїй печері, - він розв'язав удатися до хитрості й зм'якшити гнів котячого царя. Негайно він придумав і проспівав таку харцизьку пісню: Ирузан, навіщо твій гнів? Ти, як лев, мене схопив.
Ти могутній і ти великий, Ти, як бик, виконаний сил.
Ти стрімкий і змів - Сперечатися хто посмів з тобою?
Слався, Арузанов син, Владар і крисобой!
Цією митецькою хвалою зм'якшено було серце котячого царя, і він спершу зупинився, щоб краще чути співака, а коли дослухав, махнув хвостом, скинув Шонахана на землю й, гурчачи від гордості, повернувся у своє лігвище.
- Возблагодарим цей день за чудесне рятування! - промовив, що з'явився раптом святий Киаран.
- Проклін сему дню! - з досадою відгукнувся Шонахан.
- Але тому? - вопросил святий.
- Краще б цей кіт розірвав би мене на шматочки й з'їв! Тоді усе безчестя впало б на голову короля Гуаири - адже це через його злощасний бенкет я потрапив у таку переробку!
Почувши про цей випадок, усі знатні чоловіки й увесь народ Ірландії ще більше стали поважати Шонахана. Королі навперебій запрошували його до двору, але великий співак відхилив усі запрошення й вийшов до себе, у Обитель Бардів. Пройшов час, і він помирився з королем Гуаири, і був улаштований новий бенкет, який тривав рівно тридцять днів і тридцять ночей без перерви. Усі барди й музиканти зібралися на цьому бенкеті, і Шонахан сидів за столом вище могутніх вождів і знатних чоловіків. У надлишку було чудесних страв, і заморських напоїв, і срібних кубків.
Коли барди вернулися з того бенкету, на подяку за честь і гостинність вони прославили короля у багатьох віршах і оспівали його у піснях як Гуаири шляхетного. Під цим іменем він відомий і донині, тому що слово поета безсмертне.