"На південно-заході Ірландії є одне невелике озеро, яке околишні жителі назвали чарівним тому, що скільки не тонуло у ньому людей, ніколи тіла потопельників не відшукувалися. Про нього ходила у народі страшна поголоска: інші затверджували, що у темну ніч похмурий колір його вод змінювався у вогненний; інші, що самі бачили, як повітряне легкі тіні сковзали присмерком по його поверхні...
На березі цього таємничого озера жив колись молодий фермер Родерик Китинг, який збирався одружитися на одній із красивих дівчат свого відділка.
Вертаючись із Лимрика, куди він ходив купувати обручки, довелося йому на березі озера зустріти двох свої приятелів, і він серед розмови став їм показувати свою покупку. Ті розглядали кільця, зважували їх на долонях, хвалили обробку їх, і у той час, як Родерик збирався з рук своїх приятелів перекласти кільця у бічну кишеню, одне з них раптом вислизнуло у нього з рук, покотилося по крутому берегу до води й упало у озеро. Родерик подивився йому вслід, сумно розвів руками й похнюпив голову: не кільця йому було жалюгідне, хоч воно й коштувало цілі полгинеи, а боявся він того, що прикмета-те була вуж дуже негарна. Його приятелі стали над ним жартувати, думаючи цим його трохи розсіяти; але він не слухав їх, а всі тільки просив дістати із дна озера те кільце, за що обіцяв щедро нагородити, що дістав. Але ті нізащо не зважувалися опуститися на дно страшного озера, про який ще у дитинстві довелося їм від няньок наслишаться всяких оповідань такого змісту, що й тепер ще мороз по шкірі подирав.
- Ну вже якщо ви не прагнете опускатися за кільцем, коли я пропоную вам таку славну нагороду, мені залишається одне, іти назад у Лимрик і купити інше кільце!
- Постій, постій, - сказав, підходячи до нього у цю хвилину, один бідняк по імені Паддин. Він усім був у окрузі відомий своєю тихою й лагідною вдачею, своєю послужливістю й дивними звичками, тому що увесь час проводив у переходах з одного місця на інше й ніколи більш дві днів ніде не міг усидіти. - Постій, Родерик Китинг! Якщо ти обіцяєш і мені таку ж нагороду, як їм, так я беруся дістати тобі кільце, хоч би воно впало на дно найглибшого виру у всьому озері!
Китинг прийняв його речення із захватом, і Паддин, не говорячи більш ні слова, швидко роздягнувся й кинувся у воду. Довго чи й чи глибоко він поринав, сказати важко; але тільки він опускався, опускався, і - раптом опинився на суші. Ледь отямившись від здивування, він став оглядатися у усі сторони й побачив таке ж небо, такий же світло, таку ж зелень колом себе, як і на землі. Перед ним на величезний простір розкидався великолепнейшей сад, з тінистими алеями, звивистими доріжками, із прозорими струмочками, широкими, смарагдово-зеленими галявинами. На самій середині саду стояв великий, багато прибраний палац, до якого звідусіль вело безліч струнких і гарних сходів.
Паддин увійшов у сад і направився до будинку по алеї. На бічних доріжках побачив він молодих селян, які згрібали у стоги запашне сіно й укочували доріжки, преспокійно муркочучи собі під ніс пісеньку. Та яке ж було його подив, коли між ними довідався він трохи своїх старих знакомцев, які у останні роки потонули у озері! Це його так злякало, що він ледь-ледь допхався до будинку й, тремтячи всім тілом, став підніматися на сходи.
Входить у двері й бачить, що серед чудової зали сидить на високому стільці товста-претовста водяна фея з очима у добрий козуб і роздутими губами, з-під яких визирали два ряди більших і довгих зубів.
- Здраствуй, Паддин! Навіщо до нас подарував? - проревела густим басом товста фея.
- Так я сюди за кільцем Родерика Китинга з'явився, чи не можна буде мені одержати його? - проговорив Паддин, зібравшись із духом.
- Ось що? Ну, уже так і бути, ось воно, - сказала фея, подаючи кільце Паддину.
- Спасибі! А Скажи-но мені, добра й мила фея, як би мені звідси вибратися, щоб знову на землю потрапити?
- На землю? Так, виходить, ти не потім з'явився, щоб на мені одружитися?! - гнівно закричала фея, важко зстрибуючи зі стільця й підбігаючи до Паддину. - Якщо так, я зумію тебе й примусити...
-Так перегоди, - сказав він у відповідь їй, старячись виразити у голосі скільки можливо більш байдужості й бажаючи поправити свою зайву поспішність, - колись вислухай мене. Я, звичайно, одружуся на тобі дуже охоче, але ж, погодься, не можна ж мені залишити у себе чуже кільце, так притім ще змусити всі про себе турбуватися. Ну, знесу кільце, повернуся й одружуся на тобі.
- Мабуть, ти правий. Ступай же ось цією дорогою до воріт і вертайся скоріше.
Паддин навіть і не дослухав її останніх слів, добіг до воріт, відкрив їх і раптом знову опинився у воді. Він став підніматися нагору, поспішно розлучаючи руками й ногами, - і як же здивували его молоді люди, що очікували, коли після довгого перебування під водою він виплив на протилежному кінці озера!"