" У один найпрекрасніший літній ранок, незадовго до сходу сонця, молодий ірландець Дік Фицджеральд стояв на березі моря біля Смервикской гавані. Сонце стало сходити через величезну скелю й червоними променями своїми проганяти сивий туман, що ще лежав над хвилями. Незабаром усе море засяялося на сонце, як величезне дзеркало, у яке спокійно дивилися околишні береги.
Дикий із захватом любувався дивовижною картиною сонячного сходу, а сам думав: " Як смутно дивитися на усе це одному, коли немає ні душі живий біля, з якої б можна було поділитися дорогим враженням, передати свої думки, свої почуття, а колом мене, - сказав він, оглядаючись, - усі порожньо, жодної душі, - одне тільки луна відгукнулася, може бути, на слова мої... " Та він раптом зупинився. Неподалік від себе, у підошви стрімчака, побачив він жінку сліпучої краси; вона сиділа на березі й повільно, граціозно піднімаючи руку, білу, як сніг, розчісувала золотим гребенем свої довгі, яскраво-зелені волосся.
Дикий, ще будучи дитиною, чув від матері, що якщо у морської діви (а він, звичайно, негайно ж зрозумів, що це не хто інша, як морська діва) відняти її маленьку гостроверху шапочку, то діва втрачає здатність вертатися у своє підводне царство, поки не повернути їй її шапочки. У голові Діка негайно дозрів план: підкрастися тихенько до морської діви й опанувати шапочкою, що лежала біля неї на піску. Придумане - зроблене. Але ледь встигнув Дік сховати шапочку у кишеню, як морська діва обернулася у його сторону, потім закрила особу руками й прегірко заплакала. Дик, понимавший очень хорошо, что причиной етих слез била у бедной феи мисль о вечной разлуке со своей родиной, подсел к ней поближе, взял ее за руку Та стал утешать, как мог. Але фея продовжувала плакати попрежнему; однак же пещення побрали своє: вона, нако-нец, підняла голову, глянула на Діка й сказала йому:
- Людей, скажи, будь ласка, ти прагнеш з'їсти мене?
- З'їсти? - з подивом запитав Дік. - Так помилуй! Із чого це тобі у голову прийшло? Уже не чи риби виставили людей у очах твоїх у такому дурному світлі?
- Так що ж прагнеш ти із мною зробити, коли не з'їсти мене? -запитала його фея, не спускаючи своїх очей з його особи.
- Що? - повторив Дік. - А ось що. Скажи мені: чи прагнеш ти бути моєю дружиною? Та якщо ти згодна, отож тобі моє слово честі, що не далі, як сьогодні ж увечері, ти будеш носити моє ім'я!
- А що це таке гроші? - з подивом запитала морська діва.
- ПРО! Гроші - це така річ, яку дуже добре мати, коли у чому-небудь бідуєш або прагнеш ні у чому собі не відмовляти.
- Мені й без того не доводилося собі відмовляти ні у чому: чого б я не побажала, коштувало тільки наказати рибам, і вони негайно ж усе виконували. Після цієї розмови на березі Дік повів свою наречену додому - у той же вечір з нею обвінчався.
Зажив Дік зі своєю дружиною розкошуючи: усі йому вдавалося й таланилося, а у неї всі домашня робота спорилася й кипіла у руках, начебто вона усе життя свою прожила на землі між людьми, а не між дивними істотами підводного царства. Через три роки у Діка було вже троє дітей: двоє хлопчиків і одна дівчинка. Можна сказати напевно, що він би прещасливе прожив усе своє життя з милою феєю, якби людина могла не забувати у щастя про запобіжний заходах. Але - на жаль! - чому більш Дік жив зі своєю дружиною, тим більше забував про її походження й про те, що у неї коли-небудь може з'явитися бажання повернутися знову на свою батьківщину. Він навіть не подбав сховати її шапочку куди-небудь подалі, а просто кинув її під купу старих мереж, що лежали у темному куті його хатини. Одного разу, коли Діка не було будинку, дружина його, що строго стежила за чистотою, захотіла винести з хатини усе зайве й прибрати її до приходу чоловіка ліпше. Вона підійшла до старих мереж, що лежали у куті, зрушила їх з місця й раптом побачила на підлозі свою дорогу чарівну шапочку. Тисячі нових думок і старих спогадів негайно ж зароїлися у голові її; вона подумала про свій
Батьку, про своїх подруг, про батьківщину... Потім прийшли їй на пам'ять чоловік її. Дикий, і маленькі дитинки, яким ще так потрібні були й пещення, і турботи матері. Однак же вона підняла свою шапочку, повертіла її у руках, підійшла до колиски, де спав її молодший син, поцілувала його, попрощалася з іншими дітьми й, утішаючи себе думкою, що вона може зійти у море лише на час і завжди повернутися до свого милого Діку, повільно направилася до берега. Дикий повернувся додому ввечері й, не бачачи своєї дружини, став запитувати про неї у своєї маленької дочки, але та нічого не могла йому сказати. Тоді він відправився до сусідів і довідався від них, що те бачили, як дружина його ходила по берегу й що на голові у неї була якась дивна шапочка. Отут уже він кинувся у кут своєї хатини, став ритися між старими мережами й, не знайшовши заповітної шапочки, догадався, у чому справа.
Розлука з феєю було страшним ударом для Діка. Він не міг утішитися й нізащо не праг чути про одруження, певен у тому, що його дружина й мати його дітей повинна до нього коли-небудь повернутися. Але рік ішов за роком, а морська царівна усе не виходила на берег.
Ніхто не бачив її відтоді, як вона зникала, але пам'ять про добру, послужливої й лагідної феї ще живе між жителями околиць Смервикской гавані.