Було це або не було, але говорять, що у одному саду на апельсиновому дереві ворона звила собі гніздо. Вона розв'язала знести яйця, вивести пташенят, виростити їх і навчити літати.
Ворона знесла п'ять або шість яєць, двадцять один день зігрівала їхнім теплом свого тіла - і ось з яєць вилупилися пташенята. Тепер у ворони додалося турбот: щодня літала вона те туди, те сюди, вишукувала корм і приносила його пташенятам.
Неподалік від того дерева жила плутня-лиса. По пискові воронують вона зрозуміла, що у гнізді найдеться для неї пожива, і стала вигадувати, як би заволодіти пташенятами. Але скільки вона не підстрибувала - ніяк не могла добратися до гнізда. Лиса бігала, метушилася... Нарешті біля села, у пилу, знайшла вона стару рвану повстяну шапку. Вона підняла шапку, а потім украла у садівника тупу пилку.
Одного разу рано ранком, коли ворона ще не вилетіла із гнізда, лиса підійшла до дерева й прийнялася його підпилювати.
Ворона помітила лисицю ще бачили, а коли пролунав звук пилки, вона висунула голову із гнізда й запитала:
- Що ти робиш?
- Нічого, я садівник і прагну спиляти це дерево.
- На цім дереві моє гніздо, а у ньому пташенята!
- Ти неправабоно зробила, що влаштувала гніздо й вивела пташенят на моєму дереві. Ось я зараз спиляю його, щоб ти знала, хто у цьому саду хазяїн!
Ворона заплакала й прийнялася просити лисицю, щоб вона почекала день-іншої, поки пташенята небагато підростуть і зможуть покинути гніздо.
- Не стану я нічого чекати! - сказала лисиця.- Це моє дерево, і я спиляю його зараз же.
Після довгих суперечок вони розв'язали, що ворона віддасть лисиці одного з воронят, а лисиця за це на якийсь час дасть дереву спокій.
З очима, повними зліз, ворона пересилюючи себе сама скинула лисиці одного зі своїх пташенят. А мерзенна лисиця з'їла вороня й повеселіла. Вона обрадувалася й розв'язала, що хитрість допоможе їй роздобути всіх птахів, що звили гнізда у цьому саду.
На інший день до ворони прилетіла у гості сусідка - галка. Ворона була дуже засмучена й стурбована.
- Що трапилося? - запитала галка. Ворона всі їй розповіла.
- Уж занадто ти довірлива, - сказала галка.- Садівник ніколи не спиляє зелене тінисте дерево. Якщо він прийде ще раз, покажи його мені, і я скажу тобі, у чи самій справі це садівник.
Наступного дня зголодніла лисиця побрала пилку, надягла повстяну шапку й відправилася до дерева. Тільки-но вона наблизилася до нього, як ворона полетіла за галкою. Крізь галузі дерева галка уважно розглянула "садівника".
- Ех ти, роззява! Який же це садівник?! Тебе ввели у оману повстяна шапка й пила. Адже це мерзенна ошуканка лиса! Якщо вона тобі ще раз скаже:
"Я прагну спиляти дерево", відповідай їй: " Будь ласка, пили скоріше!" Хіба може ця бестія тупою пилкою спиляти таке старе дерево? Для цього потрібні двостороння гостра пилка й міцні руки дроворуба.
Ворона повернулася до себе у гніздо й побачила, що лисиця вже приклала пилку до підстави дерева.
- Хто ти й що тут робиш? - запитала ворона, висунувши голову із гнізда.
- Я садівник і прагну звалити це дерево, а ти вбирайся звідси подалі так квап! - відповіла лисиця.
- Нікуди я звідси не піду, тут моє гніздо; ти не садівник і нічого не можеш мені зробити. Якщо прагнеш пиляти дерево - пили!
Лисиця відчула, що ворона перемінилася. Учора вона жалібно просила, плакала й стогнала, а сьогодні заговорила зовсім інакше. Догадалася лисиця, що воронові хтось напоумив.
- Ну добре, - сказала вона, - я дозволю тобі залишити тут твоє гніздо, якщо ти відкриєш мені, хто сказав тобі, що я не садівник і не можу спиляти це дерево.
- Це сказала мені галка, - необережно відповіла ворона.
"Ну, - подумала про себе лисиця, - я так відплачу галці, що про це будуть розповідати у легендах!"
Пройшло кілька днів. Та ось якось лисиця пішла на болото й вимазалася у бруді. Потім вона підійшла до дерева, на якому було гніздо галки, розтяглася на землі й прикинулася мертвої. Галка разів зо два пролетіла повз лисицю й, побачивши, що та не ворушиться, подумала: "Можна не сумніватися, лисиця здохла! Треба виклевать їй ока".
Вона опустилася до лисиці й спочатку клюнула її у бік - лиса не поворухнулася. Тоді галка села їй на голову й прагла виклевать око. Та отут лисиця раптом схопила її. Галка зрозуміла, що справа її погане.
- Ти, звичайно, можеш з'їсти мене, - сказала вона лисиці, - тому що це я вчу розуму-розуму тутешніх птахів. Але якби ми були з тобою друзями, я й тебе б усьому навчила, так що за день ти могла б добувати не одну, а двох птахів. Якщо ми з тобою укладемо договір, я навчу тебе, як можна легко поживиться.
"Ця галка дуже мудра, - подумала лиса.- Та насправді, добре було б з нею подружитися".
- Помізкуй гарненько, - продовжувала галка, --і якщо прагнеш дружити із мною, то заприсягнися у цьому сяйвом сонця, світлом місяця й божеством лісу.
Лисиця відкрила рота, щоб заприсягтися, а галка вмить вилетіла у неї з рота й сіла на дерево.
Наступного дня галка скликала всіх птахів, щоб спільно вигнати лисові з їхнього саду. Та коли лиса заснула на березі озера, сотні птахів злетілися й сталі кружляти над нею. Вони так клювали її у боки, у голову й у спину, що лисиця з переляку кинулася у воду й втопила.
Та тепер, коли ми розповідаємо це, вона усе ще перебуває на дні озера.