Жив колись юнак по імені Манимпорок. Він був дуже працьовитий, умів обробляти землю й полювати, і з тієї пори, як він навчився тримати у руках мотику й ставити пастки на звірів, батьки його не знали турбот. На їхній землі росло багато плодових дерев, і ось якось Манимпорок помітив, що щодня опівдні прилітає більший білий птах і клює банани. Краса птаха так уразила Манимпорока, що він не став її проганяти, і тільки коли бананів уже майже не залишилося, Манимпорок вирішився поставити пастку. На інший же день прекрасний птах у неї попалася, але коли Манимпорок праг її схопити, вона раптом заговорила людським голосом:
- Не вбивай мене, пан, я відплачу тобі за твою доброту.
- Чому ж ти мені відплатиш?
- Зніми кільце з моєї ноги, і ти зрозумієш сам.
Так і зробив Манимпорок, і яке ж було його подив, коли птах перетворився у прекрасну дівчину! Остовпів Манимпорок, а коли отямився, відразу поклонився їй у ноги.
- Так вибачить пані мою провину!-сказав він.
- Ти ні у чому не винуватий, - відповіла дівчина.
- Скажи, пані, чому я можу служити тобі?
- Якщо прагнеш на мені одружитися, надягни це кільце на палець, - сказала дівчина, посміхаючись.
Манимпорок миттю надяг кільце, і дівчина стала його дружиною. Манимпорок назвав її Вулан-ноленоан, що значить "повний місяць". Повів він Вулан до себе у будинок, а потім улаштував великий бенкет, і вони зажили разом. Манимпорок не міг нарадуватися на молоду дружину, яка завжди була з ним поруч і працювала не покладаючи рук.
Одного разу у гості до Манимпороку прийшов його приятель по імені Мерентек. Людина цей торгував сокирами. Краса Вулан, яку він бачив у перший раз, уразила Ме-Рентека, але ще більше він захоплювався її працьовитістю.
Одним ранком Мерентек з Манимпороком відправилися на полювання. Години через три Мерентек непомітно відстав від - Манимпорока, повернувся у його хатину й говорить:
- Вулан, із твоїм чоловіком приключилося нещастя, підемо допоможемо йому! Так підступному Мерентеку вдалося обдурити Вулан і викрасти її. Зрозуміла Вулан, що людей, що називала себе іншому її чоловіка, - ошуканець, але прикинулася, що іде за ним по добрій волі, адже злий Мерентек міг і вбити її.
До вечора Манимпорок вернувся додому й побачив, що його хатина порожня. Став він усюди шукати Вулан, але її ніде не було, і тоді Манимпорок догадався, що це Мерентек викрав його чоловікові. Шукав-Шукав їх Манимпорок, але усе було даремне. На інший день Манимпорок, втративши всяку надію, зупинився відпочити у лісі й ненавмисно повернув кільце на пальці. До нього відразу ж підлетів какаду й запитав:
- Кого ти шукаєш, пан?
- Вулан, мою дружину, - відповів Манимпорок.
- Її викрав Мерентек, - сказав какаду.-Він ховається зараз на острові Татанаан.
Пішов тоді Манимпорок просити допомоги у свого дядька Лоломбулана. Лоломбулан дав йому два червоні плоди рослини куркуми й покарав какаду віднести їх Вулан. Коли Вулан побачила плоди, вона відразу усе зрозуміла й сказала Мерентеку:
- Розжуй для мене ці плоди - у мене болить поперек, і я прагну натерти її куркумой.
Мерентек став жувати плоди червоної куркуми, сп'янів від них і міцно заснув. Какаду відразу полетів до Манимпороку й розповів йому про це. Манимпорок і його дядько Лоломбулан поплили у човні на острів Татанаан. Відшукали Мерентека, зв'язали його й побрали із собою. Опам'ятався Мерентек, коли вже було пізно: обманутим виявився сам ошуканець. Лоломбулан зібрав односільчан, привів до них Мерентека й розповів про його вчинок. На кару односільчани натерли Мерентека червоним перцем, побили його й провели по всьому селу. А Вулан і Манимпорок стали жити у щастя й достатку, і народилося у них троє синів і дві дочки.