За давніх часів жив-був один селянин. У нього була дружина й двоє дітей, дочка кликали Та Саянг Мулли, а сина - Та Лайлара, він був ещемаленьким. Одного разу їх батько пішов на базар і купив свіжого молюска. Він приніс його додому, віддав дружині й велів засмажити/ а сам відправився на ріку за водою. Коли він повернувся, їжа була вже готова, і дружина негайно подала йому печеня. Селянин бачить, що молюск став куди менше колишнього, і запитує у дружини:
- А де ж решта м'ясо? Дружина відповідає:
- Усе, що є, - на сковорідці, більше ничегоне залишилося.
Селянин не повірив: він не знав, що молюски сабоно ужарюються. Розсердився він, став сварити дружину:
- Ти жаднюга й ненажера, потихеньку від мене приховала собі шматок побільше!
У дружини совість чиста, вона й говорить чоловікові, що не винувата. А у того від злості у очах стемніло, схопив він стійку від ткацького верстата й ударив дружину так, що розбив їй голову. Жінці й боляче й кривдно. Побігла вона на ріку промити рану, увійшла у воду. Коли влігся біль, піднялася вона на берег, прагла йти додому. Але як згадала слова чоловіка й побої його. розв'язала залишитися у ріці, поки чоловік сам не попросить її повернутися додому. Діти плачуть, кличуть свою матір - маляти годувати пора, - а її всі немає. Чоловік побачив, що діти плачуть, і крикнув так, щоб на ріці було чутне:
- Нехай собі посидить у воді, там риби вдосталь! Дружина почува ці
Слоиа, засмутилася й розладналася ще більше, а Та Саянг Мулли посадила брата за спину й пішла шукати мати. Жінка вийшла на берег, дала синові груди. Стали діти її вмовляти повернутися додому, а вона ніяк не погоджується. Пішли вони, мати пірнула у воду й сховалася у коріннях нипи - болотної пальми. День уночі змінився, а селянинові й горя мало, він і не думає дружину шукати. Вона твердо розв'язала: "Назавжди залишуся у ріці!" Щодня приходять до неї діти, ока з ними розмовляє, ради дає, сина годує й додому відсилає. Раз вона їм говорить:
- Якщо я звідси піду, ти, дочка, не горюй, а йди додому й бережи братика, щоб він не знав горя.
Довго вже жила вона у ріці, і стала її шкіра обростати риб'ячою лускою.
Далі - більше, вона вже не могла й сина годувати: груди у неї теж покрилася лусочками.
Ось одного разу прийшли діти на ріку, а матері немає.. Бачать тільки - більша риба снує у берега, то пірне, то знову з води визирне. Довго вони чекали, мати так і не здалася. Заплакали брат із сестрою й пішли, докою.
А селянин зайшов якось до сусіда у гості. Хазяїн саме жарив молюска, а гість сидів і дивився, як той куховарить. Бачить - молюск на сковорідці так ужарився, що його й не довідаєшся! Йому відразу і їсти перехотілося, пішов він від сусіда, навіть слова не сказав.
Удома бачить: діти знову плачуть, матір кличуть. Жалко йому стало дітей, почав він дорікати себе. Словом, розв'язав він розшукати дружину, прощення попросити, додому покликати. Заткнув він за пояс кинджал, пішов до ріки, стрибнув у вир. Плавав там, плавав - так і не знайшов дружин. Довго він пробув у воді, і вигляд його змінився: перетворився він у дельфіна. Дотепер дельфін носиться взад-вперед - усюди свою дружину шукає.
А діти залишилися без батька й без матері. Сусіди кликали їх до себе, але й Саянг Мулли не прагла залишати рідного будинку. Така вуж випала їм частка – жити одним! Сестра дуже любила брата, опікувалася про нього. Вона небагато розбиралася у господарстві, стала готовити на двоє, а брата ранком і ввечері посилала за паливом: недалеко від будинку на березі ріки будували прау, друзок там було багато.
Прау робили для одного яванского раджі. У нього не було дітей, хоча він і був давно одружений. Полюбив раджа хлопчика Та Лайлару, не заважав йому збирати тріску й суки й завжди давав гостинців.
Ось матроси побудували прау, спустили її на воду й поплили на Яву. А хлопчик загрався на палубі й не помітив, як прау відчалила. Побачили його тільки у відкритому морі. Везти його назад - розрахунків ні, до того ж усе знали, що він сирота. А раджа давно праг побрати па виховання хлопчика. Він усиновив Та Лайлару, привіз його на Яву й виховував як власного сина - думав зробити його своїм спадкоємцем.
Та Саянг Мулли довго чекала брата, а не дочекавшись, пішла за ним на ріку. Бачить: там немає ні брата, ні прау. Стисла їй серце туга, сльози з очей потекли. Від горя стала вона як божевільна: ходить із села у село, у усіх запитує, не чи бачив хто її братика. А якщо не відповідають їй - просить проспівати пісеньку у розраду.
Ось зустріла вона одного разу буйвола, попросила і його проспівати їй. Запік буйвіл: "Нгуаак".
Та Саянг Мулли пішла далі, говорить: - Не такої пісні мені хочеться, дідусь!
Потім ока зустріла козла. Попросила проспівати пісню і його. Козел почав співати: "Мбееек!"- Від такий песии веселіше не стане, дідусь! - сказала Та Саянг Мулли й знову відправилася у шлях.
Довго вона йшла, знесилилася й зупинилася у крислатого дерева. Села у тіні, стала думати про свою гірку частку так ненавмисно заснула. Ось спить Та Саянг Мулли, а на гілку дерева села, птах чангеак - пір'я червонувате, шейку біла. Села й запекла солодко. Скінчила одну пісеньку-іншу початку, голос у неї усе голосніше й приятней стає, а гілка опускається усе нижче. Прокинулася Та Саянг Мулли, заслухалася. Стрепенулося у неї серце - у пісні говорилося про неї й про її брата! Дивиться: вуж не людей чи на дереві сховався. А чангеак поспівала й перестала. Та Саянг Мулли просить її:
- Проспівай ще, бабуся, порадуй моє серце - туга мене здолала! Чангеак приг-приг з гілки на гілку, спустилася ще нижче й запекла, як колись. Потім сіла у дівчини над самою головою й запитує:
- Тому ти, внучка, горюєш і плачеш?
Та Саянг Мулли розповіла їй про усе, стала просити птаха чангеак:
- Допоможи мені, бабуся, знайти братика.
Птах перетворився у бабу, дала їй червону кофту й білий сленданг і сказала:
- Надягнеш цю кофту, пов'яжеш на шию сленданг - станеш птахом чангеак, куди захочеш, туди й полетиш. Скинеш їх - знову станеш людиною. Дивися, бережи мій подарунок!
- Тепер слухай: твій брат зараз на Яві й живе у палаці у раджі. Прагнеш із ним побачитися - лети на Яву. Примітиш високий тамаринд, під ним великий будинок, а у будинку хлопчик сидить за книгами, це й буде Та Лайлара. Тоді сідай на дерево й співай, що я співала.
Із цими словами баба зникла, а Та Саянг Мулля скоріше надягла кофточку, накинула на шию сленданг
І полетіла на Яву. Скоро вона побачила тамаринд, села на нього й запекла. А Та Лайлара за навчанням сидить - не чує її. Скінчив він читати - знову запік чангеак. Хлопчик почув, що у пісні співається про нього й про сестру його, згадав їхню сирітську частку й заплакав. Побачив це вчитель, запитує:
- Що ти плачеш, Та Аайлара?
Він не відповів, тільки сабоніше заплакав. Прийшов раджа із дружиною, усе навперебій утішають його. А хлопчик ще сабоніше плаче, нічого їм не говорить. Отут прибігли служниці: на тамариндовом дереві сидить чангеак, вона ім'я царевича поминала.
Раджа наказав піймати цей птаха. Як його люди не намагалися, нічого у них не виходило! Тільки влізе людей на дерево - птах перескочить на гілку вище. Зовсім на вид ручна, а у руки ке дається. А раджа повторює своє:
- Піймати птаха живцем!
Сподобалася вона йому й опереньем, і голосом, та й говорити вміє, як людей. Тому, хто піймає, обіцяв він у нагороду новий одяг і гаманець із грішми. Мисливців ще більше додалося, а користі мало. Тоді велів раджа приставити до дерева сходи, щоб сам Та Аайлара піднявся по ній і спробував щастя: може, чангеак піде до нього у руки. Принесли сходи, приставили її до дерева, слуга сходи підтримує, а Та Лайлара по ній піднімається. Чим вище він піднімається, тем нижче спускається чангеак. Ось царевич простягнув до птаха руку, та стрибнула йому на голову, і вони разом спустилися вниз. Сподобалася Та Лайларе птах, і він їй, видне, теж: тільки за ним і літає, ні на мить розлучитися не прагне. Раджа наказав золотих справ майстрові зробити для неї клітку. Посадили птаха чангеак у золоту клітку, сталі доглядати, як за поважною особою. Живе Та Саянг Мулли у золотій клітці. Одного разу вночі у палаці всі заснули, а вона зняла свою чарівну кофту й пішла митися у царську купальню. Ранком раджа прийшов туди, а у його купальні води немає. Став він сварити своїх слуг. Вони говорять:
- Ми з вечора води наносили.
Раджа подумав, що вони полінувалися, а тепер не зізнаються, і наказав дати їм ціпків. З тих пір щоночі плескалася у царській купальні Та Саянг Мулли. а ранком раджа гнівався на своїх слуг.
Якось уночі раджа розв'язав подивитися, хто ж це виливає його воду.
Бачить •- а з його купальні виходить красуня. Підійшла вона до клітки й зникла, невідомо куди. Здивувався раджа, запам'ятав це. На наступну ніч став він стежити за кліткою. Дивиться: із клітки вискочив птах, скинула своє пір'я й перетворилася у дівчину, прекрасну, як царська дочка. Раджа ледве не втратився розуму від подиву, ока став терти - не чи сої це? Потім зрозумів, у чому справа, побрав чарівний одяг, а замість неї підклав гарну кофту й саронг, як у всіх людей. Вийшла Та Саянг Мулли з купальні, побачила, що її чарівне плаття зникло, злякалася: виходить, таємниця її розкрита! Несміливо стала вона просити назад свої речі, але раджа їх так і не повернув.
Так усе довідалися, що у вигляді птаха чакгеак ховалася Та Саянг Мулли -старша сестра Та Лайлари. До чого ж хлопчик був радий знову зустріти свою сестру!
Побачила ялов цариця красуню Та Саянг Мулли й порадила раджі одружитися на ній. Вона не вірила, що Та Саянг Мулли проста дівчина, думала, що це богиня зійшла з небес і прийняла подобу людський. Так Та Саянг Мулли зробилася дружиною раджі й стала жити щасливо поруч із любим братом.
А їх мати - морська корова днем і вночі ллє сльози у розлуці з дітьми. Дельфін же невтомно носиться у море, те там, те тут - шукає свою дружину. Хто плавав по морю, напевно, бачив, що за прау праворуч або ліворуч завжди пливе дельфін - те пірне, то вистрибне з води. Це він дивиться, не пливуть чи з Яви додому його діти.
Ось і вся казка про те, звідки узялися морська корова й дельфін.