За давніх часів жила-була жінка по імені Саредади, що значить "Обділена при народженні". У г одного разу всі її односільчани відправилися у святилище принести жертви богам. Саредади побрала рис із приправами, загорнула у пальмовий аркуш і теж пішла слідом за іншими. По дорозі вона зустріла багатія. Він запитав Саредади:
- Ти куди це зібралася? Саредади відповіла:
- Я йду помолитися богам і принести їм у жертвувот цей мал. Багатій засміявся:
- Ти грязнуха, боги не захочуть їсти твого рису!
- Я Усе-таки піду, - сказала Саредади. - Може бути, бідний бог захоче з'їсти мій мал.
Але багатій не пустив Саредади:
- Не ходи! Ступай додому! Нема чого тобі там робити. Саредади заплакала й пішла додому. Іде, а назустріч їй два боги. Вони запитують її:
- Чому ти так гірко плачеш, Саредади?
- Я йшла принести жертву богам, а багатій не пустив мене, - говорить жінка. - Він сказав, що бог не стане їсти мій рис і навіть людей не захоче до нього доторкнутися.
Тоді боги сказали:
- Віддай свій рис нам, - Ви й справді прагнете з'їсти мій рис? Його адже так лаяли!
- Давай сюди, ми його з'їмо! - повторили боги. Саредади подала їм рис, і боги з'їли його. Потомони запитали Саредади, є чи у неї свій савах. Саредади відповіла:
- У мене немає поля. Я саджаю рис у калюжі, де валялися буйволи.
- Покажи нам, де ця калюжа, - сказали боги. Саредади показала. Боги підійшли до калюжі й сказали: - Зіжнеш рис, поклади свій сніп на пематенг
Иприходи за ним тільки через три дні.
Пройшов час, Саредади стисла рис і поклала сніп на пематенг. Через три дні, як було сказано, пішла вона глянути, що стало з її снопом. Ось здивувалася вона, побачивши величезні копиці рису! Вона відвезла рис додому й склала його у комори. Так багато у неї було рису, що навіть у трьох коморах він не вмістився. Щодня Саредади продавала рис, а його усе додавалося у неї у коморах.
А багатій-кривдник потім розорився й став жити гірше всіх.