У прадавні часи царював на острові Ява знаменитий раджа по імені Прабу Джойо Кусумо. У раджі було кілька дружин, але більше всіх любив раджа не старшу свою дружину, а ту, що була найкрасивішої, хоч і не знатної. Однак серце у його улюбленої дружини було зле, і вона увесь час думала про те, як би їй погубити старшу дружину раджі.
Та ось одного разу підступна красуня прикинулася, що важко хвора. Раджа дуже злякався. Кращі лікарі испробовали усе своє вміння, але ніщо не допомогло. Нарешті хвора попросила раджу прийти до неї й, коли він прийшов, сказала:
- Пан мій, тепер я знаю, хто винуватий у моїй хворобі. Здивований раджа закричав:
- Говори ж скоріше! Хто прагне тебе погубити? Говори, нічого не приховуй.
- Може бути, мій пан не повірить, але я Усе-таки скажу: це зробила старша дружина, - відповіла підступна жінка.
Дуже розгнівався раджа, почувши ці слова. Не роздумуючи довго, він поспішив до старшої дружини. Та побачила червона від гніву особа раджі й страшно перелякалася. Прагла було запитати, що трапилося, але не встигнула вимовити слова, як раджа схопив її й початків бити. Голосно кричала старша дружина, клялася, що ні у чому не винна, плакала, просила пощади. Зрештою гнів раджі пройшов, і він залишив жінку. Ридаючи, вона запитувала раджу, у чому вона провинилася, але раджа її не слухав. Він покликав візира й повелів:
- Хей, візир, відведи цю неварту жінку у ліс, убий і віддай тіло
На розтерзання диким звірам, а на доказ того, що ти усе це зробив, принеси мені обоє її ока.
- Корюся, пан, - відповів візир.
У душі він не був згодний з жорстоким наказом раджі, але що отут було робити? Він був адже всього лише слуга свого володаря й повинен був коритися всім його наказам. Та ось, разом із двома рабами по імені Пута-Ро Кенчоно й Сетунто, він повів старшу дружину у ліс. Коли вони прийшли туди, добрий візир сказав:
- Пані, раджа наказав мені вбити тебе, але я не можу зробити це, тому що знаю: на тобі немає провини.
- Надходь як уважаєш слушним, - відповіла жінка.-Тобі наказано вбити мене, так убий же, щоб на тебе не впав гнів раджі.
Однак візир розв'язав, що не стане її вбивати, а побере тільки її ока, щоб віднести їхньому раджі. Так він і зробив, а потім сказав обом своїм
Рабам:
- Хей, Путро Кенчоно й Сетунто, стережіть і оберігайте пані, тому що вона тепер сліпа. Я побрав очі пані, щоб довести раджі, що вона мертва. Тепер я вернуся у столицю.
Та візир відправився у шлях. Старша ж дружина у цей час була вагітна. Ось стала вона жити у маленькому будиночку посередині лісу. Пройшло якийсь час, і у один прекрасний ранок, коли світило сонце й співали птаха, жінка народила сина. До чого ж обрадувалися всі троє! Немовля було здоровішим, великою дитиною із чорними променистими очима. Мати назвала його Панджи Ларас - "принц, що народився у лісі".
Принц швидко ріс Він дуже любив відіграти у різні ігри, і скоро у нього з'явилося багато друзів серед тварин. Одного разу Панджи Ларас побачив ширяючого високо у небі шуліки. Раптом шуліка щось упустив. Панджи Ларас підбіг до упалого предмета, і що ж він побачив? Маленьке курчати! Панджи Ларас побрав курчати у руки й побачив: це Півень. Він став доглядати за пташеням і
Виходив його. Півень ріс не щодня, а щогодини, він обростив гарним пір'ям і скоро вже вмів кукурікати. Панджи Ларас розумів усе, що півень праг виразити своїм співом, і коли той співав, Панджи Ларас відповідав йому:
- Півень мій бойовий, ти живеш у лісі із мною.
Коли Панджи Ларас став дорослим, він розв'язав відправитися зі своїм півнем а півнячий бій у близьке село. Він попросив у матері дозволу, але вона сказала:
- Синок мій улюблений, не йди з будинку! Хто допоможе тобі, якщо ти виявишся у небезпеці? Серце матері не може відпустити тебе далеко.
- Не тривожся, я вже великий і можу подбати про себе, - переконував її Панджи Ларас, - до того ж із мною підуть Сетунто й Путро Кенчоно. Зрештою матері довелося поступитися, і Панджи Ларас разом зі слугами поспішив у найближче село. Там вони направилися прямо у будинок сільського старости. Той шанобливо прийняв їх і запитав:
- Можу я довідатися, навіщо добродії до нас подарували?
- Пан, - відповідав Панджи Ларас, - ми прийшли сюди з лісу, і прийшли ми заради півнячого бою - якщо, звичайно, найдеться підходящий супротивник нашому півневі.
Староста подивився на півня Панджи Лараса й сказав:
- Мій півень теж давно не бився. Що ж, давайте влаштуємо бій, але яка буде ваша ставка?
- Я людей бідна, нічого у мене ні, так що ставкою будемо ми самі. Якщо програємо, то всі троє станемо вашими рабами.
Скоро по селу рознеслася поголоска, що з'явився юнак, який прагне, щоб його півень бився з півнем старости. Багато народу зібралося дивитися це видовище, і усе чоловіка робили ставки на знаменитого півня старости. Та ось півні почали битися. Спочатку видалося, що перемагає півень старости, але потім усе змінилося. Півень Панджи Лараса люто нападав, і супротивник його скоро став захищатися. Усе слабшай і слабшай ставав півень старости, а півень Панджи Лараса, навпаки, бився всі так само люто. Та ось настала мить, що коли ослабшала півень старости не міг уже більше битися. Побачивши це, півень Панджи Лараса спритно сплигнув на голову супротивникові й із усієї сили вдарив по ній ногою. Шия ворога зламалася від удару. Переміг півень Панджи Лараса. Він проспівав тріумфально: "Кукареку!"-а Панджи Ларас відгукнувся:
- Півень мій бойовий, ти живеш у лісі із мною. Усе дуже здивувалися, почувши ці слова, але спроситьу Панджи Лараса, що вони значать, посоромилися. Панджи Ларас одержав свій виграш, і всі троє повернулися у ліс, задоволені, що у них тепер стільки дорогих речей і страв.
До раджі цієї країни, батька Панджи Лараса, теж дійшла поголоска про гарного й дивного юнака, хазяїна бойового півня, що не знає поразок. Раджа сам дуже любив півнячі бої й наказав одному зі своїх слуг знайти юнака й запропонувати йому влаштувати бій між їхніми півнями. Посланий швидко відшукав Панджи Лараса, і вони разом відправилися у палац. Як тільки раджа побачив юнака із прославленим півнем, у його душі прокинулося якесь незрозуміле почуття. "Де ж я бачив схожої на нього людину?"- подумав раджа, але де й коли, він згадати не міг. Та двоє слуг, що супроводжували юнака, теж здалися раджі знайомими. Уже почався півнячий бій, а раджа усе згадував, де він бачив цих людей.
Півень Панджи Лараса повинен був битися з більшим і вертким півнем раджі, якому не було рівних у всьому царстві. Перед початком бою Панджи Ларас погладив свого півня й прошептав йому на вухо кілька ласкавих слів. Прийшов час бою. Панджи Ларас поставив на кін свою душу й тіло, а раджа - половину свого царства. Півні виявилися однаково сабоними й спритними й обоє билися жорстоко. Іноді перевага виявлялася на стороні півня раджі, і тоді усе ляскали у долоні й лементами подбадривали його, але потім брав гору півень Панджи Лараса - і тоді усе замовкали, і тільки Панджи Ларас і двоє його товаришів раділи й били у долоні. Довго билися півні, але жоден не міг здолати інший. З ран їх лилася кров, навколо було розкидане пір'я. Усе-таки після двох годин бою півень раджі зазнав поразки. У якийсь мить півень Панджи Лараса з такою силою наскочив на свого ворога, що той упав, а коли спробував піднятися, спритний лісовий півень знову кинувся у бій і стрибнув йому на голову. Так легко, як лезо ножа входить у м'який хліб, пазурі півня Панджи Лараса впилися у шию півня раджі. З горла його ключем забила кров, і півень раджі впав, щоб ніколи більше не піднятися. Усе мовчали, не сміючи вимовити ні слова. Горі й подив були написаний на особі раджі.
- Хей, друг, - сказав він, - я визнаю перемогу твого півня, і ти одержиш половину мого царства. Але, перш ніж ти підеш, я прагну довідатися, хто ти й звідки родом, і ще прагну запитати, хто твої батько й мати.
- Пан мій, мене кличуть Панджи Ларас, а будинок мій посередині лісу, далеко звідси. У мене є тільки мати, і живе вона там же, - шанобливо відповів Панджи Ларас. Дуже здивувався раджа, почувши слова юнака, але ще більше здивував, Почув його ім'я, тому що "панджи" - титул знатних людей. "Так, виходить, юнак цей знатного роду? - став думати раджа.-Та його двоє рабів... так де ж я їх бачив?" Він покликав свого візира й запитав:
- Хей, візир, не чи бачив ти коли-небудь раніше цих двох людей? Візир дуже злякався, що його таємниця розкриється, і прикинувся, що не довідається рабів. Але раджа не заспокоївся, уважно вдивився у обличчя прибульців і раптом викликнув:
- Про Аллах, так адже це Сетунто й Путро Кенчоно! Я добре пам'ятаю їхній особи! " Тепер-Те вже на мене неминуче впаде гнів раджі!"-вжахнувся візир, почувши ці слова. Та відразу розповів раджі всю правду про те, що трапилося. Але раджа зовсім не розсердився, а, навпаки, похвалив візира за те, що він
Не вбив жінку. Та так щасливий був раджа, довідавшись, що сміливий юнак - його власний син! Він відразу наказав віддати Панджи Ларасу ока його матері, що зберігалися у скляній посудині над воротами палацу раджі. Побравши посудину, Панджи Ларас поспішив у ліс, і разом з ним пішли сотні людей із прекрасними одягами й іншими дарунками для старшої дружини раджі.
Мати Панджи Лараса почула голосні голоси й дуже злякалася. Спочатку вона подумала, що це яка-небудь знатна людина приїхала у ліс пополювати, але потім довідалася голос Панджи Лараса, і на душі у неї стало спокійно. Ока, принесені з палацу, відразу вставили їй у очниці, і - про чудо!- до жінки повернувся зір. Усе відправилися у палац святкувати повернення старшої дружини раджі. Злої дружини у палаці вже не було - вона була вигнана за підступництво.
З тієї пори раджа Джойо Кусумо жив спокійно й щасливо. Він був уже старий і тому віддав трон своєму синові, Панджи Ларасу. Панджи Ларас правил мудро й справедливо, і народ дуже любив його.