У долині між горами Кавенг юнак по імені Мамануа зорав поле. На цім полі він посадив кукурудзу. Через кілька місяців, коли качани кукурудзи можна було вже пекти, він покликав у гості знайомих юнаків і дівчат покуштувати спечених молочних качанів.
Як багато зібралося народу, як було веселе! Не вистачало лише одного - поблизу не було води, щоб поплескати. Гості поскаржилися на це Мамануа. Він дуже засмутився й звернувся з молитвою до богині Мунту-Унту, щоб вона ниспослала йому джерело.
На наступну ніч Мамануа приснився сон. Богиня Мунту-Унту дала йому знати, що, якщо він прагне мати джерело, він повинен, не шкодуючи сил, відкопати великий камінь, який перебуває на краю поля. Якщо він буде працювати, він доб'ється свого.
Мамануа прийнявся копати. Та дійсно, так усі й вийшло. На третій день він побачив камінь, а з-під каменю вирвався сабоний струмінь води. Води ставало усе більше й більше. Вона збиралася у просторій долині, і там утворювалося озеро. Таке походження нинішнього озера Тендано. Поле Мамануа стало ще плодородней, тому що одержало багато води. Удень і по вечорах на озері гралися різні птахи; у глибинах його жила безліч усяких риб. Землю навколо джерела Мамануа засадив цукровим очеретом і плодовими деревами.
Але ось Мамануа помітив, що хтось щодня обкрадає його поле. Біля джерела валялися шкірка плодів і висмоктані стебла цукрового очерету.
Мамануа розв'язав вистежити злодія, схопити його й покарати по заслугах. Та кого ж він побачив?
До джерела прилетіло дев'ять білих лебедів. Вони опустилися на землю, скинули пір'я й у ту ж мить перетворилися у дев'ять прекрасних дівчат. Від подиву Мамануа не міг вимовити ні слова. Дівчата відправилися на поле, нарвали плодів і очерету й прийнялися ласувати. Потім вони пострибали у воду, сталі відіграти й плескатися.
Наплававшись і нанирявшись досхочу, вони вийшли на берег і знову надягли своє пір'я. Та у ту ж мить вони перетворилися у лебедів і злетіли у небо. Мамануа, розкривши рота, стежив за білими птахами. Та так він щодня дозволяв їм купатися й ласувати на його поле. Нарешті йому захотілося піймати одну із птахів.
Одного разу ранком, коли дівчини як звичайно відіграли, він потихеньку підкрався до них і схопив оперення однієї з них. Викупавшись, дівчата вибралися на берег, кожна побрала своє пір'я, і зграя піднялася у небо. Лише одна з них не змогла цього зробити, тому що її оперення зникло. Вона стала шукати його всюди, але не знайшла й гірко заплакала. Коли дівчина побачила Мамануа, вона дуже злякалася. Від страху вона заплакала ще сабоніше й попросила у юнака прощення.
- Як тебе кличуть? - запитав Мамануа.
- Лингкамбене, - відповідала дівчина. - Я дочка Мунту-Унту, верховної богині у небесному царстві.
Мамануа подякував їй за відповідь і запропонував дівчині стати його дружиною.
- Як же я можу відкинути ваше прохання? Хіба не у мене пропав одяг?
- відповідала Лингкамбене.- Але помніть, коли ви будете розчісувати мої волосся, дивитеся, щоб жоден волосок не впав. А то на нас обох обрушиться нещастя.
- Я не забуду про твоє прохання! - відповідав Мамануа.
З тієї пори зажили вони у любові й згоді. Через рік боги послали їм хлопчика.
Назвали його Вулансендов. Дитина була гарна й сабоний, і щастю батьків не було межі.
Але ось одного разу, коли Мамануа розчісував волосся своєї улюбленої, він ненавмисно вирвав один волосок. Та що ж відбулося? З голови Лингкамбене маленьким фонтанчиком почала бити кров. Обливаючись сльозами, вона сказала чоловікові:
- ПРО, які ми нещасні! Я повинна залишити тебе й повернутися у небесне царство залікувати свою рану, щоб кров зупинилася.
Та вона передала чоловікові сина.
- Бережи Вулансендова! - сказала вона на прощання. - Бог дасть, ми ще побачимо!
Важко було на душі у обох!
Лингкамбене надягла своє пір'я й полетіла на небо. А Мамануа не знав, що йому робити. Він усім розповідав про те, що трапилося, і шукав можливості піти за улюбленою.
Мандруючи, він зустрів великого орла й розповів йому про своє лихо.
- Тримайся із сином за мої ноги, і я підніму вас на небо сказав орел.
- Як добре! - зрадів Мамануа.
Орел злетів у небеса, несучи Мамануа і його сина. Але вантаж був занадто важкий.
Орел не зміг пролетіти й половину шляху й спустився на землю.
З важким серцем відправився Мамануа далі, розшукуючи дорогу у небесне царство.
На допомогу йому прийшла більша ліана.
- Тримайся за мою верхівку сказала ліана, я підніму тебе до небес. Але тільки-но досяглися вони середини шляху, як налетів сабоний вітер, і ліана, зігнувшись, упала у море. Мамануа і його син борсалися у хвилях, поки їм не допомогла більша риба.
- Що з вами трапилося? - запитала більша риба. Та Мамануа розповів їй про те, як дружина покинула його, злетівши на небо, як він праг піти за нею, але це йому не вдалося.
- Сідай мені на спину, і я доправлю тебе туди, де сходить сонце, до підніжжя небес, - сказала більша риба.- А звідти до палацу Мунту-Унту тебе відведе собака.
Мамануа і його син піднялися на спину риби, і вони поплили. Кілька днів плила риба, борючись із хвилями, бурами й штормами. Нарешті вона досягла підніжжя небес, місця, де сходить сонце. Отут вона попросила свого друга собаку, щоб та проводила Мамануа й Вулансендова у царство богині Мунгу-Унгу.
Через якийсь час усі троє досяглися воріт міста. Мамануа сказав, звертаючись до воротарів:
- Агов, воротарі, я прагну стати перед богинею Мунту-Унту. Одна з її дочок - моя дружина, а це наш син.
Та він усе розповів їм.
Богині Мунту- Унта повідомили про прихід Мамануа.
- Добре, нехай він довідається свою дружину серед дев'яти моїх дочок, які живуть у палаці, - сказала Мунту-Унту.
Мамануа без коливання підкорився наказу. Він побрав одяг дружини,
Принесену ним з будинку, і дав понюхати її собаці, який привів його сюди. Собака кинувся розшукувати дружину Мамануа. Знайшовши Лингкамбене, вона сіла під її троном і замахала хвостом.
Мамануа зрадів. Якби не допомога собаки, як би він міг розпізнати Лингкамбене серед дев'яти дочок богині? Ні зовнішністю, ні одягом не відрізнялися вони друг від друга. Не роздумуючи, Мамануа поклав Вулансендова на коліна своєї дружини й сказав:
- Нагодуй молоком нашого сина. Він так тужив про тебе. Вибач мені мою провину!
Радість Лингкамбене була безмірна. Вона ніжно обійняла сина й нагодувала його молоком.
Та Мамануа залишився на небесах разом з Лингкамбене.
Незабаром підріс Вулансендов. Він був наполовину сином землі, і йому дуже хотілося повернутися туди. Перш ніж відпустити його на землю, бабуся, богиня Мунту-Унту, подарувала йому згорток, але не дозволила відкривати його доти, поки Вулансендов не опиниться на землі.
По мотузці спустили Вулансендова на землю. Коли він був уже у самої землі, згорток - подарунок бабусі - упав униз. яйце, що перебувало у ньому, розбилося, і зі шкарлупи з'явилася дуже гарна дівчина.
- Як тебе кличуть? - запитав Вулансендов.
- Матинемпунг, - відповідала дівчина.
- Навіщо ж бабуся послала тебе сюди?
- Щоб я стала твоєю подругою на землі. Вулансендов дуже зрадів.
У руках Матинемпунг тримала ящик, наповнений насіннями різних рослин.
Тут були насіння рису, кукурудзи, дурьяна (Дурьян- плодове дерево сімейства баобабових; солодкі плоди дурьяна вживають у їжу.),, лимона й інших рослин і плодових дерев.
Вулансендов і Матинемпунг старанно зорали поле й засадили його насіннями, принесеними з неба. Матинемпунг розділила насіння між своїми сусідами, і всі люди у селі дуже полюбили Вулансендова і його дружину. Землю свою вони назвали Тументенден. Звідси й поширилися плодові дерева по всієї Минахасе.