Жили-Минулого Бекас і Бекасиха. Вони дуже любили один одного й звили своє гніздо посередині поля. Вони думали, що там буде безпечніше всього: хоча люди ходять по полю, але до самої середини не добираються. Бекасиха знесла три яйця й благополучно висиділа пташенят. Бекас і Бекасиха були дуже раді. Дітей своїх вони годували вдосталь, щоб ті скоріше виросли, зміцніли й швидше оперилися.
А у цей час селянин, якому належало поле, зібрався косити рис, тому що пора було забирати врожай. Ось селянин і говорить дружині:
- Послухай, жінка, рис уже спілий, і добре б завтра його скосити. Пройде ще тиждень, і він згниє.
Почувши слова селянина, Бекас глибоко засмутився й зовсім повісив голову. Він уявив собі, як люди, забираючи врожай, погублять його пташенят. Бекасиха заплакала й сказала своєму чоловікові:
- Про гору, гору! Ось що, чоловік: завтра, коли селянин добереться до нашого гнізда, щоб убити пташенят, я їх не залишу. Я прикрию своїх дітей крабоми й умру разом з ними під ногами людини!
Бекас дуже вбивався, дивлячись на те, як гірко плаче його дружина. Він був у розпачі від того, що Бекасиха зібралася вмерти разом із трьома пташенятами. Приголубивши дружину, він сказав:
- Перестань, дорога, не треба плакати! Хіба ти не знаєш, що у мене на серце так само важко, як і у тебе? Якщо ти прагнеш захистити наших дітей, то і я не залишуся осторонь - я теж буду відстоювати їх разом з тобою. Але до того, як на нас обрушиться нещастя, треба постаратися знайти який-небудь вихід. Я піду за допомогою - мені доводилося чути, що хитромудрий Канчабо дуже охоче допомагає всім, хто потрапив у лихо. Спробую-но я з ним поговорити, може бути, він погодиться й нам допомогти!
Та Бекас полетів розшукувати Канчиля. Незабаром він побачив його, Канчабо лежав, розвалившись, під фікусом і з насолодою пережовував жуйку. Він здригнувся, увидевбекаса, що кружляв прямо над його головою, і, звернувшись до нього, сказав:
- Ось уже не думав, що ти сюди прилетиш, та ще у такий час! Що у тебе трапилося? Ану ж бо, сідай ось на цю гілку ближче до мене й розповідай!
Бекас із сумним подихом відповів:
- Ах, дорогою Канчабо, прилетів я з невеселими звістками.
- Так що з тобою таке? Адже ти вільно літаєш куди прагнеш, і їжі вистачає вдосталь!
- Це всі вірно. Але серед живих істот немає таких, хто був би врятований від горя, кому б не загрожувала смерть.
- А яке горе тебе осяглося? Розкажи мені, може бути, я зможу тобі допомогти.
Та тоді Бекас став розповідати Канчилю про свої справи:
- Дружина моя знесла три яйця, а потім прийнялася їх висиживать. Нарешті з яєць вилупилися три пташенята. Це було зовсім недавно, і діти мої ще не вміють літати. Зараз вони тільки починають покриватися пухом, але вже стали здоровіші й товсті. Коли ми їх годуємо, вони відштовхують один одного. Я із задоволенням добуваю для них їжу - адже немає у світі більшої радості, чим годувати своїх дітей. У мене ніколи раніше не було дітей, а тепер щастю моєму загрожує кінець, тому що я чув, що завтра люди збираються косити мал. Ах, друг мій Канчабо, у тебе добре серце! Допоможи мені у цім горі! Віднеси моїх дітей із цього поля, тому що дзьоб мій і коготки занадто слабкі, щоб я міг зробити це сам.
- Як же я можу допомогти тобі перетягнути гніздо? Адже у мене є тільки ноги й немає рук, як у людей. Мені це так само важко, як і тобі. А якщо я поберу твоє гніздо у зуби й при цьому небагато промахнуся, то можу ненавмисно прихопити зубами твоїх пташенят, і вони загинуть. Ось і вийде, що я, сам того не бажаючи, уб'ю твоїх дітей. Коротше кажучи, не можу я тобі допомогти!
- Невже тобі не жалко моїх пташенят, яким загрожує смерть? Адже захищати їх буду тільки я так їх мати. Адже ти допоміг Бикові й зробив стільки добрих справ! Яка ж ціна твоїй доброті, якщо ти відмовиш у допомозі живій істоті, яка тебе так просить?
- Я ніколи не відмовляюся допомогти, що потрапили у лихо, якщо тільки це дійсно у моїх силах. Але отут справа нелегка, тому що треба вступити у сутичку з людиною.
Того й дивися, мені самому не минути лиха! Поміркуй сам: якщо ти загинеш, то це не так страшно, - адже ти вмреш разом із дружиною й дітьми. А звертаючись за допомогою до мене, ти тільки дарма викликаєш лихо й на мене. Але раз перехитрити треба всього-на-всього дурну жінку, я постараюся завтра прийти - може бути, мені вдасться відволікти її від збирання врожаю! А ти ступай зараз додому й годуй своїх дітей ліпше. Увесь цей тиждень я буду заважати селянам забирати рис, а за цей час діти твої напевно навчаться літати.
- Ось добре, спасибі тобі! Ну, а зараз я піду додому й у всьому буду тебе слухатися. А завтра буду чекати тебе з нетерпінням.
- Добре, я обов'язково прийду.
На інший день рано ранком селянки прийшли на поле косити мал. Бекас і Бекасиха ледве не втратилися розуму від страху. Вони сиділи у гнізді й, розпустивши крила, прикривали своїх пташенят. Вони вже думали, що дітям їх прийшов кінець.
Незабаром з'явився Канчабо і вибіг на саму середину поля. Коли селянки зібралися косити, він проскочив прямо під ногами у однієї з них. Та закричала:
- Канчабо, канчабо!
Та кинулася ловити його, але, звичайно, не піймала. Тоді вона спробувала накрити його мішком. Але Канчабо проскочив під самим мішком. Жінка заметушилася й стала кричати истошним голосом. Отут підбігли інші жінки, щоб допомогти їй, і, замість того щоб косити, усі вони, як божевільні, ганялися за Канчилем. Але їм не вдалося навіть доторкнутися до нього - вуж дуже він спритно увертивался. По полудню Канчабо утік у ліс. А селянки пішли додому - косити було вже занадто пізно. Дружина селянина сказала своєму чоловікові:
- Сьогодні з косовицею нічого не вийшло - перешкодив дикий Канчабо.
Наступного дня жінка знову вийшла у поле, щоб зі своїми подругами забирати врожай рису. Тільки вони зібралися косити, Канчабо знову отут як отут, і давай скакати!
Ось Бекас і говорить своїй дружині:
- Учора Канчабо приходив сюди. Усе жінки допомагали дружині селянина ловити його, так усе безглуздо! А потім у нього кинули серпом. Вони думають, що серп зачепив його, тому що Канчабо став накульгувати. Їм-Те й невтямки, що він просто прикидається!
У цей день усе жінки, що як збожеволіли, знову ловили Канчиля, але він так спритно увертивался, що піймати його не вдалося. Цілий і непошкоджений, Канчабо увечері втік у ліс.
А селянки так і не почали косити, тому що було вже зовсім пізно.
Так Канчабо надходив щодня протягом цілого тижня. Щоранку жінки
Ганялися за звірком і забували про свою роботу.
Маленькі бекасята тим часом навчилися підніматися у повітря, і батько з матір'ю показали їм, як треба літати, щоб забратися подалі від цього поля. Канчабо перестав туди приходити, і тоді, нарешті, почалося збирання врожаю. Бекаси благополучно уникли небезпеки, і всі завдяки допомозі Канчиля!
Ось Бекас і говорить дружині:
- Підемо до нашого друга, хитромудрого Канчилю, і подякуємо йому за те, що він нам усім допоміг. Хоч ми й не можемо відплатити йому тим же, однаково треба відвідати його, щоб він знав, як ми йому вдячні. А заодно ми познайомимо його з нашими дітьми - адже він їх ще жодного разу не бачив.
Дружина й діти дуже обрадувалися цим словам, і Бекасиха сказала:
- Зараз же полетимо усе до нього. Це - перше, що ми повинні зробити. Та всі впятером полетіли розшукувати Канчиля.
А Канчабо тим часом відпочивав на високому пагорбі, неподалік від берега великої ріки. Пагорб цей був оточений з усіх боків глибоким яром. Коли випадали дощі, ріка розливалася й вода обмивала пагорб, над яким піднімався крислатий фікус. Кінчики його галузей майже що стосувалися землі. Під деревом завжди було дуже чисто, немов виметене мітлою, - щодня вітер здував усі опалі листи у яр.
Канчабо дуже любив проводити там час. А Бекас знав, що Канчабо часто дрімає на цьому пагорбі, пережовуючи свою жуйку. Тому птаха полетіли прямо туди. Канчабо відразу ж прокинувся й сказав:
- Здраствуй, дружок мій Бекас. Нема чого тобі кружлятися у повітрі й даремно витрачати сили. СіДай-но на гілку, що над моєю головою!
Бекас сіл на гілку й відповів:
- Велике тобі спасибі за твої добрі слова! Тільки б ти був завжди здоровий і щасливий.
Канчабо сказав:
- Ви прилетіли всім сімейством, які ж новини принесли ви із собою, гарні або погані?
- Ти не помилився, Канчабо, так воно і є. Я прилетів сюди зі своєю дружиною
І дітьми тільки для того, щоб ти знав, як ми тобі вдячні. Ти допоміг нам урятуватися від ворога. Не шкодуючи сил і не знаючи страху, ти прийшов нам на допомогу, і я зі своєю дружиною й дітьми уник страшної небезпеки. Ми урятувалися тільки завдяки тобі, розумний і добрий Канчабо! Чим ми, слабосабоні пташинки, зможемо відплатити тобі? Тільки тим, що завжди будемо тобі вірні. Удень і вночі ми будемо молитися за твоє здоров'я! Так продовжить аллах твоє життя, так ниспошлет він тобі радість і щастя!
- Велике спасибі вам за вашу відданість, - відповів Канчабо. - Хоч ви малі ростом і слабосабоні, не забувайте, що у житті буває по-всякому: інший раз трапляється так, що й маленький звір допомагає великому. Усе може бути - на те воля аллаха. Хто знає, коли мені знадобиться ваша допомога. Ну, а у тому, що я вас урятував від селянина, великої заслуги немає. Якщо вже аллахові було завгодно зберегти ваше життя, то він і без мене знайшов би шляхи позбавити вас від небезпеки. Тому нема чого й говорити, що допоміг вам я, - на усе воля аллаха. А тепер я прагну дати вам рада. Усі ми, що живуть на білому світлі, повинні завжди прагнути до добра. Ніколи нікому не робіть зла, нікому не заподіюйте горя. Коли ми робимо гарний учинок, на серце у нас легко, як буває легко людині, расплатившемуся зі своїми боргами, - він не випробовує більше ні сорому, ні страху. Коли ми робимо те, що покладене, на душі у нас добре, як буває добре хворому, що прийняв цілющий засіб. Про те, хто добрий, і після смерті поголоска добра. Зовсім інакше обстоит справа з тими, у кого зле серце. Вони увесь час кого-небудь ненавидять, на кого-небудь ображаються, спокійного сну не знають, завжди у страху, немов оточені ворогами. Хіба зрівняти їх з тими, хто виконує завіти всевишнього! Та душу у них чиста, і немає суєтних устремлінь. Насамперед вони думають про те, як догодити аллахові й зробити добро близькому. Тому й слава про них добра. Усі, хто знає їх, усі, хто чує про них, ставляться до них з любов'ю. Тому й будуть говорити про них добре навіть після їхньої смерті.
- Велике тобі спасибі, Канчабо, за твої слова. Я всією душею прагну надходити так, як ти радиш. Нехай аллах почує мої благання й ниспошлет мені побільше сил, щоб я міг приходити на допомогу тваринам, що потрапили у лихо. На світі немає нічого неможливого, усе у владі аллаха.
- Дуже радий, що у тебе такі добрі наміри. На тому світлі тебе чекає блаженство.
- Так збудуться твої молитви, Канчабо. А тепер дозволь мені із дружиною й дітьми покинути тебе - адже ми тут уже дуже давно.
- Усього гарного, Бекас. Я буду молитися, щоб ти завжди був здоровий і щоб у сім'ї твоєї усе було благополучне!
Бекаси піднялися у повітря й зникли у хмарах. А Канчабо, залишившись один, знову приліг під фікусом і задрімав, що обдувається вітерцем. Через якийсь час він уже міцно спав.