Давним-давно жили у одному місті чотири брати. Та так-те вони були не бог звістка якого розуму, так звичку ще завели - курити опій. Ось і спустили усе своє добро. Залишилося у них по коневі на кожний і нічого більше. Зібралися брати разом і говорять:
- Треба нам куди-небудь служити найнятися.
Сіли вони на коней і поїхали куди ока дивляться службу шукати. Ніч застала їх у лісі. Брати прив'язали коней до дерева, зварили на багатті кашу, вилили її у миску й сіли навколо - їсти збираються. Тільки піднесли до рота першу ложку, усе у один голос сказали:
- Фу! фу! Каша-Те у нас зовсім без масла. Треба у місто за маслом сходити - тоді і їсти будемо.
Так тільки всі четверо минулого ледарі. Нікому не полювання тягтися за маслом невідомо куди - усе один на одного кивають. Ось і вийшло, що на базар ніхто не йде й до каші ніхто не доторкається. Нарешті старший брат говорить:
- Немає! Так справа не піде. Нехай той сходить за маслом, хто перший вимовить слово.
Брати погодилися й так і залишилися мовчачи сидіти навколо миски. Ішла година за годиною, настала північ, а ніхто із братів навіть не кашлянув. Тим часом у ліс забрели злодії. Дивляться - сидять чотири людини, мовчать і пальці до губ приклали. Підійшли злодії ближче, але жоден із братів рота не розкрив. Кожний думає: "Якщо я їх окликну перший, мені доведеться за маслом іти". Злодії поруч, а брати немов води у рота набрали. Бачать злодії - час удалий. Відв'язали коней і повели. Уже й слід їх простиг, коли молодший брат не витримав і закричав:
- Ах ви, дурачье! Коней-Те у нас украли. Що нам тепер робити?
- Сходь-но ти спершу у місто, принеси масла, а там видне буде, - говорять йому інші. - Спершу поїмо, а потім вуж пошукаємо злодіїв і коней. Отут молодший брат пошкодував про свою необачність, так зробленого не відвертаєш - довелося йому йти за маслом.
Повернувся він з базару, з'їли брати кашу й стали думати, як би коней відшукати. Один і говорить:
- Ось що. Хто перший подасть ранком голос, той, виходить, і злодій. З нього ми й запитаємо коней.
- А якщо він не віддасть? - запитує іншої.
- Якщо не віддасть, так ми його кийком попотчуем, - говорить третій. На тому й вирішили. Запаслися брати ціпками й сидять - очікують. Просиділи всю ніч. Стало світати. У цю пору у мечеті, що стояла на краї міста, неподалік від лісу, мулла запік ранкову молитву. Брати стрепенулися:
- Чуєте! - говорять. - Ось він злодій. Це він украв наших копей.
Схопили брати кийка й побігли на голос. Двері мечеті були відкриті, брати ввірвалися туди й прийнялися бити муллу.
Ушанований мулла перелякався й пустився бігти. Прибіг прямо до царя й говорить:
- Хузур! Казна-звідки у мечеть увірвалися чотири шайтани. Ледве мене не вбили.
Цар розсердився.
- Де вони? - запитує.
А четверо братів уже у дверей - прибігли слідом за муллою. Побачив їхній цар і говорить:
- Ви хто такі? Навіщо б'єте ушанованого муллу? Брати так і кипіли від злості. Прийнялися вони скаржитися:
- Хузур. Ця людина украла наших коней. Ми ночували у лісі й прив'язали
Їх до дерева. Це ще ввечері було. А вночі ми вирішили: хто перший подасть ранком голос - той, виходить, і злодій. Змилуйся, хузур, змусь його віддати нам коней.
Цар бачить - вони несповна розуму. Ось він і велів дати їм чотирьох коней, тільки б від них відв'язатися.
А брати одержали коней і просять подарувати їм шматок землі.
- На що вам земля? - запитує цар.
- Хузур, ми посадимо там цих коней, - говорять брати. - Подивимося, що з них виросте.
Дав їм цар землі недалеко від міста. Брати огородили свою землю забором, поставили із усіх чотирьох сторін по воротах, загнали туди коней, а самі залишилися стерегти.
Пройшло чимало часу. На полі у братів виросла висока соковита трава. Коні паслися, а брати сиділи кожний у своїх воріт і опій покурювали. Якось раз одна людина гнала повз них поля табун коней - сто голів. Побачив він зелений луг із соковитою травою й скоріше погнав туди своїх коней. Розбрелися коні по полю, щипають траву, а брати, не втрачаючи часу даром, закрили ворота. Ось хазяїн коней здумав гнати свій табун далі, а брати на нього із ціпками.
- Які отут твої збирай? - кричать. - Іди-но ти звідси подалі. Тут усі наші коні! Це наша трава! Та земля теж наша!
Хазяїн коней увесь у сльозах прийшов до царя й скаржиться:
- Якісь люди - їх там четверо - не віддають мені моїх коней. Цар відразу подумав, що це, мабуть, ті самі чотири брати, які побили муллу. Він дуже розгнівався й велів їх привести. Незабаром брати з'явилися у палац.
- Убирайтеся зараз же з моїх володінь! - гнівно сказав їм цар. - Занадто багато від вас безладдя.
А брати склали руки й запитують: - У чому ж ми провинилися, хузур? За що ти нас виганяєш?
- А чому ви відняли у цієї людини його коней? - говорить цар.
- Розсуди сам, хузур! - просять брати. - Пам'ятаєш, ти адже сам дав нам землі?
- Дав. Ну й що ж?
- Може, ти й те пам'ятаєш, хузур, навіщо ми цю землю просили? Посміхнувся цар і говорить:
- Як не пам'ятати! Ви на ній коней саджати збиралися - дивитися, що з них виросте.
Брати обрадувалися, зашуміли:
- Хузур! Ми цілий рік над нею спину гнули: зорали, удобрили, коней посадили. Та ось після стількох праць одержали врожай - сто коней. А цей пройдисвіт казна-звідки узявся й здумав погнати їх у нас.
Цар не знайшов, що відповісти. Довелося йому відпустити братів. Хазяїн коней так ні із чим і пішов.
А брати розв'язали тепер торгувати кіньми й прийнялися мандрувати з ними з міста у місто. Вони продавали коня за конем і жили собі на втіху. Тільки незабаром жодного коня у них не залишилося. Довелося їм знову шукати служби.
Ходили брати, ходили й потрапили до одному купцеві. Стали проситися до нього на службу. Купець їх найняв.
Ось і прийнялися брати служити у купця. Якось раз прийшов молодший брат після роботи голодний - і прямо на кухню, поїсти. А там сиділа баба - мати хазяїна. Їй було років за сто, і від старості голова у неї увесь час тряслася. Молодший брат відкусив шматок і випадково глянув на бабу, а та трясе головою. Здалося молодшому братові, що це вона йому їсти не велить. "Ось адже скнара яка! - думає він. - Отут стільки борошн ухвалюєш, таку роботу перевертаєш, а вона й поїсти не дає - навмисно на кухні сидить". Молодший брат заквапився, ковтає шматок за шматком, не жуючи, а баба трясе головою ще пущі. Не стерпів молодший брат, розлютився й запустив глечиком з водою прямо їй у голову. Упала
Баба - і дух геть. А молодший брат пішов до купця, разворчался:
- Не стану я у тебе більше служити. Твоя мати така скуповуючи - і поїсти-те досита не дає.
- Що ти, братик? - здивувався купець. - Як вона тобі їсти не дає? А молодший брат не вгамовує:
- Ні, хазяїн! Давай мені розрахунки. Я у такому будинку служити не прагну. Купець зачув, що справа не чиста. Пішов шукати матір. Дивиться - вона на кухні лежить і не дихає. Отут він зрозумів, що слуга-те дурень, так робити нема чого - мертвого не воскресиш. Купець засмутився, покликав усіх чотирьох братів і велів їм зробити похоронні носилки.
Брати змайстрували носилки й поклали на них бабу. Купець їм говорить:
- Несіть її на берег ріки, а я дістану дров і ще який-чого й прийду слідом за вами.
Брати схопили носилки й понесли. Поспіхом вони й не подумали прив'язати тіло. По шляху до ріки їм довелося підніматися на пагорб. Підйом був крутий. Брати полізли у гору, носилки у них нахилилися, ось покійниця й зісковзнула на землю. Почувають брати, що нести полегшало, і покрокували веселіше. Прийшли на берег ріки, вилучили носилки, глядь - а баби-те пет. Брати озлилися й говорять:
- Дивись-но! Ось адже яка шкідлива баба. Прикинулася, нібито
Умерла, а як побачила, що її спалювати понесли, отут і втекла. Ну нічого, ми її наздоженемо!
Кинулися брати шукати бабу й вийшли до одному сільцю. А за околицею якась стара жінка збирала під деревами хмиз. Брати підбігли до неї й ну її бити. Забили до смерті й до ріки поволочили. Тим часом купець роздобув дров, скликав своїх друзів і пішов з ними на берег ріки. Іде й бачить: у підніжжя пагорба на самій дорозі лежить тіло його матері. Дуже розсердився купець на дурнів слуг, підняв тіло й поніс його до ріки.
А брати його там уже чекають. Побачили купця, налетіли на нього з лементом:
- Хазяїн! Твоя баба така шкідлива - побрала й утекла, з носилок.
Дивимося - вона вже за дровами пішла. Ми з нею зовсім замучилися. Знати б нам наперед, нізащо б до тебе служити не пішли.
Отут купець зрозумів, що вони несповна розуму. Поклав він обох бабів на багаття й зробив над ними похоронний обряд. А потім прогнав братів ладь
І додому повернувся без них.