Жив-Був цар. Було у нього два сини. Старшого кликали Сант, а молодшого - Басант. Цар із царицею душі у них не сподівалися. А у цариці у опочивальні звила собі гніздо пари пташинок. Та видне було, що пташинки живуть у любові й згоді. Скоро самочка села на яйця й на очах у цариці вивела двох пташенят. Прийнялися птахи - мати з батьком - тягати черв'яків і комашок, а діти тільки роти роззявляли. Мимоволі цариці на розум приходило сравненье: як сама вона була щаслива зі своєю семьею, так і пташинка радісно щебетала у турботах про дітей.
Раз лежить цариця у постелі й бачить: немає у гнізді матері. Пташенята пищать, матір кличуть, а батько сидить, нудьгує. Ніч пройшла, а пташинки немає. Цариця очей не зімкнула - усе міркувала, що ж струсило, куди пташинка поділася. Та прийшло їй на розум: "Ось не стане мене, що буде тоді з моїми дітьми?" Через день-іншої. батько пташенят привів із собою нову подругу, і пташиний будинок знову ожив. Батько радів, і пташенята спочатку теж обрадувалися. Вони з писком тяглися до мачухи – не дали від неї пещення. А вона у відповідь прийнялася їх злобливо клювати. Відскочили пташенята у страху. Гірка у них зробилося життя. Ніхто їх вчасно не нагодує, ніхто не напоїть. Рідному батькові, і тому до них справи не стала.
Ось і прийшов їм кінець. Раз бачить цариця, обоє пташеняти мертві лежать на
Землі, а ока у пичуги, їхні мачухи, горять торжеством. Цариці немов ніж у серце встромили. Відразу подумала вона про власні дітей: "Трапся, я вмру й цар одружиться на інший, скільки їм дістанеться горя". Отут увійшов цар і побачив царицю у сумі. Він стривожився, запитує:
- Що з тобою? Ти нездорова?
- Ні, нічого, - відповідає цариця.
Цар вуж праг за лікарем посилати, але цариця його удержала. Запитує його:
- Ти зробиш те, про що я тебе попрошу?
- Коли бувало таке, щоб я відмовив тобі у проханні? - відповідав цар. - Говори прямо, у чому справа.
Цариця й говорить:
- Трапся мені вмерти, не одружися на іншій. Бачиш пичугу, самця? У нього пропала подружка. Він привів у гніздо іншу, а вона його пташенят замучила до смерті. Поки мати їх жива була, він і сам про них пікся, а як побрав іншу подружку, став перед нею раболіпствувати. Інакше із чого б пташеняам померти? Ось і молю я тебе: не одружися на іншій.
Цар розсміявся й відповідає;
- Ну й ти гарна, дорога! Надивилася на цих пернаті й казна-що собі у голову вбила. Із чого тобі вмирати? Дасть бог, до старості доживеш. Слово мовиться так забувається, а дума тяжка у душу западає. Здолала царицю туга. Стала сохнути вона не щодня, а щогодини, Доки зовсім не злягла. Що цар не робив, як їй допомогти не намагався, а врятувати її не зумів. Залишилися діти сиротами. Умерла цариця, і потягнулися до царя звідусіль свахи й свати, так він пам'ятав, як із пташинками вийшло, і всіх ладь гнав. Житейська справа, почали його з усіх боків умовляти, він і погодився одружитися. Прийшла нова цариця, і палац немов ожив. Раділи царевичі - Сант і Басант, що найшлася їм нова мати. Ну, а цар себе не пам'ятав від щастя. Одного разу Сант і Басант відіграли у саду у м'яч. А цариця у внутрішньому дворику влаштувала собі обмивання. Раптом м'яч високо підлетів і впав прямо у дворик. Закричала цариця: " Ай-Ай!" Хлопчики прибігли, побачили царицю у сльозах і перелякалися. А вона пішла прямо у "будинок гніву", лягла. Цар відразу до неї, так вона до нього й голови повернути не бажає. Цар її запитує:
- Що отут струсило? Цариця йому відповідає:
- Ці улюбленці твої, Сант і Басант, запустили м'ячем мені прямо у груди. Від болю дух захопило. Якщо тобі до мене немає справи, навіщо було на мені одружитися? Або з ними милуйся, або із мною. Два мечі у одні піхви не вкладеш. Ці двоє мені як більмо на оці. Дивитися на них не можу!
- Потерпи, цариця, - говорить цар. - Якщо тобі від них немає спокою, я їх у іншому палаці оселю.
Цариця ще пущі розгнівалася:
- Думаєш, ти їх у інший палац переселиш, так вони мене й мучити перестануть? Як же, стану я гріти змій у себе на груди! Якщо ти мене любиш, вели у них вирвати серця й мені представити. Тоді моя душа заспокоїться. Сльози застелили ока у царя, він увесь затрясся від гніву й уболівай.
- Цариця! - сказав він. - Подумай, що ти говориш. Невже ти прагнеш мені серце розбити?
- Думати отут не про що, - заперечила цариця. - Доки моє желанье не буде виконано, я не доторкнуся ні до їжі, ні до питва.
Довго напоумляв цар царицю, але зм'якшити її не зумів Тоді він покликав катів і віддав їм у руки обох царевичів. Велів вирвати у них серця й негайно представити цариці.
Кати повели Санта й Басанта у ліс. Так не піднялися у них руки на красенів царевичів. Вони відпустили братів, а замість них убили шакала й пса і їх серця показали цариці. Легко стало у неї на душі, і зажила вона із чоловіком у забавах і радостях.
А Сант і Басант пішли бродити по лісу. Та трапилося так, що Басант звалився у колодязь. Що було робити бідоласі Сайту? Поплакав він і далі пішов. Тієї часом до колодязя прийшла за водою дружина гончаря. Тільки вона вилучила у колодязь цебро, Басант ухопився за мотузку. Жінка заглянула у колодязь і отпрянула у страху.
- Не бійся мене, я царевич! - крикнув Басант. - Витягнися мене звідси. Жінка витяглася його з колодязя. Своїх дітей у неї не було, і вона Басанту дуже обрадувалася. Залишився він жити у будинку у гончаря. Раз у тих краях полював один цар. Він заїхав у село, і Басант попався йому на очі. Здивував цар, звідки у гончаря такий красень син. Став він вимагати, щоб гончар віддав йому хлопчика. Гончар ні у яку. Нарешті дружина гончаря говорить:
- Це нам написано на роді заробляти хліб тяжкою працею. Така вуж наша частка. А якщо царевич сподобався цареві й той його до себе вимагає, як же нам його не віддати? Він і у царя у будинку буде прикрасою.
Вирішили на тому гончар із дружиною й вручили Басанта паную. Цар посадив його на коня й привіз у палац. А гончаря із дружиною теж покликав до себе у місто.
Відвів їм гарний будинок і на усе життя забезпечив.
Цар навчив Басанта грамоті й мистецтву стрілянини з лука, а коли хлопчик підріс, женив його на своїй красуні дочки. Та віддав цар йому половину своїх володінь. - Раз Басант прогулювався по палацовим покоям.
Раптом чує - жебрак співає, ледве не плаче:
Царя Читаранджана малі діти, Брати рідні Сант і Басант...
Тільки почув це Басант, вирвався з обіймів дружини, кинувся у двері й пригорнув жебрака до серця. Льону остовпіла, очам своїм не вірить. А нищий той був старший брат його Сант. Побитий, обірваний, прийшов він у це місто просити милостині. Важко було Ба-Санту побачити, як бідує брат. Він привів Санта до себе у палац, умастив його сандаловою маззю й одяг у найкраще плаття.
Незабаром розв'язали Сант і Басант, що настало їм час повернутися у рідні краю. Тесть Басанта на прощання щедро обдарив дочку й зятя багатством і всяким добром.
Повернулися Сант і Басант у рідну домівку. Що ж бачать? Батько їх осліп, а мачуха знай собі веселиться. Невтримний гнів обуял Басанта. Він наказав вирити глибоку яму й живцем закопати у неї мачуху. Та зажили усе у світі й щастя.