Давно це було. Жив у одному селі старий-селянин. Якось посіяв він на своєму полі ріпу, а поле його перебувало по сусідству з будинком поміщика. Одного разу ввечері поміщик випустив на поле селянина череда овець і свиней. Вівці поїли ніжні золені листки ріпи, а свині розрили землю й обгризло коріння.
Бог знає, яким дивом уцілів на поле один-єдиний паросток. Бідний селянин прийнявся дбайливо доглядати за ним. Щодня він щедро поливав його водою, раз у тиждень удобрював землю.
Прийшла зима. Ударили морози. Але селянинові й у голову не приходило піти викопати ріпу. Нарешті, коли настала весна, він викопав її. Ріпа виросла напрочуд більша. Вона була така величезна, що за неї, як за стіл, вільно могло сісти десять людей!
Трапилося, що через село проїжджав суддя тієї округи зі своєю свитою. Паланкін, у якому він лежав, несли вісім людей. Коли суддя побачив ріпу, що лежить надворі у селянина, на особі його відобразилося найбільше здивування.
- Разюче! - викликнув він, не відриваючи око від величезної ріпи.
- Дивно! - хором підхопила звита.
- Воістину це якесь чудо! - приєднався до них і підоспілий поміщик.
- Ти повинен послати це чудо нашому махарадже! - звернувся суддя до старому селянинові.
- Ваша милість уважає, що мені слід віддати ріпу? - невдоволено заперечив той.- А що я буду їсти?
- Як?! Отака селючка збирається з'їсти цю чудесну величезну ріпу? Не смій і помишлять про цей! Поспіши піднести ріпу махарадже, а то я зроблю це замість тебе!
Та суддя написав махарадже послання:
"Государ мій!
Завдяки Вашому милосердю, під покровом закону й справедливості, у Вашій державі вродилася ріпа небачених розмірів. Жоден з Ваших підданих не гідний того, щоб мати це дивом. А тому велите людині, що виростила ріпу, піднести її Вашої милості".
Прочитавши послання судді, махараджа був досить улещений, хоча й не зовсім добре розумів, що він буде робити з такою величезною ріпою. Але подарунок він Усе-таки прийняв. Суддя був підвищений на посаді, а старого селянина обдарили коштовностями. Слуги махараджи забрали у нього ріпу й вийшли у палац.
А старий-селянин з гіркотою дивився на коштовності, що лежали на його долоні. З'їсти їх він не міг і продати також. Адже це був подарунок махараджи!
А поміщик був занурений у міркування іншого роду.
"Який щасливець цей старий!-думав він.-Таке величезне багатство одержав за якусь ріпу! ПРО, якщо б я міг піднести махарадже яку-небудь дивовижну річ!"
Ні вдень, ні вночі не знав він спокою від своїх важких дум; він так журився, що навіть занедужав і ледве не вмер.
Але раптом його опромінила щаслива думка. Він відправився до судді, який став ще більш важливою й знаменитою людиною у їхньому окрузі, дав йому грошей і попросив написати від свого імені послання махарадже. Коли махараджа прочитав це нове послання, він згадав про ріпу й подумав, що дарма прийняв такий подарунок. Яка від ріпи користь? Тільки місце зайве займає!
Та махараджа розв'язав, що його й цього разу прагнуть провести.
Коли поміщик став перед своїм паном, той запитав його суворо:
- Ну, говори, із чим ти з'явився до мене?
- Про пан мій, я привів у подарунок вашої милості свою дочку, - сказав поміщик, відмінюючись у шанобливому уклоні.
Махараджа прийшов у захват побачивши чарівної молодої дівчини, яка плакала, пригорнувшись до батька. Він розпорядився негайно перепровадити її на жіночу половину палацу.
- А тобі я подарую дорогу й рідкісну річ. Їй ціни ні, - сказав він поміщикові.
Та перш ніж той зміг догадатися, яка його чекає нагорода, слуги притягли величезну ріпу й поклали її перед поміщиком. Як він міг виявити хоча б найменше невдоволення! Довелося йому забрати ріпу із собою. Повернувшись додому, він викинув її у двір.
Коли старий селянин довідався, що ріпа його гниє на поміщицькому дворі, він викликнув:
- ПРО, як дурні всі ці раджі, махараджи й поміщики! Не знають навіть, на що годиться ріпа!
Та він прийнявся ще усердніше трудитися на своєму полі.