Жив-Був у одному селі староста. Був у нього у служінні людей по імені Дарунка. Дарунка пас хазяйських буйволиць. Але були у нього й свої. Прижене Дарунка череда на опушку лісу, своїх буйволиць пустить пастися, а хазяйським побере й морди зав'яже, щоб його буйволицям більше трави залишалося. Так день у день: буйволиці Дарунки щипали свіжу траву й отъедались, а у старости буйволиці тільки худли.
Бачить староста, що його худоба зовсім захиріла; ось він одного разу й говорить:
- Послухай, Дарунка! Чому це мої буйволиці такі худі, а твої відгодовані як на забій? Адже вони пасуться всі разом. У чому отут справа?
- Звідки мені знати, пани староста, - відповів Дарунка. - Адже я їх
Усіх у одному місці пасу. Якщо не вірите, приходите й переконаєтеся самі, що я не брешу...
Ось погнав Дарунка череда на пасовище й думає: " Сьогодні-Те староста чи навряд заявиться". Подумав він так і зробив, як звичайно: своїх буйволиць пустив пастися, а хазяйським замотав морди.
А староста у той день був сабоно сердитий на слугу. " Ні, - думає, - якщо Дарунка мене за ніс водить, я всіх його буйволиць переріжу".
Побрав він шаблю й відправився прямо на пасовище. Підходить ближче й бачить - так і є: буйволиці Дарунки пасуться, а його, бедняжки, лежать собі під деревом з обмотаними мордами й тільки даремно землю риють.
Розлютив староста. Вискочив через кущ і у люті перебив усіх буйволиць Дарунки.
Але той був хлопець не промах. Відправився він до м'ясника й говорить: "Ось, побери цих буйволиць. М'ясо - твоє, а шкіри віддаси мені".
Наступного дня одержав Дарунка шкіри й поїхав на базар. У шляху його застигла ніч. А навколо був ліс. Дарунка забрався на високе дерево й розв'язав там переночувати. Сказане - зроблене: улаштувався він па шкірах і задрімав.
Серед ночі до дерзву підійшли чотири розбійники. Вони принесли мішок грошей і прийнялися ділити їх. Ось один з них і говорить:
- Дивися діли нарівно, не те громом тебе вб'є. Дарунка спостерігав за ними зверху й розв'язав, що треба
Скористатися таким зручним випадком. Улучив момент, він скинув свої шкіри, і вони із шумом упали на розбійників. Ті подумали, що це грім, і, покидавши всі, злякано розбіглися. Коли стало світати, Дарунка спустився вниз. Забрал він золото, залишене розбійниками, і відправився до себе у село. Прийшов додому й кричить матері:
- Матінка! Давай скоріше ваги: я приніс багато золота, потрібно його зважити!
Обрадувалася мати. "Ось щастя-те!"-думає. Побігла вона до старости й просить:
- Староста, дай нам ваги. Дарунка золото приніс.
- А де він його побрав? - здивувався той.
- Мій синок продав буйволиние шкіри й виручив багато грошей.
"Не інакше як баба обманює мене", - подумав староста. Розв'язав він перевірити її слова й, перш ніж дати ваги, побрав і потихеньку намазав одну із чашок липкою патокою.
Коли принесли ваги назад, староста переконався, що Дарунка одержав гроші: до дна чашки пристав золотий. Став він думати: "Чому б і мені не заробити як випливає? Заріжу-но я своїх буйволиць, продам шкіри й принесу у будинок багато грошей".
На інший ранок, коли пастух став виганяти буйволиць із хліва, староста йому говорить:
- Сьогодні пасти їх не треба. Я їх відправлю до м'ясника; мені шкіри потрібні. Пастух пішов геть, а староста зробив усі, як задумав. Коли шкіри були готові, він занурив їх на віз і поїхав на ринок.
Увесь день провів староста на базарі, викрикуючи:
- Купите шкіри, купите!
Але кому вони потрібні? Найшовся було якийсь покупець, але він пропонував
Тільки п'ять рупій. Коли стемніло, базар закрили, і довелося старості виїхати ні із чим назад - так і не продав він ні однієї шкіри. Повернувся староста, запитує Дарунку:
- Чому це так виходить: тобі за буйволиние шкіри золотом заплатили, а у мене їх ніхто й не запитував?
- Кому як повезе, пан староста, - відповідає Дарунка.
Та затаїв староста злість у душі. Усю ніч він не міг заснути, тільки й думав: " Як це я даремно своїх буйволиць погубив!" Нарешті йому спало на думку підпалити будинок Дарунки. Непомітно пробрався він до будинку бідолахи, підпалив його, а сам швидко повернувся назад.
На своє щастя, Дарунка у ту пору не спав. Він побачив вогонь, розбудив матір, і вони встигнули винести усе майно.
До ранку будинок згорів дотла, залишилися зола так вугілля. Дарунка наповнив золою кілька мішків і пішов просити у старости віз. Староста чув, що іноді й золу вдається продати, і дав Дарунку віз. Занурив Дарунка иа її мішки із золою й відправився на базар.
По дорозі йому зустріли купець із дружиною. А сонце пекло немилосердне, іти було тяжке, і вони попросили Дарунку підвезти їх на возі. Дарунка подумав-подумав і говорить:
- Добре, залазьте. Тільки з одним умовою. Я у мішках золото везу; якщо хто-небудь із вас на мішки сяде, воно перетвориться у золу. Так що вирішуйте: коли не станете на них сідати, я вас підвезу. Ну, а вуж якщо у мішках виявиться зола, то повернете мені мої гроші.
Купцеві і його дружині було невміч стояти на розпеченій дорозі, і вони погодилися:
- Ухвалюємо твою умову!
Відвіз їхнього Дарунка додому. Коли вони злізли з воза, Дарунка розв'язав мішки й говорить:
- Це що ж таке, сетх джи? Не чи говорив я вам, щоб на мішки не сідали? Ви, як видне, не послухалися мене. Дивитеся, усі гроші у золу перетворилися. Прийде вам тепер повернути моє багатство.
Купець, звичайно, став сперечатися, але Дарунка знай стоїть на своєму. Та довелося багатієві купцеві віддати Дарунку стільки грошей, скільки той зажадав. Забрал Дарунка гроші й поспішив назад у село. Приїхав і початків відбудовувати собі будинок краще колишнього. А староста сидів, сидів і не витримав. Приходить до Дарунку й запитує:
- Послухай, Дарунка! Де ти знову дістав стільки грошей?
- Як би вам це пояснити, пан староста? - говорить Дарунка.- Ви знаєте, у мене згорів будинок; я продав золу й добре заробив на ній. Чому б і вам не спалити свій будинок? У вас буде багато золи, ви за неї гарні гроші виручите.
Староста був дуже жадібний і заздрий: як побачить, що у іншого удача, місця собі не знаходить. Послухався він ради Дарунки й у погоні за легким наживою Спалив свій власний будинок. Набив золою мішки, занурив їх у віз і поїхав на базар.
Приїхав... Куди пі піде - над ним сміються: "Що за дурень такої найшовся - хто у нього стане золу купувати!" До самої ночі ходив староста по базару й кричав:
- Зола! Кому потрібна зола?
Так він нічого й не продав. Повернувся додому голіруч. Дивиться - а у Дарунки будинок уже готовий.
- Ну, - говорить, - і щасливчик же ти! А у мене золу ніхто не купив.
Дарунка йому у відповідь:
- А це як кому повезе, пан староста.
Так Дарунка розбагатів завдяки своїй кмітливості, а староста через жадібність так дурості зовсім розорився. Тепер ніхто у всьому селі не міг зрівнятися з Дарой. Одружився він і зажив собі розкошуючи.