Жив-Був цар. Кликали його Сукхпал, що значить "хоронитель щастя". Дуже любив Сукхпал будівництвом займатися, і звів він у своєму царстві багато гарних будинків і храмів. " Вибудую-но я для себе палац-чудо, щоб не було йому рівного на всьому білому віті", - розв'язав Сукхпал. Та скликав він з багатьох царств, з різних країн заморських зодчих знаменитих так майстрів митецьких, обсипав дарунками, виявив їм почесті, дав їм усі, чого тільки вони вимагали, і ось незабаром вибудували вони палац - усім палацам палац, краси небаченої. Його куполи немов білі хмари парили над землею. Його високі вежі й мінарети спрямовувалися вгору, немов прагли злетіти й злитися із блакитним небом.
Перед палацом цар повелів розбити великий сад. Посередині саду спорудив мармуровий фонтан, і високо забила у ньому вода. Та ось одного разу прогулюється цар по своєму садові й бачить фирк-фирк -якась пташка-невеличка раз у раз пурхає від фонтана до гнізда, схованого у густому листі крислатої смоківниці. Пташка пролітала над фонтаном і роняла у воду те соломинку, те сухий листик або сіна клаптик. Цар обурився, покликав садівника й наказав йому збити гніздо з дерева. А у тому гнізді сиділи пташенята. Бідна пташинка заметалася над головою пануючи, защебетала, забила крабоцями, благаючи пануючи пощадити її пташенят. Але цар і уваги не звернув на трепиханье птаха. Він повелів не тільки гніздо розорити, але й зрізати більшу галузі, що нависла над фонтаном чорну тінь, що й кидала, на воду, що іскриться.
Ранком прокинувся цар - нічого не бачать його очі: усі чорним-чорно навколо.
Веселі промені висхідного сонця тепер не вітали пробудження пануючи, а ранковий ніжний вітерець вуж більше не овівав його своєю прохолоддю. У палаці стояла непроглядна тьма, немов глибокою ніччю. Перелякався цар, не міг зрозуміти, що таке трапилося. Отут входить до нього головний садівник і говорить:
- Про високоповажний володар, уночі відбулося чудо! Дерева навколо засувалися, щільним кільцем оточили палац, двері й вікна густою листвою закрили, так так, що ні світло, ні повітря пробитися не можуть. Садові колодязі, завжди водою переповнені, раптом висохнули.
Згадав отут цар про вчорашній день і гірко став каятися у тому, що зробив. Наказав вирубати усе дерева, так пні викорчувати, але як дроворуби не намагалися - усі дарма. Дерева рубають, сокира відскакує, галузі відрубують, а вони знову виростають! Довідався цар, що дроворубам з деревами не впоратися, і стало йому ще горше. Наказав він вирити нові колодязі, але як грабарі не намагалися, як глибоко землю не рили, до води так і не докопалися. Ні краплі води у колодязях не здалося, начебто вся земля пересохнула!
Коли всі зусилля виявилися даремними й у царя пропала остання надія позбутися лиха, повелів він бити у палацовий барабан що їсти сил і оголосити по всьому царству указ, який говорив:
- Слухайте, люди, слухай, мій народ! Хто на допомогу прийде мені, хто воду висохлим колодязям поверне, хто зрубає під корінь дерева згубні, щоб повітря й світло у палац проникнули, того повелю зробити моїм прямим спадкоємцем. А дочка мою, царівну Сумукхи Прекрасноликую, віддам тій людині у дружин і весілля справлю з усією царською пишністю.
Та ось з різних царств-держав, з багатьох країн далеких і близьких потягнулася у палац низка всякого люду, хто половчей, посмишленей так посноровистее: молодці так молодці, хоробрі так сміливці, так умільці - майстра на всі руки. Розв'язали вони спробувати щастя, але зазнали невдачі й повернулися ні із чим.
У сусідньому царстві жила-була одна баба. Були у неї три сини. Старшого кликали Відважний Лев - Хим-Мат Синх, середній звався Прекрасний Лев - Сундар Синх, а молодшому ім'я було Добрий Лев - Дхир Синх. Та хоча вони були наділені цими іменами випадково, виявилося так, що виросли вони один - відважним, інший - гарним, а третій - добрим.
- Ану ж бо підемо спробуємо й ми щастя у цього царя, - надумали брати, побрали небагато їжі на дорогу й самі необхідні пожитки й відправилися у шлях.
Ішли вони, ішли й добралися до темного лісу. Із труднощами пробралися вони у саму середину лісу, раптом бачать: якась людина рубає дерева.
- Агов, люб'язний, навіщо ти тут ліс рубаєш?
- А потім, - відповідає їм незнайомець, - що прагну прорубати просіку, щоб люди могли без праці на дорогу вийти. Але ось лихо, не під силу мені одному ця робота! Ось якби хто з вас мені допоміг, тоді б я швидко впорався.
- Пошук твоя справа, та й час дорогий, не можу я тобі допомогти, - сказав Химмат Синх.
- Важка праця мені не під силу, - сказав Сундар Синх. Дхир Синх нічого не сказав, побрала сокира й прийнялася рубати. Заблискали сокири - незнайомець і Дхир Синх заробили так швидко, що до
Вечору тропа через ліс була прорубана. Та отут тільки Дхир Синх помітив, що сокира-те у тієї людини не звичайний, а чарівний. Тільки він сокирою вдарить, дерево на землю разом і валиться! На прощання подарував та людина своя сокира Дхир Синху.
Швидко пройшов Дхир Синх увесь ліс по просіці й виявився па великій дорозі раніше своїх братів. А ті вийшли на дорогу й бачать: коштує Дхир Синх, їх чекає. Здивувалися брати, так ні про що вуж не запитували. Рушили вони втрьох далі. Ідуть, мовчать, квапляться. Раптом бачать: сидить у струмка стара людина без ноги й гірко плаче.
- Люди добрі, допоможіть каліці безногому! - запричитав незнайомець, углядівши бачили братів.- За водою до струмка спустився, а глечик нагорі забув! Незмога двічі наверх
Підніматися. Зробіть милість, сходите за моїм глечиком, довіку вашої доброти не забуду!
Химмат Синх зробив вигляд, що нічого не розчув, і квапливо пройшов повз. Сундар Синх зробив вигляд, що нічого не побачив, і теж мовчачи пройшов повз. А Дхир Синх пошкодував бідолаху й пішов назад за глечиком. На гору круту піднявся, довго шукав глечик, нарешті знайшов. Стоїть на землі маленький глечик, а з горлечка вода б'є ключем. А поруч лежить кришка. Підняв він кришку, закрив горлечко, і вода перестала текти. Відніс він глечик старому. Зрадів старий:
- Спасибі тобі, синок, за послугу. Глечик-Те у мене не простій -чарівний. Як на землю його покладеш так кришку відкриєш, вода з нього так і заб'є, свіжа, ключова! Дарую тобі цей глечик за твою доброту, бери, не пошкодуєш!
Дхир Синх із радістю побрав подарунок, попрощався зі старим і поспішив своєю дорогою.
Незабаром наздогнав він братів. Ішли вони, ішли й прийшли у одне село. А над тим селом чи вчора, сьогодні чи - ураган пронісся. Так такий сабоний, що дерева звалив і хатини розвалив. У уламків однієї халупи побачили вони плачучу бабу. Тремтячими руками збирала вона бамбук, розкиданий по двору. Химмат Синх і Сундар Синх думали лише про одне: як би їм скоріше добратися до царського палацу. Побачили вони: сидить і плаче стара жінка, і поспішили пройти повз. Дхир Синху ж стало шкода її. Зупинився він, побрав у руки лопату й прийнявся викидати сміття й уламки. Дивиться - що за чудо! Ледь копне він лопатою - з-під неї сміття так і летить! Швидко заробила чудо-лопата, полетіли друзки, уламки у різні сторони, скоро від купи сміття й сліду не залишилося.
Очистив Дхир Синх дворик від уламків і вибудував па тому ж самому місці нову хатину, так ліпше старої.
- Благословляю тебе, синок, живи сто років, - говорить йому бабуся.-Добротою своєї ти доправив мені чималу радість. Побери ж із собою мою чарівну лопату, вона тобі ще придасться!
Забрал Дхир Синх лопату, попрощався з бабусею й поспішив доганяти братів. Він застав їх у розвилки доріг, і ось пішли вони втрьох по великій дорозі.
- Непутящий ти, Дхир Синх, і навіщо тільки ми тебе із собою побрали! Раз у раз безглуздо затримуєшся, - усе гарчав Химмат Синх.
- Долю свою хіба хто знає, у чому вона нас випробувати побажає? - відповідав йому Дхир Синх.- Усе життя самі собі допомагаємо, треба ж і людям допомогти!
- Ти ось прислужився людям, а що користі? - заперечив Сундар Синх.- Тільки
Себе даремно змучив. Від цих добрих справ одна лише турбота, а користі від них ні на гріш.
- А навіщо тобі користь? Хіба добра справа вимагає нагороди? Або мало однієї радості, що допоміг людині? - запитав Дхир Синх, але брати нічого не відповіли - вони квапилися скоріше добратися до царського палацу.
Ось і палац. Почали брати виявляти свої сили й уміння. Першим вийшов Химмат Синх. Підняв він гострий як меч, важенний як гиря сокира й щосили вдарила по дереву. Тільки дзенькіт пролунав, загуділо усе дерево, але коштує міцно, навіть не похитнулося. Прийнявся тоді Химмат Синх що є сили рубати галузі: одну відрубає, а дві виростають! Сили багато у Химмата Синха, так користі мало. Зі свистом розсікає повітря величезне сокира, як живий літає у могутніх руках, галузях падають одна за інший, а дерево ще густіше так ветвистей стає! Довго намагався Химмат Синх, рубав і рубав, так усе даремно.
Коштують дерева, точно кам'яні. Знеміг Химмат Синх.
Зрозумів цар, що цей богатир неспроможний що-небудь зробити, і велів прогнати його ладь, з око геть.
Але Химмат Синх був до того ж і впертий. Він ніяк не праг іти. Понадіявшись на свою силу, він зчепився зі слугами. Як ні сабоний був Химмат Синх, як ні впертий був Химмат Синх, але Усе-таки бійка скінчилася тим, що руки-ноги йому скрутили так міцно поколобродили й викинули з палацового саду. Настав чергу Сундар Синха. Він бачив, як брат-силач знесилів у єдиноборстві з деревами, як слуги його схопили, скрутили й поколобродили так із саду геть викинули, і розв'язав почати з риття колодязя. Побрав свою найкращу лопату й прийнявся щосили копати землю. Ну й що? Силкується Сундар Синх, копає, а па місці викопаної
Землі нова з'являється. Спритності багато у Сундар Синха, так користі мало. Зачастила, замигтіла у руках у нього лопата, летить у усі сторони землица, але чим більше риється він у землі, чому ловче копає, тем менше стає яма, а незабаром вона й зовсім зрівнялася із землею. У розпачі відкинув Сундар Синх лопату й повалився на землю. Рубати дерева у нього сил уже не вистачило. Потерпівши поразку у відкритому бої, Сундар Синх захотів добитися перемог обхідним шляхом, - адже він слил красенем.
Понадіявшись на свою красу, він вирішився скорити серце царівни. "Мені б тільки зустрітися з нею. Вона миттю зачарується моєю зовнішністю й негайно побере мене у наречені, інакше й бути не може", - прикидав Синх. Витер він зі своєї гарної особи бруд і пил і поспішив на жіночу половину палацу. Але по дорозі його схопили стражники. Незважаючи на його шляхетну зовнішність, вони розв'язали, що це злодій або шахрай, і відвели Прекрасного Синха у палацову темницю.
Тепер настав чергу молодшого брата - Дхир Синха. Витягся Дхир Синх зі своєї торбинки сокира й лопату, не поспішаючи підійшов до дерев. Як ударив по дереву сокирою, так дерево відразу на землю й звалилося! Валяться дерева одне за іншим, махає Дхир Синх праворуч-ліворуч чаклунською своєю сокиркою, чарівною лопаткою своєї землю від суків і пнів розчищає. Миттю стало світле у палаці.
Дхир Синх не став землю копати, спустився на дно висохлого колодязя, поставив глечик, зняв з горлечка кришку. Забила фонтаном із глечика вода, іскриста, ключова, і заповнила до країв колодязь.
Цар і народ роти роззявили від подиву. Уже не чи чарівник цей Дхир Синх?
Настало загальні веселощі. Свято прийшло у Палац, і у місті теж усе раділи. Особливо радий був Цар. Віддав він свою дочку Прекрасноликую
Сумукхи Доброму Дхир Синху.
Дхир Синх покликав своїх злощасних братів, роздав їм багато грошей і відіслав додому за бабусею матінкою. Незабаром привезли брати царицю-матінку у палац.
Пишно й весело зіграли весілля Дхир Синха Доброго й Сумукхи Прекрасноликой.
Та довго Дхир Синх добротою своєї допомагав людям, опікувався про бідних і зробив багато гарних справ.
Доброта й великодушність Дхире Синха так сподобалися цареві, що він подарував йому усе своє царство.